Репресована Сибіром: Кутя з перлової крупи, колядки та щедрівки

Кутя з перлової крупи, колядки та щедрівки — найтепліші спомини про Україну.

Доля кожної людини вигаптувана нитками різних кольорів. У одних переважають білі, барвисті тони, а іншим дістаються насичені темні. Доля рівнянки Лариси Колесник ніби промережена смугами. На її життєвому шляху було багато сонячних фарб, але часто-густо вкраплювалися похмурі, та цій привітній і милій жінці вдалося вистояти і зберегти в душі красу, чисте світло. Найкращі її роки — це безтурботне дитинство, теплі родинні стосунки, темні — десять років проживання на спецпоселенні в Томській області, й у подальшому — тавро репресованої, яке заважало повноцінно жити...

Голодом, холодом витравлювали дух українства

— Найстрашнішим виявився 1950 рік, — поринає у болісні спогади Лариса Колесник. — 28 квітня кадебісти вночі ввірвалися до нас у будинок, підняли сонних із ліжок й оголосили, що за підтримку бандитів¬бандерівців ми будемо виселені до Сибіру на 25 років із повною конфіскацією майна. Незважаючи на те, що мама лежала хвора, її взяли під руки і кинули в кузов вантажівки. А під будинком вже стояли "товариші квартиранти", котрі прийшли на все готове — двоповерховий будинок із меблями, одягом, надбаними родинними цінностями. Це був будинок мого дядька, де останнім часом проживала я з мамою, адже сестра Богдана вже поневірялася по тюрмах. Повезли нас до Клеванської тюрми, що була переповнена такими ж, як ми, заарештованими. Ешелон сформували десь за два-три місяці. Довгою та тяжкою була наша "мандрівка" до Сибіру. Голодні, брудні, у переповненому вагоні ми мусили сидіти і мовчати, бо хто починав стукати в закриті двері, охоронці відразу починали стріляти. Їзда так виснажила людей, що деякі просто не могли ходити.

Я з хворою мамою потрапила на роботу на Томський лісоперевалочний комбінат, що розташовувався у селищі Черемошники. Спочатку, коли нас привезли, всі поприбігали дивитися на "бандерівців". А побачили лише жінок та дітей, і згодом уже й не згадували про ті "страшилки". Поселили нас у бараках із колод, поміж якими були такі щілини, що видно тайгу, а взимку сніг залітав усередину. Чим могли затикали ті шпарини, але холод був неймовірний, і доводилося спати в одязі. На роботу ходили за чотири кілометри. Вона була непосильною для жіночих рук: розпилювання колод та сплавляння їх по річці. За таку працю платили 350 рублів. Їх вистачало, щоб купити 1 кг перлової крупи, 1 кг солі, 0,25 літра олії, відро картоплі та хліб. Від такого "повноцінного" харчування здоров’я мами погіршилося. Коли я звернулася по допомогу до медпрацівників, то вони, довідавшись, що ми спецпоселенці, відповіли: "Вас привезли сюда не выживать, а подыхать". Померла мама після тяжкої хвороби через три роки перебування в Сибіру, з думкою, що сестра Богдана десь загинула в тюрмі, адже від 1946 року ми не мали звісток про неї, хоча постійно посилали запити.

"Руський народний хор". Але як важко нам жилося, на свята завжди дотримувалися народних традицій. На Святвечір обов’язково готували кутю. І хай із перлової крупи і лише підсоложена цукром, смакувала вона всім. Звичайно, готували і грибну юшку (гриби намагалися знаходити в тайзі), печену картоплю. Та найбільше про свято на батьківщині нагадували колядки та щедрівки. Хлопці робили "звізду" зі свічкою всередині, переодягалися, і на Різдво, Маланку йшли ватагою зі співами. Збиралися разом родичі, сусіди, й утворювався чималий гурт. Неподалік від нашого "спецпоселення" розташовувалася психлікарня, а її працівники жили взагалі поряд із нами. Коли вони вперше почули наші колядки, щедрівки, то плакали. А вже після ближчого знайомства ми всі разом вирішили організувати хор. Керівництво комбінату дозволило збиратися в клубі на співанки. У бабусь ми відшукали вишиті сорочки, рушники, виготовили національні костюми, й у Томську на олімпіаді художньої самодіяльності посіли перше місце. Але не всім це сподобалося, дехто говорив — "это пахнет национализмом". І нам запропонували називатися "русским народным хором", від чого ми категорично відмовилися. Після цього наш хор розпався.

Родинне коріння. Народилася Лариса Колесник поблизу Рівного у селі Колоденка в інтелігентній патріотичній родині, а згодом сім’я придбала землю і оселилася на хуторі Круглому поблизу Городища. Батько був вихідцем із Полтавщини, з козацького хліборобського роду, мав вищу сільськогосподарську освіту, яку здобув у Чехії, мати — уродженка села Вовковиї Демидівського району Рівненщини, була освічена і володіла кількома іноземними мовами. Усю свою любов батьки віддавали своїм двом донькам — Богдані та Ларисі, а ще в їхніх серцях горіла щира віра в краще майбутнє рідної землі, за яку сердечно вболівали. Батько — Петро Колесник — займався просвітницької роботою, і одночасно ні на хвилину не припиняв боротьби проти утисків української мови із боку польської влади. У повітовому суді Рівного навіть розглядалася справа про те, що він вимагав від місцевого священика правити службу зрозумілою рідною мовою. Із червня 1941 року Петро Колесник працював співзасновником хліборобської палати в Рівному, у січні 1942го — очолив журнал "Український хлібороб", що виходив щомісяця у видавництві "Волинь".

Пані Лариса розповіла, що батько у 1917—1920 роках активно воював у складі армії УНР на східній Україні, й отаман Симон Петлюра нагородив його почесним нагрудним Хрестом. А вже в 1920 року доля закинула Петра Колесника на Рівненщину. У той час сюди перебралося багато українських патріотів. Вони гуртували молодь, творили підпілля, розповсюджували національно-патріотичну літературу по Волині. Пані Лариса пригадує, що один із батькових побратимів Олександр Петлюра навчив їх із Богданою співати гімни — "Ще не вмерла Україна" та "Боже Великий Єдиний", які вони потай в ліжку під ковдрою промовляли. А вже пізніше, коли на теренах Рівненщини почалося формування загонів УПА, колишні вояки армії УНР взяли у цьому активну участь. Але ніхто і не здогадувався, що на хуторі Круглому в хаті Колесників у криївці зберігається зброя, знаходиться склад продуктів, зберігається основне обладнання друкарні газети "Волинь".

Неслухняне дівчисько — підпільниця.

— У 1943 році мені було 13 років, — розповідає пані Лариса. — Неподалік нашого хутора на одній території зі складами зерна знаходилися й військові склади. Отож батько мав завдання вивезти звідти частину ящиків зі зброєю. Довірив цю смертельно небезпечну операцію своєму побратиму Ничипору Мамчуру і мені. Я була мала і не усвідомлювала, яка небезпека чатувала на нас, а от батько добре розумів ризик цієї справи. Ми з дядьком Ничипором заїжджали підводою із зерном на територію складу, а після його вигрузки туди вантажили ящики зі зброю та притрушували сіном. Для того, щоб німці не перевіряли нас, батько заходив у будку до охоронців та пригощав їх продукцією зі своєї молочарні — маслом та сиром, я ж прикидалася невихованим дівчам, чіплялася за воза, а дядько Ничипір кричав на мене та розмахував батогом. Таким чином ми тричі вивозили ящики. Вночі прийшли повстанці й зброю забрали. А мама після цього повністю посивіла. Таким же способом тато кілька разів передавав повстанцям й масло в Острозький район. Моїм завданням було допомогти переїхати підводі через залізничний переїзд. І знову я чіплялася за сани, а їздовий відганяв мене батогом. Так під сміх німецьких охоронців ми долали смертельну перешкоду. Часто доводилося мені та сестрі переносити до тайників листівки та газети, які друкувалися у нас на хуторі.

Батька заарештували у серпні 1943 році за доносом сусідів¬поляків. Дозволу на побачення з ним нам не давали, але ми дізналися, що в’язнів виводять із тюрми на копання ровів на околицю міста. Тоді я, взявши вузлик із їжею, спробувала підійти до тата, але на заваді став польський поліцай, який вдарив його гумовою палицею. Я встигла побачити лише червону яскраву смугу на обличчі тата. Таким запам’ятала його на все життя. А незабаром стало відомо, що всі політв’язні були розстріляні в урочищі Видумка (нині вул. Степана Бандери у Рівному). Того дня в урочищі загинуло 150 осіб волинської інтелігенції. Хоча загальна кількість знищених у цьому місці в’язнів та євреїв сягнула трьох із половиною тисяч.

Нині Лариса Колесник голова Рівненського обласного товариства політв’язнів та репресованих, член Всеукраїнського об’єднання ветеранів, братства вояків УПА.

Разом із побратимами вона займається пошуком невідомих могил повстанців, бере активну участь у встановленні пам’ятників та пам’ятних дошок, підтримує колишніх політв’язнів. За свою скромну працю пані Лариса нагороджена орденом княгині Ольги.

Одним зі своїх важливих завдань вона вважає допомогу в зборі коштів на спорудження храму Святих Сорока Мучеників Севастійських на місці розстрілу її батька та інших представників волинської інтелігенції в урочищі Видумка. За попередніми підрахунками, вартість комплексу становитиме два мільйони гривень. Минулого року в день 66річчя розстрілу громадськість Рівного звернулася до канцлера ФРН Ангеліни Маркель по допомогу. Звернення залишилося без відповіді.

Автор: Богдан ДЕМ'ЯНЧУК, "Україна молода"
Обговорити на форумі