Соловей — це пташка, яка не вміє каркати

Так, мабуть, думає про соловейка ворона. І ніяк не збагне, за що люди люблять солов’я, а ворон бридяться та вважають їх передвісниками лиха. Може, ми й передвісники, бо набагато мудріші від цих тьохкаючих дурників. Якби солов’ї жили так довго, як ворони, вони також помудрішали б. А хіба це чорнопере птаство винувате, що природа не наділила їх красою пір’я і мелодійним голосом?

Якось перед Різдвом я місила чоботами сніг з базару додому. Майже перед хатою побачила на узбіччі ворону. Вона намагалася злетіти, але ніяк не могла. Коли я підійшла ближче, то побачила, що у птахи зламане крило. Я взяла її на руки — ворона не пручалась — і принесла до хати. В кімнаті сконструювала їй з порожньої коробки від телевізора житло. Час від часу випускала її погуляти по кімнаті. Сидячи в коробці, ворона цілий час пильно дивилася мені в очі, спостерігала за всіма моїми рухами. Так минуло кілька днів. Я до ворони щось говорила, ділилася всім своїм сокровенним, що не могла сказати ні синові, ні невістці. І мені ставало якось дивно легко на душі. Ворона своїм "кар" погоджувалася зі всіма моїми словами. Отак уважно й співчутливо зирить мені в очі і час від часу каже: "Кар-р!".

Її зламане крило не давало мені спокою, тож одного разу я замовила таксі й відвезла птаху до ветлікарів. Там їй відтяли шмат зламаного крила, зробили заштрик від інфекції і я її забрала додому.

Якось відпустила її погуляти на подвір’я, але безпорадна птаха ледь не стала жертвою нахабного сусідського кота. Більше я її на прогулянку не відпускала. Та одного дня, виходячи надвір годувати синичок, запхала ворону за пазуху, лиш стирчала голова. Надворі птаха голосно закаркала. І що тут учинилося! Звідкись на мить злетілася зграя ворон і всілася на гілля бузку просто у мене над головою. Я аж злякалася, почала плескати в долоні і кричати "киш!" Що ви собі гадаєте? Жодна ворона не злетіла. Піднявся галас несамовитий. Я мусила зі своєю Кларою (так я найменувала "квартирантку") чимшвидше піти до хати.

Але дні з тих пір перетворилися на суцільний жах. Зграї ворон денно і нощно літали понад хатою, сідали на грядки перед вікнами, вмощувались на вишні й лементували своїми противними голосами безугавно. Мені нічого не залишилось, як сказати до Клари: "Ну що, приятелько, я тебе виходила, підлікувала, тепер пора тобі на волю". Винесла ворону на подвір’я, поставила на велику зламану гілляку. Ворона пурхнула вгору і всілася на паркан. Змахнула знову крилами, але впала у сніг. Трохи пострибала, знову злетіла і сіла на дерево. І всі ці її потуги відбувалися під галас ворон — вони її підбадьорювали.

Я розчулилася й пішла до хати. Яка доля моєї Клари — не знаю. Але того вечора ворони вже мене не турбували своїм пронизливим карканням.

Зі слів коломиянки Ярослави Стецюк записав А.Малащук
Джерело: Вільний голос
Обговорити на форумі