Перше в Україні СОС–містечко: 42 дитини знайшли своїх матерів

У першому в Україні СОС–містечку знайшли своїх матерів 42 дитини. А до кінця року тут мешкатиме вдвічі більше малечі.

У цьому містечку — всього одна вулиця, на якій розташовано шістнадцять будинків. Це навіть не вулиця у класичному розумінні: між "розкиданими" будиночками, схожими мов дві краплі води, — ніяких парканів, а біля них — жодних плантацій під капусту–картоплю. Натомість акуратні котеджі оточують височезні сосни, бо й містечко це розташоване майже в лісі — в тихому й спокійному місці Броварів, що під Києвом. Одразу кидається у вічі, що тут має мешкати багато дітей: на території містечка — кілька гральних майданчиків і стадіон. Власне, саме для малечі і був затіяний увесь цей проект.

А де ж тато? Мабуть, нікого не треба переконувати в тому, що жоден інтернат не замінить дитині родину. У цивілізованих країнах сиротинців узагалі немає — всі діти виховуються в прийомних сім’ях. СОС–містечко — це і є поселення саме таких родин. Бути мамою — надзвичайно складна робота: попрати, наварити, нагодувати, зрештою витерти сльози і просто приголубити. Величезний плюс СОС–містечка, що мамам тут не треба розгадувати фінансові головоломки — на чому зекономити та як викроїти грошей на те чи інше. Бо необхідними коштами їх забезпечують. Більше того, за свою материнську працю жінки отримують зарплату!

"Ми робимо цих жінок щасливими, — переконаний директор СОС–містечка Олександр Поліщук. — Наприклад, жінка любить дітей і прагне присвятити своє життя їхньому вихованню. Але навряд чи самостійно потягне таку ношу, бо обов’язково зіткнеться з фінансовими труднощами. Ми ж звільняємо її від цієї проблеми, натомість даємо можливість вихлюпнути своє материнське тепло на малюків, які цього потребують". Відбір мам відбувається дуже ретельно. За словами Олександра Поліщука, іноді треба півтора–два роки, щоб пересвідчитися, що жінка справді впорається з покладеними на неї обов’язками. Зазвичай професійними мамами стають самотні жінки 35—45 років. Нерідко вони вже мають дорослих дітей, у яких — своє життя. Але ж у жінки ще стільки нерозтраченої любові...

А от татусів у СОС–містечку немає. "Для дітей віком до 10 років головне, щоб була мама, — каже один тато на всіх Олександр Поліщук. — Звичайно, повноцінна сім’я — це було б чудово. Але тут виникає безліч проблем. Розумієте, якщо жінка вже прийняла рішення виховувати чужих дітей, то вона від нього не відступиться, а от чоловік може й передумати. Далі. Якщо в такій сім’ї народиться власна дитина? Це, звісно, чудово. Але чи комфортно при цьому почуватимуться прийомні дітки?" Варто додати: коли в СОС–містечко набирали мам, то в оголошеннях зазначали, що це можуть бути й сімейні пари. Але відгукнулося всього три подружжя. Причому одна сім’я була геть молодою, а ще дві "забракували" психологи, аргументуючи тим, що ці люди не мають належної мотивації.

Ноги на столі й іменинна каша. Як же насправді тут живеться малечі? Щоб дізнатися це, йдемо знайомитися з конкретною родиною. На вулиці зустрічаємо одну з мам "при виконанні". Вона тягне двоє зчеплених паровозиком санок. На них — двійко дівчаток, поряд крокує ще один малюк. Усім — не більше трьох років. Для такої "компанії" в СОС–містечку — ідеальні умови. Не уявляю, як із цими трьома малюками вибратися на прогулянку в місті, де то ліфт не працює, то бордюри тротуарів доводиться брати мало не штурмом...

На порозі будинку, де ми гостюватимемо, нас люб’язно зустрічає мама Оксана. У будинок із шістьома дітьми вони в’їхали всього місяць тому. Але малечі тут подобається. На другому поверсі — три дитячі кімнати та санвузол. На першому — кухня, простора вітальня та спальня мами з окремою ванною кімнатою. Плюс невелике підсобне приміщення, де стоїть пральна машина, та ще один туалет. У будиночку дуже тепло і затишно — кімнати чудово умебльовані, є телевізор, холодильник, комп’ютер, підключений до інтернету. А іграшок та книжок — просто сила–силенна!

Старші діти — Валерія, Кирило, Галина, Артем — у школі. Молодші — п’ятирічний Богдан та чотирирічний Славко — сьогодні вдома, хоча зазвичай ходять у садочок. Виявляється, що ми ще й на день народження потрапили — Славику якраз у четвер виповнилося чотири рочки. Олександр Поліщук дарує хлоп’яті іграшку, тож хлопці забувають про нас і зосереджуються на новій забавці. Але коли лунає мамине прохання: "Діти, у нас гості, давайте накривати стіл" — іграшка кладеться до коробки, і хлопчики залюбки беруться до роботи — розставляють тарілки, розкладають ложки, ножі та виделки. Виявляється, ми теж є виховним елементом — діток у родинах містечка так привчають до гостинності. Сідаємо обідати. Оксана наливає борщ, на друге — плов із м’ясом, чорносливом та курагою, а також вінегрет та оселедець під шубою. На десерт — фрукти і тістечка. Ми, журналісти, як завше, поспішаємо, то ж беремося за ложки і вже плануємо пригощатися.

Аж раптом наймолодший Славик "видає": "Ще не можна їсти, спочатку молитву прочитаємо!" Присоромлені, ми спостерігаємо, як, склавши докупи долоньки, хлопчики разом із мамою моляться. Коли бачиш, як ці діти поводяться за столом, то не одразу віриш, що раніше вони росли в неблагополучних сім’ях. "Мамо, тобі подати хліба?" — запитує Богданчик, а потім подає зі словами: "Будь ласка, на здоров’я". Ще за якусь мить він робить зауваження молодшому братику, який мочить хлібний шматочок у борщі: "Хлібчик святий, його не можна макати!" Зіграти чемність у такому віці неможливо. Ми всі посміхаємося, спостерігаючи за малими. До речі, з ножами та виделками вони вправляються не гірше нас, дорослих!

— Оксано, як ви зважилися на це? — не можу не поцікавитися в жінки, яка стала новою мамою для малих. — У родині моїх батьків було четверо дітей, — каже вона. — Однак своєї сім’ї я не мала, тож коли побачила в газеті оголошення приблизно такого змісту: "Шукаємо жінок для роботи з дітьми", то рука якось сама потягнулася до телефону... Раніше я працювала кадровичкою, але зовсім не шкодую, що так круто змінила своє життя.

П’ятеро дітей, яких виховує Оксана, — рідні брати й сестри. Для них вона мама останні два з половиною роки. І лише Славик з’явився в родині трохи пізніше. Цікаво, що всі вони називають її мамою практично з першого дня, хоча й пам’ятають своїх біологічних батьків. Чи ладять діти між собою? — Як і в кожній звичайній сім’ї: тут гралися, тут уже посварилися, тут побилися, а потім помирилися і побігли капостити комусь іншому, — сміється жінка. — Психологи мене готували до багатьох речей, учили, як правильно реагувати на ті чи інші моменти. Але траплялося й таке, до чого я не була готовою. Наприклад, до ніг на сервірованому столі...

Ввечері родина збереться за столом, щоб відсвяткувати день народження Славика. — Обов’язково купимо торт зі свічками, — каже Оксана. — А ще буде іменинна каша. У нас традиція така — щовечора їмо молочну страву — дітям дуже смакує, але сьогодні ця каша називатиметься іменинною...

У планах — ще три містечка. Традиції в кожній із сімей містечка — свої. Це згуртовує і зближує. А щоб не бути ізольованими від суспільства, діти відвідують звичайні міські школи та дитсадки, різні гуртки та секції. Загалом тут сьогодні мешкає 9 родин, де виховується 42 дитини. Проте житлових будинків — 13, тож згодом сюди підселять інші сім’ї. Загалом до кінця року в цих затишних котеджах оселиться 80 діток.

Попри численні бюрократичні перешкоди, збудувати містечко вдалося за три роки. На це було витрачено 1,8 мільйона євро, переважну частину яких зібрали закордонні благодійники. Скажімо, відома компанія "Густавсберг" повністю забезпечила будинки якісною сантехнікою. Фінансово долучалися й українські компанії. Оскільки містечко має забезпечувати себе саме, то новим благодійникам тут будуть тільки раді.

У подальшому аналогічні містечка мають з’явитися в Луганську (тут реалізація проекту розпочнеться вже у 2011 році), Запоріжжі та Криму. Ці регіони обрано не випадково. Спеціальне дослідження показало, що там соціально–економічна ситуація найскладніша. "У Броварах ми маємо класичну модель СОС–містечка, а в Луганську буде інтегрована, — каже Андрій Чупріков, директор благодійного фонду "СОС дитяче містечко в Україні". — Тобто наші родини житимуть у своїх окремих будинках , але серед звичайних сімей". Також там планують спробувати працювати вже з сімейними парами.

А ЯК У НИХ? СОС–містечка (SOS— Kinderdorf) існують у 132 країнах світу (Україна в їх числі). Перші з них з’явилися ще 60 років тому. Є вони й у більшості країн колишнього соцтабору. Скажімо, в Білорусі перше СОС–містечко було збудоване 15 років тому, а сьогодні їх функціонує вже три в різних містах країни. Зараз у світі діє 458 "СОС–містечок". Така форма виховання дітей чудово зарекомендувала себе. За статистикою, лише 2,7 відсотка вихованців СОС–містечок не вдається досягти великих успіхів у житті, решта — отримують хорошу освіту, мають високооплачувану роботу, створюють щасливі сім’ї. Тоді як із нашою інтернатною системою виховання сиріт усе відбувається з точністю до навпаки...

Автор: Ліна Кушнір, "Україна молода"
Обговорити на форумі