Подорожі як література

Рівненський хлопчик Максим Кідрук у дитинстві так захопився книгою Генрі Хаггарта "Дочка Монтесуми", що "захворів" Мексикою. А коли мрія дорослого Максима стала реальністю, прочитати "Мексиканські хроніки" захотів навіть Президент України.

Про свою захопливу подорож Максим Кідрук розповів у книжці "Мексиканські хроніки. Історія однієї мрії", яка цього року стала лауреатом другої премії конкурсу "Коронація слова — 2009". "Мексиканські хроніки" — це справжня, повноцінна книга про мандрівки, написана живою українською мовою, — каже директор видавництва "Нора–друк" Елеонора Симонова. — Відразу після нагородження на "Коронації слова" Максима Кідрука наше видавництво взяло на себе видання його твору". Перипетії мандрівки молодого українця далекою країною привернули увагу і Президента України Віктора Ющенка, котрий придбав "Мексиканські хроніки" на XVI Львівському форумі книговидавців.

Мандрівна проза на сьогодні має колосальний успіх у читачів, тому, реалізувавши свою першу мрію, ім’я якій — Мексика, Максим нещодавно повернувся з мандрівки Південною Америкою — книга про пригоди там уже в роботі, а на часі — збори в Бразилію.

Слідами Монтесуми. Так склалося, що після закінчення Національного університету водного господарства та природокористування, у мене виникла можливість повчитися за кордоном — у Швеції,--розповідає автор "Мексиканських хронік".-- Проведені там роки відкрили переді мною весь світ. Дуже багато подорожував Європою, а минулого літа вдалося реалізувати свою давню дитячу мрію — поїхати до Мексики. Ви не думайте, що для здійснення мандрів до Мексики, потрібно бути мільйонером.

Дорогим є лише переліт а там, можна жити й харчуватися приблизно за п’ять доларів на день. Загалом подорож мені обійшлася в 2 тисячі доларів. За власні кошти я спланував цю поїздку, й пішки, а подекуди автостопом, перетнув Мексиканські Сполучені Штати від заходу до сходу, від Тихого океану до Атлантичного. Було дуже багато пригод, зустрів цікавих людей, дряпався горами, пробирався через джунглі. Ця поїздка залишила стільки приємних і хороших спогадів, що я вирішив про неї розповісти іншим, і написав книгу.

Головна мета книги — довести всім, хто стоїть на роздоріжжі, хто не знає, що робитиме в майбутньому, що кожна мрія збувається, тільки в неї потрібно вірити. Не бійтеся робити рішучих кроків. Писав книгу дуже легко, бо викладав на папір те, що пережив, перепустив через своє серце. Назва "прийшла" до мене в аеропорту, коли вже від’їжджав додому. Взялася десь із повітря. Видавці хотіли змінити назву, але я вперся, отож так і залишилося. Дуже радий, що книга стала лауреатом конкурсу "Коронація слова", адже лише після цієї перемоги я зрозумів своє покликання. Розповідати про те, що вже викладене на папері, думаю, не варто. А кому це цікаво і хто бажає набратися позитивних вражень, раджу просто прочитати книжку.

Мандрівка до Долини Смерті. Допоки друкувалися "Мексиканські хроніки", встиг здійснити ще одну подорож — до Південної Америки. Разом із товаришем Яном зі Швеції ми за півтора місяця подолали шість тисяч кілометрів, перетнули Еквадор, Перу та північ Чилі, а звідти перелетіли на острів Пасхи. Побували на найвищому діючому вулкані світу — Котопаксі (це щось неймовірне, люди буквально живуть на вулканах), спускалися в амазонську сельву, побачили пустелю Наска, руїни Чан–Чану, кладовище Чаучійя, Мачу Пікчу — загублене місто в горах, озеро Тітікака — найвище, 3815 метрів над рівнем моря — судноплавне озеро на планеті. Вдень температура тут піднімалася до +25 і було жарко навіть у майці, зате вночі опускалася до –5...–10, і тоді доводилося натягати на себе все, що було в рюкзаку, але це мало допомагало.

Та все це були ягідки. Найбільш авантюрний день з усієї подорожі — мандрівка до Долини Смерті. Взявши напрокат автомобіль, ми вирішили її відвідати, хоча нас і попереджали, що це дуже небезпечно, і в кращому випадку нас можуть розкопати років так через триста. Потрапили туди вже після заходу сонця. Скрізь лише глина, пісок та вапняк, жодної тваринки, жодної живої істоти навкруги. Зачаровані такою "красою", ми... застрягли в сипучих пісках. Перший раз угрузли недалеко від твердого ґрунту. Утім спромоглися розкопати заднє колесо, і спільними зусиллями машину вдалося витягти. Але Ян, замість того, щоб розвертатися, з розгону знову рвонув уперед. І проскочив метрів так із сорок. От тільки дороги там не було.

Результат закономірний: наш "Шевроле" цього разу застряг у пісках капітально. Ми намагалися його відкопати, але все марно. Виснажені і злі, маючи в руках лише карту, рушили шукати хоч якийсь населений пункт. А тепер уявіть картину. Ніч. Зорі. Височенні стіни Долини Смерті, напівзасипані дюнами, і два придурки йдуть пішки через пустелю. Дві години ми добиралися до найближчого села. Посеред ночі почали будити людей і ламаною іспанською просити про допомогу. І знаєте, добрі люди є скрізь. Один молодик, Джимі, погодився, при цьому зауважив, що все приладдя для витягування автомобіля знаходиться в сусідньому селі. Отож їдемо за 20 кілометрів туди, беремо троси, дошки, лопати, повертаємося назад і відкопуємо машину. За це з нас Джимі взяв лише 30 доларів, хоча ми готові були заплатити йому набагато більше, адже він урятував нас від неминучої загибелі. Після того я ще три дні видихав з легенів пісок, якого нахапався в пустелі.

А ще на півночі Перу ми підхопили "свинячий" грип. Спускалися з гори вниз автобусом, де весь народ чхав, кашляв, і, добравшись до міста Чан–Чан, уже мали високу температуру. Про те, що у нас грип, зробили висновок із того, що в місцевих газетах було повідомлення про госпіталізацію 28 школярів із діагнозом "свинячий" грип. А у нас із ліків, окрім аспірину, нічого не було. Вживали його — й перенесли недугу на ногах. Загалом ми набагато стійкіші до респіраторних захворювань, ніж латиноамериканці. Були ще хворі, але часу було обмаль, адже мали їхати в столицю Перу — Ліму, а звідти летіти на острів Пасхи.

Перший українець на острові Пасхи. Враження від відвідин острова Пасхи залишилися неймовірні. Там загадка на загадці. Незрозуміло, як древні острів’яни зуміли створити понад дев’ять сотень величезних багатотонних кам’яних статуй, що розкидані по всьому острову, і взагалі, яким чином можна було витесати ці скульптури. Тільки на цьому острові існувала ієрогліфічна писемність, зауважте, не розшифрована і досі. І нарешті я став першим українцем за роки незалежності, який відвідав острів Пасхи. У селищі Оронго, де проходив реєстрацію, сказали, що українців тут іще не було. Пізніше мені заперечили, що там пропливали наші моряки, але вони не позиціонували себе як українці.

Тим часом у місті Трухільйо — це казна–де у Перу, довелося зустріти українця! Григорій Самолюк під час Другої світової війни потрапив у полон, після її закінчення вирішив не повертатися в СРСР, бо знав, що потрапить до Сибіру. Тому виїхав спочатку до Італії, а звідти у 1948 році до Перу. Одружився, з тих пір там і проживає. Григорію вже 85 років — утім він дуже заможна людина. А загалом про Україну в Південній Америці знають мало, хоча є й обізнані, чули про Київ.

Нова книга та нові мандрівки. Друга книга про мандрівку країнами Латинської Америки вже в роботі. Вона не є типовим романом, а більше нагадує довідник для тих, хто захоче спробувати повторити мій шлях. Доводиться писати лише пізно ввечері до глибокої ночі, адже часу катастрофічно не вистачає. Половина вже готова, і сподіваюся її закінчити десь у грудні. Дуже хочу, щоб у назві книги прозвучав острів Пасхи. І хоча про нього написано не так і багато, але всі "прикольні" назви вже розібрані. Отож моя книжка носитиме, можливо, не зовсім милозвучне для української мови ймення — "Те Піто о те Хенуа", що в перекладі означає — "Енциклопедія на острів Пасхи".

А на часі нова подорож — до Бразилії. Якось спонтанно вийшло: сиділи з другом, розмовляли, він запропонував, а я відгукнувся. Плануємо здійснити її в грудні цього року. Нині триває підготовка: намічаю, які місця хочу відвідати, а тоді вже розроблятиму детальніший маршрут. А там — як зорі ляжуть, адже нічого наперед спрогнозувати неможливо. Часто бувають такі ситуації, коли потрібно лише мати хороші ноги, щоб устигнути втекти. Але вражень набуваєшся незабутніх.

Автор: Богдан ДЕМ'ЯНЧУК, "Україна молода"
Обговорити на форумі