Голод-1947: Не дай, Господи...

У моїй пам’яті назавжди залишилися ті страхіття, які довелося пережити і побачити на власні очі, будучи малим дівчиськом. Моє село було тоді невелике. Проживало в ньому небагато людей, проте всі були дружні, в біді допомагали одне одному. Голод був у нашому селі, тому що з односельців вимагали великі поставки зерна ("контингент", як тоді називали) та залишали селян майже без хліба. Були й такі, що трохи харчів залишали собі і ховали їх так, щоб ніхто не зміг знайти.

У час голоду доводилося їсти їжу, зварену з листя буряків, яку тоді називали "бурячинкою" і яка була "приймлена", у кращому разі, молоком (якщо в когось була корова), а в більшості випадків — водою. Часто малі дітлахи ходили полями і збирали натину, котру потім варили та їли. Замість хліба їли коржі, спечені на кухонній блясі. Ми ходили в ліс, де збирали жолуді з дуба та розмелювали їх на жорнах. Мололи вечорами, щоб ніхто не бачив, бо у селі не можна було мати жорна. Так розмелювали зерно, заховане для себе, і ховалися, щоб ніхто того не бачив. До борошна з жолудів додавали трохи борошна із зерна і пекли хліб. Важко жилося тим сім’ям, де було багато дітей і які були, як правило, дуже бідними. Це доводилося бачити в сім’ях Юрка Типчука, Тараса Павлюка та деяких інших. Там лежали опухлі з голоду дітлахи. Наші односельці ходили аж за Дністер, де вимінювали трохи зерна. Коли поверталися, інколи натрапляли на кадебістів, які все в них відбирали, і люди поверталися додому з порожніми руками.

Найбільші страхіття нам доводилось бачити, коли пасли корів біля залізничної колії, де повз нас часто їздили потяги, які називалися "товарняками". На платформах сиділи "басараби" (жителі Молдавської РСР), один в один зарослі. Вони їхали шукати продуктів для своїх сімей, адже і там був голод. Багато з них дорогу не витримували, бо й самі були голодні і часто падали просто під колеса вагонів, де, переважно, гинули або калічились — було то велике страхіття. Їх ми бачили щодня дуже багато, деяких підбирали залізничники, скидали в приколійні рови, прикидали землею, а якщо це було подалі від села, то й так залишали.

Не дай, Господи, щоб таке повторилося знову, не дай, Боже, нашим дітям, онукам і правнука це пережити чи навіть побачити.

Спогади Типчука Степана Юрійовича (20.03. 1932 р.н.), Антоненко Анастасії Тарасівни (18.10.1929 р.н.), Маркуш Ірини Федорівни (12.10.1939 р.н.) записала Ірина МАРКУШ, завбібліотекою села Годи-Добровідка.

Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі