Українські втікачі від цивілізації - дауншифтери

Все частіше молоді успішні українці відмовляються від кар'єри та грошей у містах та переїжджають до забутих сіл, щоб знайти щось більше. Топ-менеджери і середні клерки відмовляються від кар'єри і грошей на користь посиденьок у родинному колі, своїх хобі, садівництва, переїзду в гори чи джунглі.

Такий процес вперше розпочався 15 років тому, і на заході йому дали назву "дауншифтинг".

Хвиля дауншифтингу швидко накрила не тільки безбідні США, Британію та Австралію, але й Україну.

Таких ще називають ескапістами - від слова "утікати". Українські ескапісти, на відміну від британських, чи американських, частіше тікають не від успішної кар'єри, а швидше - від невдалої. Але тільки на перший погляд мотиви різні.

Кинути все і переїхати з міста до села молодий режисер Леонід Кантер вирішив два роки тому.

"Чому треба штовхатися в метро, чому треба штовхатися в пробках, чому треба нюхати цей сморід і жити в комірчині, за шалені гроші", - спитав себе одного разу Леонід.

Він ніколи не був звичайним столичним жителем. У двадцять п'ять автостопом поїхав в Індію, щоб відвезти до океану кухонний табурет. У двадцять шість так само автостопом добрався до Північного Льодовитого океану. Тоді безглузда ідея вже об'єднала молодих людей з чотирьох країн.

У двадцять сім Леонід покинув Київ і перебрався на безлюдний хутір разом із дружиною і маленькою донькою. І знову за подружжям потягнулися однодумці. На хуторі Королі - тепер Острів Обирок - з'явилося тринадцять нових мешканців. Артисти, художники, дизайнер і музейний працівник.

Таким самим дауншифтером став колишній програміст Віктор Сергієнко. У його житті було те, чого не кидають: висока зарплата і престижна професія.

Проте гроші і кар'єра перестали бути цікавити. Віктор став селянином. У березні 2003 року Віктор спочатку прочитав, потім - повірив, а далі - сам розвинув теорію, згідно якої найближчими роками настане криза. Масштабна і безстрокова, яка змінить уявлення про нинішній світ.

Буде зруйнована фінансова система, разом з нею міжнародна торгівля. Зупиниться виробництво, і основа, на якій тримається місто, перестане існувати.

Найголовніше досягнення Сергія - повна незалежність.

"Сам собі завдання призначаю, сам контролюю, і сам отримую результат. У цьому плані психологічно життя людини в селі здорово відрізняється від положення людини, у якої є робота, на яку він щодня їздить", - пояснює Сергій.

Навесні 2004 року гуцулка Руслана "дикими танцями" розпалила серця європейців. Приблизно у той же час корінна мешканка Варшави Барбара-Марія Станяк приїхала відпочити в карпатське село.

Верхній Ясенів - віддалене гірське поселення - чудове місце для тих, хто стомився від скла і бетона. Після кількох тижнів відпочинку Барбара не змогла забути українські Карпати.

"Напевно це гори, але перш за все – люди. Люди і культура. Люди, що мешкають в горах привітніші, ніж мешканці міст. І гуцульська культура містить у собі щось особливе", - пояснює своє рішення залишитися у Карпатах Барбара.

У Варшаві вона тримала престижний ресторан. Після Карпат Барбара вирішила змінити діловий костюм на простецьке вбрання. Про колишнє життя тепер нагадують лише місцеві, котрі інакше, ніж "полячка" пані Станяк не називають. У спадок від минулого їй залишилися і аристократичні манери.

За задумом новоселів, Обирок має перетворитися на фестивальне арт-містечко. Вони хочуть довести, жити в селі - це стильно. Полька Барбара-Марія нікого ні в чому не переконує. Вона просто зробила вибір. Жити інакше, повідомляє ТСН.

Обговорити на форумі