Український Карузо

2 січня — 120 років від дня народження оперного співака Михайла Голинського, котрий народився у Вербівцях поблизу Городенки. Гарного тембру дискант проявився у Михайла ще змалечку, що не залишилося непоміченим з боку вчителів, які заангажували його до участі в гімназійних хорах спочатку в Коломиї, а потім у Станиславові та Львові.

Однак це було тільки захоплення співом, а до занять вокалом професійно спричинився випадок. Якось на похоронах одного зі студентів співав гімназійний хор, учасником якого був і Михайло. За браком голосів у хорі він співав у тенорах, і його голос так виокремлювався своєю дзвінкістю, що на це звернув увагу професор оперного співу Чеслав Заремба, який опинився там зовсім випадково. Досвідчений педагог запропонував молодому гімназистові прийти до нього в консерваторію і прослухатися. А коли Михайло прийшов, професор уже з першої проби зорієнтувався, що з цього хлопця буде співак, визначивши в нього героїчний тенор.

Початок було зроблено. Та перешкодою у подальших студіях стало передгроззя військових подій, що передувало початкові Першої світової війни. У 1913 році Михайла мобілізовують до австрійського війська і після однорічного навчання в 30-му піхотному полку в чині капрала його відправляють на сербський фронт. Там він зазнав поранення.

Лікування у військовому госпіталі та спілкування з іншими вояками, особливо з вихідцями з Галичини, спричинення до того, що поступово змінюється його свідомість як вірнопідданого австрійського режиму. Він усіма силами намагається повернутися до рідного краю. Така нагода випала 16 серпня 1917 року: Михайло Голинський опинився у Львові.

Розпалася Австрійська імперія. Наприкінці жовтня 1918 року Михайло захворів і не вийшов на роботу. А вже вночі 1 листопада січові стрільці зайняли Львів. Зранечку наступного дня він біг на площу Ринок, щоб побачити, як майоріє на ратуші український прапор. А ще через день М. Голинський став старшиною Української Галицької Армії.

Важкі то роки були. із заходу наступали польсько-німецькі війська, зі сходу — більшовики. Поводила Михайла доля дорогами Галичини, Поділля, Київщини. Нарешті він опинився в Кам’янці–Подільському, де, працюючи секретарем фінансового упраління Директорії, навчався адвокатських наук і музикології в університеті.

Так тривало понад два роки. Та до міста рвалися більшовики, і кожен мусив вирішувати свою долю самотужки. Саме тому на початку 20-х років Михайло Голинський опинився у Варшаві, де Чеслав Заремба відкрив школу вокального співу. Ще рік впертої праці – й одного дня між учнем і професором відбулася серйозна розмова. Вибачаючись, що змушений припинити практику, професор радить Михайлові їхати до Мілана. Пан Заремба вибив для нього п’ятитимісячну стипендію мецената Ярошинського та ще й підготував три рекомендаційні листи до друзів, що мали посприяти йому в пошуках вчителя. і цим вчителем стає відомий маестро Едуард Гарбіна, учитель Енріко Карузо.

Злетіли чотири роки навчання в Мілані, і Михайло повертається до Львова, де 29 червня 1925 року успішно дебютує в опері "Паяци" Леонковалло. Львівська преса відгукнулася на цей дебют схвально. А чому б і ні? Цього високого, широкоплечого, привабливої зовнішності артиста було неможливо не полюбити. Того виступу давно очікували львів’яни. Та й не тільки вони. Приїхали земляки з Коломийщини, Городенки, Станиславова. Це був день народження нової зірки оперного співу, ім’я якої — Михайло Голинський.

А вже наступного дня йому запропонували підписати контракт на 1500 злотих щомісячно й посаду першого тенора у новій оперній трупі "Помор’я".

Не погодитися на це було просто неможливо. і почалася серйозна робота над партіями в операх "Галька", "Тоска", "Паяци", "Кармен", "Жидівка", "Аїда". Працювати довелося вперто і наполегливо. Співак сам собі підбадьорливо казав: "Михасю, ти — вояк, а вояк повинен триматися". А поруч працювали такі ж талановиті друзі та партнери по мистецтву, як Леся Любич-Парахоняк, Євген Мосаковський, Гелена Ліповська, Францішек Фрешель, ведуче сопрано Варшавської опери Ванда Вермінська та диригент Еміль Млинарський. Михайлові виступи були такими успішними, що про нього почули в Берліні та запропонували там гарні умови праці. Але саме в цей час до нього звертається міністр освіти Радянської України Микола Скрипник із пропозицією взяти участь у розбудові оперного мистецтва України, і справу було вирішено.

Аби бути корисним своєму народові, він протягом трьох років виступав на сценах оперних театрів України. За контрактом — 80 виходів за сезон. Це були роки відродження української нації. Артист був щасливий, що взяв у цьому участь. А співати партії в операх "Тарас Бульба" Миколи Лисенка, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака–Артемовського, "Купало" Анатоля Вахнянина, "Кармен" Ж. Бізе, "Аїда" Дж. Верді та виступати з такими корифеями українського оперного мистецтва, як Марія Литвиненко–Вольгемут, Іван Паторжинський, Михайло Гришко, Марія Сокіл, було для нього величезним задоволенням.

Українська преса гаряче підтримувала співака, акцентуючи на тому, що він галицького роду, мав нагоду виступати в Берлінській опері, але відмовився від контракту, згодившись працювати в театрах Великої України. Всі хвалили особливо свіжість його голосу, героїчність співу, чудову артистичність.

В Україні Михайло набув нових гарних друзів серед композиторів, диригентів і української творчої інтелігенції. Ними стали композитори Михайло Вериківський та Антін Рудницький, письменники Остап Вишня і Павло Тичина.

Варто зазначити, що за час перебування в Україні Михайла Голинського запросили до участі в концерті в Москві, де проходила Декада українського мистецтва. Там співак з великим успіхом виконав декілька пісень, у тому числі свою улюблену "Минули літа молодії". А через деякий час, прийнявши пропозицію представників Большого театру, виступив в опері "Аїда". І вперше в історії Большого театру москвичі слухали Радамеса українською мовою. Мав співати ще й в опері "Кармен" Ж. Бізе, але відмовився, бо, ображений російськими шовіністами, вирішив покинути Москву.

1930 року Михайло Голинський повертається до Галичини, де у селі Дорі зводить оселю "Мирослава", названу на честь старшої дочки. Цей період його діяльності більше відзначається договірними виступами на оперних сценах Львова, Варшави, Познані та участю в концертах, в яких виконує твори М. Лисенка, В. Барвінського, А. Вахнянина, О. Нижанківського й інших українських композиторів.

У 1938 р. на запрошення Філадельфійської опери Франціско Полозі Михайло Голинський виїздить до США. Та з деяких причин влаштуватися йому там так і не вдалося. Зате він зміг здійснити тривалу гастрольну поїздку містами Америки та Канади, заключним акордом якої став виступ у нью–йоркському "Концерт-голлі". Газета "Нью-Йорк таймс" писала: "Тенор Михайло Голинський виявив дзвінкий, великий оперний голос. Було видно, що цей голос — інструмент великої могутності".

А найгарячіше його прийняли в Торонто. В газеті "Авеню телеграф" за 15 жовтня 1940 року можна було прочитати: "Пана Голинського називають українським Карузо. Це зовсім не перебільшення. Розмах його голосу такий же широкий, як у Карузо".

Успіх був заслуженим. У Торонто йому вручають золотий ключ міста, а за кілька днів в Оттаві — диплом Почесного громадянина Канади. Це й вирішило долю співака: він залишається жити в Канаді.

Довгі 20 років прожив він у провінції Онтаріо, 16 з яких — у Торонто. Саме тут його можна було бачити і чути на організованих українською громадою ювілейних вечорах, присвячених Т. Шевченку, Лесі Українці, І. Франку. Й нині ще є люди, які пам’ятають спів цього великого маестро. Ось як описує свої зустрічі з ним оперний співак Йосип Гошуляк: "Я познайомився з М. Голинським тоді, коли він був уже на схилі літ, дуже рідко виступав на сцені, а більше займався культурно-громадською діяльністю. Він був головою літературно-мистецького товариства "Козуб" у Торонто й чимало спричинився до пожвавлення діяльності цього мистецького об’єднання".

Останні роки свого життя Михайло Голинський прожив в Едмонтоні, куди виїхав для написання спогадів. Помер маестро 1 грудня 1973 року в Едмонтоні, де й похований на кладовищі св. Михайла.

Залишається лише пошкодувати, що ми маємо таку мізерну кількість творів із записом його голосу. Це знамениті "Гетьмани, гетьмани" (музика

М. Лисенка, слова Т. Шевченка), "Черемоше, брате мій" (слова Б. Лепкого, музика С. Людкевича) та народні пісні "Ой ходив чумак" та "Ой піду я в ті зелені гори". Всі вони записані у 1953 році на американській фірмі "Record" на двох платівках (78 обертів) у супроводі симфонічного оркестру з оркестровкою В. Безкоровайного. Охочі можуть послухати їх в інтернеті, повідомляє Галичина.

Обговорити на форумі