М.Андрусяк: На межі двох світів

Матерія первинна — так намагалися переконати нас ще зі шкільної парти. Але від батьків своїх ми знали, що "споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його".
Сьогодні знаємо, що людина — це не лише матеріальне тіло, а й душа, дух, чин, а над цим усім стоїть Господь Бог.

Держава відповідно теж не тільки тіло — економіка, яка вимірюється грошовими одиницями, тоннами, кілометрами, кубометрами, літрами... Держава — це насамперед люди, які своїми мовою, звичаями, традиціями, культурою, повсякденним життям творять її душу. Не так звана самопроголошена еліта, не "вершки суспільства", а звичайні люди, свідомі свого обов’язку громадяни. Саме вони є отим глибоким корінням, яке живить державне дерево і без якого воно засихає або ж падає від подуву вітру. Оте невидиме коріння — люди щоденної подвижницької праці, якою забезпечують життєздатність держави, і становлять справжню національну еліту.

Коріння Української держави сягає праісторичних глибин. І не було жодного століття, щоби чужинецька сокира не замахувалася на дерево української державності, не рубала його до пня. Але життєдайні соки коріння знову й знову повертали дерево до життя. Червоні опричники минулого століття не лише намагалися повалене державне дерево спалити, але й знищити коріння української нації — село. Організований кремлівською верхівкою голодовий геноцид українців потряс увесь цивілізований світ, адже коса голоду скосила ледь не половину українського села. Проте навіть такими нелюдськими методами знищити українське коріння комуністам не вдалося. Нині маємо незалежну Українську державу — результат енергії мрії та боротьби багатьох поколінь українців. Бути при проводі такої держави, керувати її громадянами мають моральне право і ефективну спроможність лише одержимі великою і благородною ідеєю, оперті на твердий дух фахові люди чину зі світлими і добрими душами.

Хочу торкнутися питання, яким займаюся понад два десятиліття. Це українські національно-визвольні змагання середини ХХ століття, зокрема — їх видавничо-пропагандивний аспект.

Відомий французький вчений ХIХ століття Луї Пастер свого часу сказав: "З усіх народів першим буде той, хто випередить інших у царині думки і розумової діяльності". Беззаперечно, видавнича справа теж є тією "цариною". Кількість і якість написаного, виданого і, що найголовніше, прочитаного нацією є показником не лише її матеріального добробуту, а й інтелекту та стану душі. Саме друковане слово має здатність найшвидше достукатись до серця та розуму людини, торкнутися найпотаємніших струн її душі. Це чудово усвідомлювали люди, які впродовж ХХ століття ставали до керма українським національно-визвольним рухом.

В умовах бездержавності, під окупаційним гнітом, в легальних і підпільних друкарнях, на українських землях і поза ними видавалися сотні й сотні найменувань українських газет, журналів, брошур, книжок... Згадаймо хоча б дещицю: часописи і збірники — "Літературно-Науковий Вістник", "Сурма", "Заграва", "Національна Думка", "Державна Нація", "Розбудова Нації", "Студентський Шлях", "Націоналіст", "За Збройну Україну", "Юнак", "Українське Слово", "Пробоєм", "Вісті", "Юнацтво", "Самостійність", "Готові", "Рідний Грунт", "Гомін Басейну", "Хрест Меча", "Голос Нації", "Наш Клич", "Гомін Краю", "Дажбог", "Юні Друзі", "Нове Село", "Наш Світогляд", "Боротьба", "Вісник", "Дискусійна трибуна", "Вісті з України", "До волі", "ідея і чин", "За волю нації", "Інформативний листок", "Легінь", "За волю України", "Наша боротьба", "Шлях перемоги", "Чорний ліс", "Повстанець", "Самостійна Україна", "Український перець", "Пролом".., брошури і книжки — Дмитро Донцов "Націоналізм", Михайло Колодзінський "Українська воєнна доктрина", Микола Міхновський "Самостійна Україна", "Справи українського робітництва" та інші праці, Дмитро Орлик "ідея і чин України", Степан Ленкавський "Український націоналізм", Опанас Боженко "Два роки боротьби", Ярослав Старух "Тисяча років життя й боротьби українського народу", Херсонець "За температуру національної душі", Левкович "Про міжнародне положення", Марко Боєслав "За волю", Орест Зовенко "Безіменні", Петро Полтава "Колоніяльна господарська політика большевицьких імперіалістів в Україні", Василь Лиманич "Про що говорить нам бюджет СРСР", Осип Горновий "Четверта сталінська п’ятирічка", Ярослав Старух "Голодова катастрофа в Україні", Петро Полтава "Концепція Самостійної України та основна тенденція політичного розвитку сучасного світу", Михайло Дяченко "Сталь без іржі", Ярослав Старух "Фашистівське страшило", Марко Боєслав "В чому наша сила", Осип Дяків "Ганьба ХХ сторіччя", Всеволод Рамзенко "Чому ми за Українську Самостійну Соборну Державу?", Максим Мечник "Як творилася українська нація"...

Більша частина їх творилася в умовах жорсткого підпілля — в лісах і криївках, — а друкувалася нелегально під постійною загрозою розконспірації і смерті. В умовах бездержавності та підпілля масовими накладами видавалися твори класиків української літератури, де головне місце, безумовно, посідав Тарас Шевченко. Ще в 20-х роках українські видавці кинули клич: "З хати до хати! З рук до рук!".

Праці повстанських ідеологів і публіцистів настільки актуальні сьогодні, що їх треба вивчати в навчальних закладах, вони мають бути на робочому столі в кожного, хто називає себе політиком, державним діячем чи інтелігентом. Адже, як сказав видатний український педагог Костянтин Ушинський, "розширювати свої знання можна тільки тоді, коли дивишся прямо в очі своєму незнанню". Не біймося сміливо глянути у вічі своєму незнанню! Біймося бути невігласами в українських питаннях, особливо тих, що стосуються формування української нації, державотворчих процесів, стосунків із ближніми сусідами. Незнання, невігластво породжують нездоровий скепсис, викликають заперечення очевидних істин та фактів і, щонайгірше, закладають в людські душі отруйний осад національної меншовартості. Саме з такими явищами вели безкомпромісну боротьбу повстанські майстри слова.

"Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями і вимогами сучасности, та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу.

Тільки розвиток тої культурної творчости і тих мистецьких течій, що зв’язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могутности...

...Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної Церкви, незалежної від чужоземних патріярхатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні".

Так мислили і так діяли понад 80 років тому організатори-ідеологи українського національно-визвольного руху.

У 2007-му Україна святкувала 100-літній ювілей Головного командира УПА Героя України Романа Шухевича. Цього року відзначили такий же ювілей Степана Бандери, якому теж, хочеться сподіватися, буде присвоєно високе звання Героя.

Наступного року на Прикарпатті відзначатимемо 100-літні ювілеї визначних керівників національно-визвольного руху — Миколи Арсенича, Михайла Дяченка, Петра Мельника, Михайла Бажанського. Готуються до видання збірник творів Михайла Дяченка та документально-біографічна книжка про Миколу Арсенича. Потрібна, звичайно, державна фінансова підтримка. Завершення зйомок унікального фільму про "Марка Боєслава" — Михайла Дяченка теж потребує державного плеча.

У 2010-му відзначатимемо 100-літній ювілей багатьох організаторів і керівників національно-визвольної боротьби, серед яких — Іван Бутковський, Роман Кравчук, Микола Лебедь, Петро Федорів, Ярослав Старух, Володимир Гринів, Мирослав Тураш, Олександр Бусел, Мирон Голояд, Богдан Войтків, Микола Гошовський, Емілія Дудар, Зиновій Матла, Григорій Голяш, Євген Качмарський, Андрій Марченко, Богдан Вільшинський... Ці борці, сповідуючи високу ідею, чудово розуміли, що й найкраща ідея мало варта без діла, без праці вона мертва. Не забуваймо й ми про це. Імена чільників повстанської боротьби, як і її подробиці, стають щоразу відомішими загалу завдяки наполегливій і самовідданій праці кількох небайдужих людей. Відрадно, що в процеси повернення людям їхньої національної пам’яті включились і державні інституції. Чимало зроблено Службою безпеки України, думається, не без ініціативи Президента Віктора Ющенка. Найвищої похвали заслуговують очолюваний Володимиром В’ятровичем, а тепер — Русланом Забілим Центр досліджень визвольного руху у Львові та інститут національної пам’яті під керівництвом академіка Ігоря Юхновського.

Деякі герої моєї трилогії "Брати грому", "Брати вогню", "Брати просторів", на щастя, ще серед нас. Рейдує між Коломиєю і своїм рідним Вижнім Березовом легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич. У свої немолоді літа, після 33-х років у комуністичних тюрмах і таборах, він завжди готовий цілковито віддати себе Україні. Аналітичним складом розуму, гострим пером, інтелігентністю відзначається засуджуваний двічі на 25-річні терміни ув’язнення Пантелеймон Василевський з Дрогобича, який до того ж пережив і голодомор 1932-1933 років на Кам’янець-Подільщині. Неможливо не захоплюватися силою волі, твердістю духу та енергійністю повітової провідниці ОУН і багатолітньої політкаторжанки незрячої Олександри Слободян-Ковалюк із Запруття біля Снятина. Мужня жінка чекає свідомих українських меценатів, щоби видати книжку спогадів.

Поставлені на межу двох світів, ці люди не балансували. Вони без жодних вагань обрали боротьбу. Боротьбу проти сил зла, боротьбу за світло, боротьбу за Україну. Сьогодні вони як ніхто розуміють, що людині, яка знайшла в собі відвагу порушити суворо табуйовані досі питання мови, Церкви, історії (Батурин, Конотоп, Биківня, національно-визвольні змагання), голосно заявити про голодовий геноцид українців, можна довірити майбутнє своїх внуків-правнуків, майбутнє України. Розуміння це хочуть донести до інших.

Не шкодують повстанці ні за змарнованими в комуністичних вмістилищах неволі молодими роками, ні за втраченим здоров’ям, згадуючи полеглих друзів, сподіваються, що Москва все-таки поверне Україні матеріальні та моральні затрати за освоєні руками українських невільників північні простори... Молодих же українців ветерани закликають до праці і боротьби, "бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець — той здобуває світ".

Автор: Михайло АНДРУСЯК, м.Коломия
Обговорити на форумі