Народжений літати

Розгледіти людину, яка, фактично. народилась вдруге, можна хіба по очах: у них відображається переосмислення, притаманне людям, яким довелось надзвичайно багато пережити. Ігор Табанюк — колишній військовий льотчик, член Федерації парапланеристів України, директор відомого будівельного центру "Деніго". Першого листопада, разом зі своїми друзями – Олександром із Чернівець та Костянтином із Києва, — вилетів до Індії, в селище Бір, що знаходиться у північному штаті Хімачал-Прадеш. Туди щороку з’їжджаються парапланеристи з усього світу. Закохані в небо люди не відмовляються від своїх мрій навіть тоді, коли життя переформатовує дійсність.

Отже, шостого листопада, набравши висоту чотири тисячі метрів над рівнем моря, Ігор Табанюк рушив у бік пакистанського кордону. Повертаючись, потрапив у спадаючий повітряний потік. Це зумовило раптове складання крила параплану. Усі намагання вирівняти крило, втримати майже невагому повітряну машину над кам’яними скелями були безуспішними. Сталося неминуче — наш краянин упав з висоти вісімдесят метрів (це висота 26-поверхового будинку). При падінні параплан тричі(!) вдарився у стрімку скелю. Якби крило якимось дивом не зачепилось за виступ скелі, наслідки були б однозначними: упасти з такої висоти і не розбитись насмерть — неможливо.

— Тільки небу відомо, як могло так статися, — розповідає Ігор Табанюк. –— Так само не уявляю, як мені вдалося спуститись із прямовисної скелі, сам не вірив, що руки й ноги цілі, хоча відчував біль у спині. Оцінивши ситуацію, я зрозумів, що потрапив у кам’яну пастку: із дна ущелини вибратись неможливо, вниз дороги не було, а з боків – височезні скелі. На той момент я мав при собі "Снікерс", маленький "Прикарпатський бальзам", 150-грамовий сік, сірники, зіпсовану запальничку, нитки і сильнодіючий знеболювальний препарат. Зрозумів, що шансів мало, хоча самовладання не втрачав. Знав, що стається з такими, як я, при різкому падінні з висоти: ламається хребет, кінцівки, можна обморозити ноги, стати жертвою диких звірів і т.ін. Але найстрашніше — у Гімалаях часто зникають парапланеристи і їх жодні рятувальники не можуть знайти, з часом вони просто гинуть. Наприклад, 23 жовтня там зник російський парапланерист Олексій Ашуров, якого досі не знайшли.

Така деталь: мені по приїзді на місце запропонували для проживання кімнату зниклого парапланериста, там ще всі речі його знаходились. Звісно, я відмовився, але доля, як видно, вирішила мене випробувати на всі сто. У забобони не вірю, але щось у тому було знакове…

Знаходячись на висоті 3200 метрів, неможливо нормально дихати… Не було й ковтка води. Було страшенно холодно. А ще — немилосердно боліло все тіло. Доводилось колоти знеболююче, добре, що мав п’ять ампул. Мусив заощаджувати, бо не знав, доки доведеться перебувати в стані повної ізоляції. Нижче точки падіння, десь за шістсот метрів, був водоспад. Щоб дійти туди, доводилось зупинятися через кожних 15-20 кроків, ковзатись. Пощастило знайти джерело ближче, між камінням. Уночі температура опускалась нижче нуля. Накривався рюкзаком, потім — жовто-блакитним крилом свого параплану.

А що ж рація? Навігатор? Акумулятор навігатора розбився — це означало, що координати на місцевості визначити неможливо. На щастя, працювала рація, сигнал якої вловив товариш — Костянтин Гончаренко, який якраз пролітав над ущелиною. Але… рація працювала всього ще два дні. Запасний комплект батарейок — тільки п’ять хвилин…

Крім голоду, який дошкуляв коломийському льотчику, найбільшим випробуванням став для нього холод. Він не збирався сидіти приречено, мав намір полагодити параплан і не втрачав надії вибратись із кам’яної пастки. Але через три дні сніг засипав усе десь на півметра. Згодом пішов ще й дощ. Ігор усвідомлював, що мокрий і замерзлий він довго не протримається. Тому облишив усі справи і змушений був просто перечекати негоду –— у вузькій скелястій кам’яній ніші. Він лежав, затиснутий камінням. Без жодного руху. Це тривало протягом 36 годин!

Такого у рятувальній практиці ще не було – аби після шести днів перебування у складних умовах Гімалайських гір людину знайшли цілою і практично неушкодженою. Звісно, Ігоря там шукали — і друзі, й індійські рятувальники. Але через негоду всі пошуки вимушено припинились.

Зате в Україні, у Коломиї, узялись до справи усі, хто тільки міг: дружина Ігоря Оксана підняла на ноги друзів, колег, однокласників, однополчан. Через Інтернет тримали постійний зв’язок із Індією. Звернулись до Міністерства закордонних справ. Вийшли на консула, який працював з коломиянами від початку до кінця.

Команду рятувальників очолив індійський фахівець Суреш. Із ним тримали постійний зв’язок і Коломия, і консул, і друзі-парапланеристи, які вилетіли з Ігорем до Індії. Робили повітряну зйомку, вираховували координати, звіряли останні дані, оглядали кожну найближчу ущелину. В Індію були переведені кошти для того, аби винайняти приватний вертоліт — стараннями дружини. Але минав час, усі починали розуміти, що під снігом і дощем, на холоді, без їжі, без води людина гине на четверту добу — тим більше, на такій висоті. Парапланеристи між собою говорили, що варто готуватись до найгіршого…

Але Оксана, Ігореві друзі не опускали рук. Вийшли на Міністра закордонних справ Петра Порошенка, на народного депутата Анатолія Гриценка з проханням підключити до пошуків військові сили Індії. Було проведено термінові переговори на дипломатичному рівні. Військова авіація підключилась до пошуків.

10 листопада, на п’яту добу перебування у кам’яному полоні, Ігор побачив у небі гелікоптер. З останніх сил вибрався з-під каміння, почав тягнути до центру ущелини жовто-блакитне крило свого параплану — вірив, що його помітять згори. Але, зробивши коло над прірвою, літак зник. Ігорю не залишалось нічого іншого, як лиш повернутись у своє холодне укриття. Він каже, що тоді дав собі слово протриматись на скелях місяць і …все одно злетіти!

11 листопада над ущелиною знову з’явилась надія у вигляді гелікоптера. Ігор щосили розмахував червоним чохлом. Доля змилосердилась: його знайшов приватний пілот, найнятий дружиною...

Пілотові, для того, аби визволити Ігоря, теж довелось продемонструвати дива володіння крилатою машиною. Не було рівної поверхні, щоби посадити гелікоптер. Не було необхідної для зависання висоти. Двигун працював на межі критичної точки насиченості киснем. Такий гелікоптер міг працювати на граничній висоті 2500 метрів, а Ігор знаходився на рівні 3200… Пілотові вдалось посадити машину за фантастичних умов — на майданчику площею не більше метра! Гвинт вертольота обертався всього в тридцяти сантиметрах від скелі!

... Коли Ігор вхопився за лижу вертольота, він ще не вірив, що це — порятунок, що найгірше — уже позаду. Пілота, який його врятував, звуть Ровіндор, він теж колишній військовий льотчик.

…Перший дзвінок з мобільного він зробив додому. Там за нього молились рідні і близькі. За нього молились індуси. Аборигени зізнались, що просили у місцевих божеств розігнати хмари (якраз у час порятунку хмари над Ігоревою ущелиною справді розійшлися!). Він повернувся з госпіталя. Поправляється після компресійного перелому хребця і осмислює усе, що з ним сталося.

При цьому Ігор не перестає вірити небу і мріяти про нові польоти... Він хоче створити у Коломиї льотну школу, вчити людей літати. Уже отримав дозвіл на оренду аеропорту і військового аеродрому. Захоплено розповідає, що коломийський аеропорт має дуже якісну 500-метровів злітну смугу, якої нема навіть на славнозвісному київському аеродромі "Чайка". Словом, народжений літати ніколи не зрадить небу, як і воно — йому.

Автор: Валентина БЛИЗНЮК, Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі