Пам’яті народного артиста України Василя Попадюка
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-01-25 03:49:39
26 січня виповнюється 70 років з дня народження Василя Попадюка — народного артиста України, уродженця села Мишин. Колишній учень Мишинської школи, однокласник Василя нагадав мені про це і попросив поділитися спогадами про цю яскраву постать.
У 1949 р., після закінчення Станіславського учительського інституту, я була направлена в Мишинську семирічку. Спочатку працювала вчителем російської мови і літератури, пізніше — завучем. Пам’ятаю Василька десь із 4-го класу.
Відомо, яке багате талантами село Мишин. Особливо виділялось воно самобутніми музикантами. Було у кого вчитися малому Василькові. Згадаємо, що тоді в селі не було ні електрики, ні радіо, ні кіно, ні відповідної школи. Клуб стояв недобудованим. Учні вчилися в дві зміни, і третю — вечірню, при гасових лампах. Але діти тягнулися до знань, до мистецтва, до художньої книжки.
Василько Попадюк був самородком-сопілкарем. Його не можна було не помітити. Він не пропускав нагоди показати своє уміння. Виступав навіть у Києві, на республіканській олімпіаді, в складі мишинських музик і заслужив високу оцінку журі. Приїхав додому в новому костюмі, з іменним годинником, грамотою Міністерства культури. А незабаром його кольоровий портрет красувався на обкладинці всеукраїнського журналу. Було це приблизно в 1951 році. Грав він і на весіллях, забавах, удосконалюючи свою майстерність.
Його популярність заважала йому зосереджуватись на інших шкільних предметах. Мав він компанійську і дуже рухливу вдачу. Йому було важко спокійно висидіти 45 хвилин уроку, щоб не звернути на себе увагу учнів і вчителя. Йому все хотілось щось смішне витворити. Його вчителька молодших класів Софія Олександрівна не раз казала про це. Але вчителі старших класів давали собі раду з ним. У 1955 році мене перевели завучем Сопівської СШ, і я його втратила з виду.
Одного разу, в 1980-і роки, я чекала на автобусній свого рейсу. До мене підійшли двоє чоловіків. Привітались, назвавши ім’я і по батькові. Я здивувалась, звідки вони мене знають. "А ви нас не пам’ятаєте?" Я зрозуміла, що вони з Мишина, але впізнати не змогла. Тоді вони самі назвалися: Василь Попадюк і Михайло Миронюк. Годі було впізнати у високому й красивому, вишукано одягненому артистові, колишнього худенького невеличкого Василька. Він із задоволенням розповідав мені про навчання в музучилищі, Львівській консерваторії, про роботу, творчі поїздки, тривалу працю соліста оркестру хору ім. Верьовки. А ще похвалився званнями — заслуженого артиста і народного артиста. Виглядав він щасливим — як людина, що досягла, чого прагнула. Я розповіла про себе, сказала, що горджуся ним. Автобус підійшов, і я не встигла розпитати його про сім’ю. Не думала, що то остання зустріч.
А декілька років тому в газеті "Вільний голос" побачила його портрет і гарну статтю про нього А. Малащука. Довго лежала та газета на моєму столі. Мені не вірилось, що нашого видатного сопілкаря, що став гордістю нашого краю, вже немає в живих. Нарешті зробила ксерокопію статті і відіслала в Луганськ учительці Т. Саханській, яка також працювала в Мишині і вчила Василя.
Василь Попадюк рано пішов за межу, але встиг реалізувати себе, свою любов, свою заповітну мрію. Світла пам’ять про нього назавжди збережеться в наших серцях.
Автор: Марія САЗОНОВА, "Вільний голос"
Обговорити на форумі
У 1949 р., після закінчення Станіславського учительського інституту, я була направлена в Мишинську семирічку. Спочатку працювала вчителем російської мови і літератури, пізніше — завучем. Пам’ятаю Василька десь із 4-го класу.
Відомо, яке багате талантами село Мишин. Особливо виділялось воно самобутніми музикантами. Було у кого вчитися малому Василькові. Згадаємо, що тоді в селі не було ні електрики, ні радіо, ні кіно, ні відповідної школи. Клуб стояв недобудованим. Учні вчилися в дві зміни, і третю — вечірню, при гасових лампах. Але діти тягнулися до знань, до мистецтва, до художньої книжки.
Василько Попадюк був самородком-сопілкарем. Його не можна було не помітити. Він не пропускав нагоди показати своє уміння. Виступав навіть у Києві, на республіканській олімпіаді, в складі мишинських музик і заслужив високу оцінку журі. Приїхав додому в новому костюмі, з іменним годинником, грамотою Міністерства культури. А незабаром його кольоровий портрет красувався на обкладинці всеукраїнського журналу. Було це приблизно в 1951 році. Грав він і на весіллях, забавах, удосконалюючи свою майстерність.
Його популярність заважала йому зосереджуватись на інших шкільних предметах. Мав він компанійську і дуже рухливу вдачу. Йому було важко спокійно висидіти 45 хвилин уроку, щоб не звернути на себе увагу учнів і вчителя. Йому все хотілось щось смішне витворити. Його вчителька молодших класів Софія Олександрівна не раз казала про це. Але вчителі старших класів давали собі раду з ним. У 1955 році мене перевели завучем Сопівської СШ, і я його втратила з виду.
Одного разу, в 1980-і роки, я чекала на автобусній свого рейсу. До мене підійшли двоє чоловіків. Привітались, назвавши ім’я і по батькові. Я здивувалась, звідки вони мене знають. "А ви нас не пам’ятаєте?" Я зрозуміла, що вони з Мишина, але впізнати не змогла. Тоді вони самі назвалися: Василь Попадюк і Михайло Миронюк. Годі було впізнати у високому й красивому, вишукано одягненому артистові, колишнього худенького невеличкого Василька. Він із задоволенням розповідав мені про навчання в музучилищі, Львівській консерваторії, про роботу, творчі поїздки, тривалу працю соліста оркестру хору ім. Верьовки. А ще похвалився званнями — заслуженого артиста і народного артиста. Виглядав він щасливим — як людина, що досягла, чого прагнула. Я розповіла про себе, сказала, що горджуся ним. Автобус підійшов, і я не встигла розпитати його про сім’ю. Не думала, що то остання зустріч.
А декілька років тому в газеті "Вільний голос" побачила його портрет і гарну статтю про нього А. Малащука. Довго лежала та газета на моєму столі. Мені не вірилось, що нашого видатного сопілкаря, що став гордістю нашого краю, вже немає в живих. Нарешті зробила ксерокопію статті і відіслала в Луганськ учительці Т. Саханській, яка також працювала в Мишині і вчила Василя.
Василь Попадюк рано пішов за межу, але встиг реалізувати себе, свою любов, свою заповітну мрію. Світла пам’ять про нього назавжди збережеться в наших серцях.
Автор: Марія САЗОНОВА, "Вільний голос"
Обговорити на форумі