Сироти при живих батьках: Покинули і не згадали

Ідучи повз цю незграбну жіночу постать, певне, хотілося кожному перехожому пришвидшити крок. У душі закипало обурення, як така молода людина могла занапастити не лише себе: на руках у жінки, як квіточка, в’януло маленьке дитя.

Запалі щічки, безкровні губи і лише оченята-ґудзики, які блищали від голоду, пронизували перехожих неймовірним жалем і співчуттям: у паперову коробку з брязкотом сипалася чергова порція милосердя.

Так 28-річна Світлана заробляла — жебракуванням. Годувальником був... дванадцятимісячний Михайлик, її п’ята дитина. Двоє старшеньких згоріли, двох забрали соціальні працівники. Батько Михайлика, Світланин співмешканець із Берем’ян, не вельми переймався долею дитини, схоже, йому було зовсім до неї байдуже: чи є вона, чи нема. Сам роботи не шукав, плив у житті за течією: дав Бог день, дасть і на прожиток.

Світлана їхала з села жебракувати до рідного Івано-Франківська. Там на вокзалі більший рух, більше людей. Милостині ставало на харчі. Навіть на чай з вафлями... для малого. Це була його їжа.

Соціальні працівники забрали у горе-матері дитину в обласну лікарню. Медики діагностували недорозвиненість, ослаблення, викривлений хребет. За півтори місяця лікування батьки навіть не згадали про сина, не навідувались. А тепер їхні шляхи назовсім розійшлися: Михайлика передали до сиротинця у Надвірну.

Коли діти втрачають батьків — це трагедія, але для Михайлика — це шанс вижити й знайти кращу долю.

Автор: Дарка НЕГОДА, Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі