Чим важка дорога до Бога?

Коли я прочитала шокуючу статтю "Прокляттям по свободі слова" — про те, як в Одеській єпархії УПЦ МП назвали трьох журналісток "божевільними наклепниками" і молитимуться, щоб Господь напоумив їх... хворобами, — не здивувалася. Хоча про все, що стосується Московського патріархату, особливо на Тернопіллі, зазвичай уникають говорити вголос. Мовляв, що це дасть? Та тільки мова заходить про Почаїв, чимало з тих, хто там побував, важко зітхають.

"Ця вода може стати для вас отрутою..." Складається враження, що хтось дуже зацікавлений у тому, щоб замість любові, взаєморозуміння та духовного об’єднання сіяти ворожнечу і ненависть. І ще одне. Краєм ширяться чутки про те, що... всихає славнозвісне почаївське джерело, де відбилась стопа Матері Божої. І наполовину поменшало води в купальні святої Анни неподалік Почаєва. А все тому, що ці два "об’єкти" широко поставлені на комерційну основу. Прочани не можуть самі набирати чудотворну воду, як це було колись. Монахи розливають у пляшки і продають. Хоча відомо: де гроші, там Бога нема.

Якось моя закарпатська знайома вперше вирішила відвідати Почаївську святиню. Коли після цього Світлана заїхала до мене, то була розгублена й пригнічена. В очах — розпач і сльози. Причина? Розмова із тамтешнім священиком. Дізнавшись, що вона греко–католицької віри і, помітивши в її руках свячену воду, яку жінка набрала для своєї сім’ї, прорік: "Ця вода може стати для вас отрутою..."

Зі мною та з моїми знайомими чимало такого сталося у Почаєві. Але жодного разу (а як же хотілось!) я не взялась за ручку і папір. Проковтнула, змовчала. Думала — переболить, хоча душа і її Божественне начало протестувало, обурювалось. А тут... Пригадую, з яким трепетом і благоговінням я вперше їхала в Почаївську лавру! Везла туди двох своїх землячок із рідної Черкащини. Було це у страсний тиждень, перед Великоднем. Велич і краса (хай і копії) ікони Божої Матері справила неперевершене враження. Але не менш вразила й марнота у величному храмі. У час богослужіння поряд зі сповідальнею галасливо торгували в крамничці. Ніяк не вдавалося зосередитись, щось було не так, як мало бути насправді. А ще "Дойни мілоєшти" (здається, так) співав церковний хор, що по–молдавськи означає: "Господи, помилуй". Як мені розтлумачили збоку, настоятель родом із Молдови. Воно б нічого. Усі мови годяться для прославлення Бога. Тільки от українською молитися у Почаєві не можна.

Неросійське не врятується? Переді мною стояла черниця. І коли я запитала в неї, де можна поставити свічки за здоров’я, вона промовчала. Я вдруге запитала — безрезультатно. Хтось звернувся до неї російською — відповіла. Згодом на церковному подвір’ї стою в черзі за духовною літературою. Маю намір купити "Молитовник на всяку потребу". Продавець (чернець чи послушник) бере у мене гроші і прискіпливо мене розглядає:

— А откудова ви прієхалі?
— З Тернополя.
— А в какую церков ходітє?
— А для мене немає значення, можу зайти в будь–яку, адже Бог один для всіх...

Що тут почалось! Чоловік аж підстрибнув від несподіванки.

— А де ви працюєте?

(І хто мене смикав за язик казати, що я журналістка?..).

— А може, ви з масонів?
— Будь ласка, дайте мені "Молитовник на всяку потребу".
— Слухайте, масонська ложа — це дуже серйозно. Я б радив вам купити ось це (дістає якусь книжку про масонів). Я вам більше скажу. Врятується тільки російська церква. Все інше — це розкольники. У вас у Тернополі є церква Віри, Надії, Любові і їхньої матері Софії. Ходіть тільки туди.
— Дайте мені "Молитовник на всяку потребу", — мало не плачучи, кажу до чоловіка в чорному, — або поверніть гроші.

Тим часом позаду зібралась чималенька черга. Якась старушенція на догоду продавцеві починає штрикати мене в бік і шипіти: "Сатана, сатана...".

Тоді я збираюся із силами і кажу:

— Уявіть собі, що десь на острові в океані живе загублене плем’я, яке також молиться Богові, тільки у свій спосіб, але воно навіть не підозрює, що десь є російська церква чи якась інша. Ви хочете сказати, що воно не врятується?

Духовність у камуфляжах. Продавець–чернець розгублено замовкає, мне купюру, ніяк не може придумати, що сказати у відповідь. Я забираю книги, які він мені наскладав (молитовника так і не дав), і йду геть. Раптом усвідомлюю, що у Страсний тиждень нечистий може ставити підніжки і випробовувати навіть на церковному подвір’ї через будь–кого...

Так починались мої перші духовні уроки. Але як тільки мені хтось казав: ходи туди, а туди — ні, я вже знала, що робитиму навпаки. Навіть Бог не втручається в людські справи: він створив людину вільною і дав їй можливість самій шукати свою стежку до духовного росту. Я не перестала їздити в Почаїв. Коли до мене приїжджає багато друзів і знайомих із Центральної та Східної України, ми починаємо духовну дорогу від Зарваницької Матері Божої. А потім їдемо до Почаєва. Так навіть дорогою зручніше. Нікому не нав’язую, але всі кажуть, що дуже відчувається різниця. Хоча б у тому, що біля воріт Почаївського храму виставили (???) охоронців у плямистих камуфляжах. Кого ж боїмось, якщо знаходимось під недремним Покровом Матінки Божої?

Мені пощастило побувати у багатьох храмах світу. І скрізь, чи то в Монреалі в Ораторії Святого Йосифа (Канада), чи у Гданську (Польща), чи у Шумені (Болгарія), чи в Путтапарті та штаті Орісса (Індія), чи в Тибеті, чи в Актюбінську (Казахстан) — скрізь я бачила людей різних віросповідань, які несли Світло і Любов. Віра і релігія — це різні поняття. Релігії є різні, їх багато, але віра у всіх одна — у Бога.

Автор: Валентина СЕМЕНЯК–ШТАНГЕЙ, "Україна молода"
Обговорити на форумі