Коломийки зі старого зошита

86-річний Степан Молдавчук із закарпатської Лазещини все життя збирає й складає гуцульські співанки.

Та я пишу коломийки на дубовім листу.
Перше моє привітання – слава Йсусу Христу!"

Старий коломийкар – місцева знаменитість. Його хату покаже гостям чи не кожен лазещинець, а сам літній гуцул швиденько "увійде в образ" та покажеться відвідувачам у старій вишиванці, на яку накине кептар а чи петак (залежно від погоди і настрою) і з незмінним гуцульським топірцем в руках. Одразу поцікавиться, чи зробите схвальний запис у його книгу відвідувачів і заходиться співати коломийок - адже ж ви, напевне, саме по це і прийшли! Лиш потім Молдавчук надасться до розмови. А з уже майже легендарним лазещинцем говорити можна довго. Так само не закороткими є його коломийки – своєрідний літопис тутешнього буття: турбот і радостей, жартів і суму, мрій і неодмінно – історії… А ще ж – про любов: "Є про короткочасну любов і про ту, котра – доки жиє людина…"

Уже сім десятків літ Степан Молдавчук збирає цю колекцію. Його гуцульські співанки – це покладені на нехитрий коломийковий мотив оповідки, куплети в яких нанизані одне за одним, як роки горянського життя. "От, є сторічна коломийка дуже інтересна - як наші гуцули служили у австрійській армії по 12 років…", - дідо Степан береться за віршовану співанку-оповідку… Тут, у закарпатській глибинці, люди, навіть жодного разу не покидаючи рідного села, зазнали стільки усякого, що вистачить не на одне людське життя. Свої роки спостережливий і творчий Молдавчук ретельно перетворює на рядки у старому зошиті…

Ну а відтак віддає їх людям. Не злічити, скільки разів Молдавчук співав свої коломийки на весіллях. "Співають на весіллях – аби ще май людей розвеселити", - каже пан Степан, додаючи, що єдиний випадок, коли коломийка недоречна – це смерть людини. "Та є й сумні – от коли проводжають хлопця до війська, тужать за ним та напучують…" Загалом же є й жартівливі, є побутові і повчальні (научні,- каже старий гуцул – себто, людям в науку, як от про п’яницю), ба навіть - сороміцькі, як невід’ємна частина живого фольклору. І, звісно, у рядки на простий гуцульський мотив вклалася й історія цього краю. Твори зі старого зошита розповідають про всі грані життя у закарпатській глибинці. І навіть політики торкаються…

"Як русин пропив землю, За п’яницю, Від роду до гробу, Леґінська пригода, Хитра жінка, Ясінській колгосп, Лінія Арпада, Історія села Чорна Тиса, Гуцульська скомирда, Лікуй, полонинко!, Леґінь гоноровий, Депутатська обіцянка, Німецька коломийка, Заснування Ясіня, Гуцульска республіка… Про гуцульську бриндзю, й – Історія Лазещини. От і гуморески - "Як шукав лінивій щастя", "Як Господь ділив світ"…" - коломийкар побіжно перелічує записи у дорогоцінному зошиті.

Оцьому пісеннику в червоній обкладинці з написом "Коломийки" - понад 60 років. Це – вже другий зошит. Перший збірник опісля війни "органи" кинули до печі – через коломийку про Карпатську Україну (Молдавчук заспівав "епос" на весіллі в сусіда, а той доклав "куди слід"). Усі її 30 куплетів, та й решту записів довелося відновлювати по пам’яті. Після цього випадку коломийкар зо п’ять літ не складав творів – з нього узяли "зобов’язання" більше не писати такого – ну а потім знову взявся за старе…

Гості найчастіше цікавляться співанкою про гірські трави – "Лікуй, полонинко!" - що як енциклопедія народної медицини. Опісля зачину "Летів орел сизокрилий понад полонини - та й збирали гуцулики лікарські рослини" з коломийки стане відомо, що серцю помічний глід, а від глистів позбавляє гірський часник, а ще ж – що зарадить при кровотечі, а що при проносі, чим сприяти, аби чоловік був в силі, а жінка - "готова до спорту"… І хоча не всі рядки надаються до розшифрування на перший раз, вдалося дізнатися: "…Та й ще кори дубової - горло полокати, аби годен на весіллю пісні заспівати. Березовий сік - жолудку й кишки промивати. З гірського каштанчику жили добрі мати. Назбирайте цвіт липовий та й вербу козєчу – та й вижене з вас простуду, ревматизм і сплєчку…". Схоже, лише з цієї восьмихвилинної вельми насиченої інформацією співанки можна утнути цілий довідник гуцульської фітотерапії. Власне, ця, та й решта коломийок Степана Молдавчука насправді вже давно очікують на небайдужих, готових цей скарб опублікувати.

Усі кількадесят порад, зібраних у співанці "Лікуй, полонинко!" – з власної скарбнички: свого часу дідо "підробляв" тим, що забезпечував краян лікарськими рослинами, адже незле знався на місцях, де ростуть чудодійні карпатські трави. Нині, говорить, вже не ходить далеко по ліки – даються взнаки поранені за війни ноги. А от на вік у свої горді 86 дідо не скаржиться… Як і на забудькуватість: усі свої – вельми довгі! - коломийки знає напам’ять. Секрет, говорить, простий – здоровий спосіб життя. "Я 65 років горілки в роті не мав і уже не буду мати. Ні горілки, ні самогонки, ні бражки ніякої, ні кріпаку… Отак вип’ю 100 грамів вина на Різдво, на Великдень… Може, за сесе – не притупляє мені алкоголь пам'ять. Люблю молоко свіже солодке, кисле, сир, бриндзю, масло, сметанку – отакоє…", - усміхається Молдавчук.

Першими натхненниками Молдавчука були полонинники і лісоруби – у їхніх колибах вечорами при ватрі молодий Стефанко слухав та запам’ятовував співанки. Зошита завів у 1942-му році. Нині записи лазещинця – не тільки неоціненний літопис життя регіону, а й скарбниця самобутньої місцевої говірки. Гордість діда Степана – й іншомовні коломийки. Має й німецькою, і угорською, і чеською, і словацькою… Та усе ж німецькою пишається найбільше (до речі, свого часу Молдавчук вчив цієї мови дітей і в нашому краї, і на Буковині). Записав її від однієї дівчини на весіллі у Тячівському районі (де здавна у кількох селах живуть австрійські поселенці, котрі зберегли свою мову), й досі дивується: слова – німецькі, а мотив – коломийковий, гуцульський…

"То є люди, які люблять по весєллю веселитися, - каже дідо, коли питаємо про характер гуцулів, - а ще люблять по-гуцульськи носитися – гуцульський одяг брати. Це – відважні люди: "гуцул" - то від давнього румунського слова, що значить "розбійник", опришок себто. Ну, й ґаздувати люблять. І – коломийки люблять, бо що то гуцул без коломийок…".

Нині у дідовому зшитку – 35 коломийок і 4 гуморески. Найдавніша, що її лазещинець записав у свій зошит, була складена якимсь краянином у 1915-му. Останній наразі запис – авторська співанка, створена Молдавчуком цієї весни. А ще декілька дідо Степан має на гадці. Каже: скільки житиме, стільки писатиме коломийки до старого зошита.

"Коломийки мої любі – себе ними раджу.
Як просите заспівати – то я не відкажу!"

Автор: Алла Хаятова,"Місцевий час", Закарпаття online
Обговорити на форумі