друкувати
Віддалене гуцульського села Голошино: Поближче до неба, подалі від цивілізації
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-01-22 05:07:37
Жителям віддаленого прикордонного гуцульського села Голошино, аби добратися бодай до райцентру, потрібно три дні. Проте гуцули на долю не нарікають.
Проте зимувати далеко від цивілізації тут вже давно звикли. Із гір взимку голошинці спускаються тільки кілька раз. Проте гуцули серед дикої природи, Карпат і чистого повітря, яке аж розпирає груди незвичним до гірського життя приїжджим, не бідують. Кажуть, якби тільки була дорога, то жили би, як в Бога за пазухою.
Горянам Голошино зі свого села ближче до Румунії, Бога і неба, аніж до райцентру Верховина... Здавна у таких віддалених селах жили сильні й витривалі морально і фізично гуцули. Можливо, були такими, бо жили і живуть у гармонії з природою, не знаючи, що робиться поза горами. Їх не зачіпали земні проблеми, негаразди, війни та хвороби. Дістатися туди і нині непросто. З Івано-Франківська до Верховини 120 кілометрів. По зимовій гірській небезпечній дорозі це чотири-п’ять годин. Із райцентру до віддаленого села ще 57 кілометрів.
Проте доїхати можна тільки до так званого Чорного мосту. Далі—жодного транспорту. Довезти до села може місцеве "таксі": КАМАЗи або лісовози. Ну і дуже зрідка у цій місцевості проїжджає "Джип". Чекати на транспорт буває треба годинами. У будні дні ще так-сяк курсують до десяти машин, а у вихідні та свята краще у далеке карпатське село не вирушати.
"Останній рейсовий автобус, панійко, ми бачили тут років десять тому, — каже Олексій Черленяк, водій вантажівки, який везе нас до Голошино. — Уже всі й забули як він виглядає". Зрештою, оглянувши дорогу, по якій їдемо, можна з упевненістю сказати, що пускати транспорт по вузькому гірському крутосхилу дуже небезпечно. З одного боку—правічні ліси, шумлять смереки, з іншого — десятиметрове провалля, дорога слизька. Один невірний рух, і авто летить сторч головою з гори у гірську річку. Який же шофер наважиться своїм та десятками життів пасажирів ризикувати?
Ось і доводиться горянам якось рятуватися. До райцентру, у разі потреби, гуцули добираються три дні. "Виходимо зі села увечері, йдемо пішки десь дванадцять кілометрів до найближчого села. Там ночуємо в когось зі знайомих. Ранком сідаємо на рейсовий автобус, їдемо до Верховини, вирішуємо свої справи, а вже увечері повертаємося до сусіднього села. Знову ночуємо у знайомих, і вже на третій день повертаємося додому, — розповідає Світлана Пилипко, секретар Голошинської сільради, радо зустрічаючи гостей, бо ж приїжджих у селі небагато.
Тому кожній новій людині тут дуже раді. Хоча відчуваю на собі пильний та прискіпливий погляд старших людей. усміхаються, вітаються, проте напевно думають, чи з добром, чи з лихом прийшла. Гори з острогою сприймають усе і всіх нових. Питаюся чи не страшно ходити гірськими стежками. "Та ні, — каже білява секретарка, — ніхто про страх не думає. У нас лиходіїв немає, а чужим сюди добратися годі. Тут чи не кожен знайомий та родич, як зустрінемося по дорозі, допомагаємо один одному. Інакше в горах не вижити".
А довкола все аж дзвенить чистотою, морозяною свіжістю. Маленькі добротні розкидані по горах гуцульські хати аж світяться гостинністю. Сусід від сусіда живе неблизько, тому, можливо, і сварок межи горянами менше. "Мо’ й не слабуємо та й жиємо довго, всього маємо, ніц не потребуємо, лиш дороги, тоді й туристи до нас приїхатимуть", — кажуть, сходячись подивитися на "панійку з долу", поважні гуцулки. Визначити їх вік майже неможливо, бо тут старенька, що має за 90 може виглядати як 60-річна. І в хаті лад давати, і за худобою глядіти.
Люди тут здорові, мало хворіють, довго живуть. Бо дихають чистим не загазованим повітрям, про "хімію у їжі та питті не знають. Щоранку — кухлик холоднющої води, від якої аж зуби зводить, та молитва. Ось і вся профілактика від простуди. Вірте чи ні, але допомагає. Кремезні, як столітні смереки, чоловіки та повновиді чорняві жінки, які здатні й десятеро дітей народити, і в господарстві великому лад дати. Допомоги нізвідки не чекають, її тут просто немає. Отож надіятися треба тільки на Бога і на себе.
На снігу біля хат — сліди зайця. Звірі взимку близько підходять до людських осель, їжу шукають. Не дивина в Голошино й ведмеді, рисі та вовки. Зрідка шкоду роблять, бо ж за худібкою й конями гуцульські ґазди таки стежать. Хати опалюють дровами. Їх тут не злічити. Мають електрику, яка в непогоду часто гасне. Ремонтують пірвані вітрами дроти довго, але гуцулам до темноти не звикати. Шкода тільки за телевізором. Це диво цивілізації разом з сателітарною антеною є в кожній хаті. Тому про останні новини України і Румунії голошинці добре знають.
Недалеко Буковина, Румунія, прикордонна застава. Навколо — первозданні гори та ліси. Там, у лісових господарствах працює переважна більшість голошинських чоловіків. Зрештою, вчителі місцевої початкової школи говорять, що саме село, ймовірно, виникло як поселення лісорубів, які згодом звели свої оселі, створили родини, розорали клаптики прибережної землі, на якій почали вирощувати городину.
Автор: Галина ПЛУГАТОР, Голошино
Джерело: "Експрес"
Фото Г.Плугатор
Обговорити на форумі
Проте зимувати далеко від цивілізації тут вже давно звикли. Із гір взимку голошинці спускаються тільки кілька раз. Проте гуцули серед дикої природи, Карпат і чистого повітря, яке аж розпирає груди незвичним до гірського життя приїжджим, не бідують. Кажуть, якби тільки була дорога, то жили би, як в Бога за пазухою.
Горянам Голошино зі свого села ближче до Румунії, Бога і неба, аніж до райцентру Верховина... Здавна у таких віддалених селах жили сильні й витривалі морально і фізично гуцули. Можливо, були такими, бо жили і живуть у гармонії з природою, не знаючи, що робиться поза горами. Їх не зачіпали земні проблеми, негаразди, війни та хвороби. Дістатися туди і нині непросто. З Івано-Франківська до Верховини 120 кілометрів. По зимовій гірській небезпечній дорозі це чотири-п’ять годин. Із райцентру до віддаленого села ще 57 кілометрів.
Проте доїхати можна тільки до так званого Чорного мосту. Далі—жодного транспорту. Довезти до села може місцеве "таксі": КАМАЗи або лісовози. Ну і дуже зрідка у цій місцевості проїжджає "Джип". Чекати на транспорт буває треба годинами. У будні дні ще так-сяк курсують до десяти машин, а у вихідні та свята краще у далеке карпатське село не вирушати.
"Останній рейсовий автобус, панійко, ми бачили тут років десять тому, — каже Олексій Черленяк, водій вантажівки, який везе нас до Голошино. — Уже всі й забули як він виглядає". Зрештою, оглянувши дорогу, по якій їдемо, можна з упевненістю сказати, що пускати транспорт по вузькому гірському крутосхилу дуже небезпечно. З одного боку—правічні ліси, шумлять смереки, з іншого — десятиметрове провалля, дорога слизька. Один невірний рух, і авто летить сторч головою з гори у гірську річку. Який же шофер наважиться своїм та десятками життів пасажирів ризикувати?
Ось і доводиться горянам якось рятуватися. До райцентру, у разі потреби, гуцули добираються три дні. "Виходимо зі села увечері, йдемо пішки десь дванадцять кілометрів до найближчого села. Там ночуємо в когось зі знайомих. Ранком сідаємо на рейсовий автобус, їдемо до Верховини, вирішуємо свої справи, а вже увечері повертаємося до сусіднього села. Знову ночуємо у знайомих, і вже на третій день повертаємося додому, — розповідає Світлана Пилипко, секретар Голошинської сільради, радо зустрічаючи гостей, бо ж приїжджих у селі небагато.
Тому кожній новій людині тут дуже раді. Хоча відчуваю на собі пильний та прискіпливий погляд старших людей. усміхаються, вітаються, проте напевно думають, чи з добром, чи з лихом прийшла. Гори з острогою сприймають усе і всіх нових. Питаюся чи не страшно ходити гірськими стежками. "Та ні, — каже білява секретарка, — ніхто про страх не думає. У нас лиходіїв немає, а чужим сюди добратися годі. Тут чи не кожен знайомий та родич, як зустрінемося по дорозі, допомагаємо один одному. Інакше в горах не вижити".
А довкола все аж дзвенить чистотою, морозяною свіжістю. Маленькі добротні розкидані по горах гуцульські хати аж світяться гостинністю. Сусід від сусіда живе неблизько, тому, можливо, і сварок межи горянами менше. "Мо’ й не слабуємо та й жиємо довго, всього маємо, ніц не потребуємо, лиш дороги, тоді й туристи до нас приїхатимуть", — кажуть, сходячись подивитися на "панійку з долу", поважні гуцулки. Визначити їх вік майже неможливо, бо тут старенька, що має за 90 може виглядати як 60-річна. І в хаті лад давати, і за худобою глядіти.
Люди тут здорові, мало хворіють, довго живуть. Бо дихають чистим не загазованим повітрям, про "хімію у їжі та питті не знають. Щоранку — кухлик холоднющої води, від якої аж зуби зводить, та молитва. Ось і вся профілактика від простуди. Вірте чи ні, але допомагає. Кремезні, як столітні смереки, чоловіки та повновиді чорняві жінки, які здатні й десятеро дітей народити, і в господарстві великому лад дати. Допомоги нізвідки не чекають, її тут просто немає. Отож надіятися треба тільки на Бога і на себе.
На снігу біля хат — сліди зайця. Звірі взимку близько підходять до людських осель, їжу шукають. Не дивина в Голошино й ведмеді, рисі та вовки. Зрідка шкоду роблять, бо ж за худібкою й конями гуцульські ґазди таки стежать. Хати опалюють дровами. Їх тут не злічити. Мають електрику, яка в непогоду часто гасне. Ремонтують пірвані вітрами дроти довго, але гуцулам до темноти не звикати. Шкода тільки за телевізором. Це диво цивілізації разом з сателітарною антеною є в кожній хаті. Тому про останні новини України і Румунії голошинці добре знають.
Недалеко Буковина, Румунія, прикордонна застава. Навколо — первозданні гори та ліси. Там, у лісових господарствах працює переважна більшість голошинських чоловіків. Зрештою, вчителі місцевої початкової школи говорять, що саме село, ймовірно, виникло як поселення лісорубів, які згодом звели свої оселі, створили родини, розорали клаптики прибережної землі, на якій почали вирощувати городину.
Автор: Галина ПЛУГАТОР, Голошино
Джерело: "Експрес"
Фото Г.Плугатор
Обговорити на форумі