В.Портніков: Епоха феодалізму

Дикі історії на зразок артеківської повторюватимуться, поки пересічні люди не покажуть політикам, прокурорам і податківцям, хто в цій країні насправді хазяїн, пише політолог Віталій Портніков у своїй колонці в журналі Корреспондент.

Можна піддатися спокусі і написати, що українська передвиборча кампанія, яка щойно почалася, здатна стати найбруднішою в новітній історії країни. Але це не буде правдою. П'ять років тому головними акцентами передвиборчої кампанії Віктора Ющенка стали отруєння опозиційного кандидата на пост президента і кримінальне минуле його супротивника. Можна, звичайно, стверджувати, що українці голосували не через співчуття до Ющенка і не через страх перед Януковичем. Але будьмо чесні хоча б перед собою: якщо б не упевненість, що влада вирішила отруїти опозиційного політика, і не кримінальна тема, що постійно мусувалася підсумок виборів, а вірніше, реакція людей на оголошений результат була б зовсім іншою.

Хоча у виборах 2004 року було те, чого явно не вистачає в кампанії 2010 - вектора розвитку, нехай навіть і позначеного на словах. Тому компрометація опонента може стати не те що головним, а єдиним мотивом цієї передвиборчої кампанії. І в цьому її основна відмінність від минулих виборів глави держави. Але й тільки.

При цьому я зовсім не вважаю, що історія навколо Артека - це виключно передвиборча історія. Якщо б зараз додалася справа [Віктора] Лозінського, вона теж виглядала б виключно передвиборною спробою спаплюжити БЮТ і особисто Юлію Тимошенко.

Мені здається, важливо інше - те, як суспільство реагує на подібні справи. Одні абсолютно переконані, що фігурантів оббрехали. Інші апріорі впевнені в їх вині. Але при цьому і ті й інші не сумніваються, що подібна історія могла б статися ... з депутатами з протилежного табору. Простіше кажучи, якщо б зараз в ЗМІ з'явилися б фотографії не депутатів від БЮТ, а депутатів від Партії регіонів, прихильники цієї політичної сили не сумнівалися б, що їх обранців намагаються оббрехати і використовують для цього підконтрольну владі судову систему. Зараз такої ж думки дотримується велика частина прихильників БЮТ. Що відбувається, якщо в резонансних справах все ж таки перебуває незаперечний підозрюваний, як це було з Лозінським? Підозрюваний зникає, прихильники обвинуваченої сторони починають запевняти себе, що їхній кумир тут ні до чого, а супротивники кумира вкотре переконуються в його (її) аморальності. Ніхто не ставить просте питання: як усе це взагалі може відбутися в цивілізованій країні, як люди з темним минулим потрапляють в депутати, міністри, правоохоронці, чому влада в цілому виявилася такою далекою від народу, настільки непрофесійною і зневажливо відноситься до людей?

Кожному з нас хотілося б, щоб історію з Артеком було об'єктивно розслідувано, а ще краще – вона виявилася б наклепом на шанованих людей. Але навіть якщо так і станеться, якості української еліти це не скасує. Ми всі знаємо, що бути педофілом - аморально, що не можна ґвалтувати беззахисну дитину. А беззахисну країну можна? А роз'їжджати на шикарних машинах столицею країни, живучи з декларації про доходи на скромну чиновницьку зарплату - можна? А будувати розкішні особняки на цю ж зарплату - можна? А відпочивати на найдорожчих курортах, лікуватися в найпрестижніших медичних центрах, відправляти дітей вчитися в дорогі школи і вузи на Заході - можна? А скуповувати за безцінь підприємства - добре? І ви хочете сказати, що ніхто цього не бачить, що кожен із представників високопоставленого злодійства їсть свій бутерброд в темряві і вогкості, ховаючись від народу, який нічого не знає? Так вони роблять все напоказ, мало не з екранів телевізорів. І одночасно борються з корупцією, бо, бачте, корупція заважає нам наблизитися до Європи.

А тепер питання на засипку: як всі ці люди повинні ставитися до народу, який все це бачить і не те що терпить - а вважає, що так і треба, і з ентузіазмом вигукує прізвище чергового вождя в надії, що вождь прорветься на самий верх влади і там вже точно з народом хоч чим-небудь поділиться? Правильно, ці люди ставляться до народу з практично неприхованим презирством, як до кріпаків, які не вчасно зрозуміли, як влаштоване життя, і котрі існують тільки для задоволення потреб пана. А оскільки пан - сам з грязі в князі, ледачий, неосвічений і позбавлений фантазії, то він діє по-простому, не церемонячись. І нічого нового в цьому немає! У недалекому минулому поміщики таке виробляли з підневільним людом, що досі від свідчень сучасників мурашки по шкірі. І лише в рідкісних випадках, коли масово калічили, вбивали, ґвалтували, ситуація доходила до правосуддя і там - теж не так вже й часто - згадували, що мужики - теж люди.

Тому в українських умовах - ось що головне - і вбивство не вбивство, і насильство не насильство. Це все перверсія свідомості, впевненість у власній безкарності, точне розуміння, хто тут господар. Згадаємо, знову ж таки справу Лозінського. Адже там людину убили не тому, що це був якийсь сільський викривач, не тому, що чимось не догодив панові, а тільки задля задоволення. Це була розвага, і ніхто з присутніх такій розвазі не здивувався - просто приємно провели час, можна зайця поганяти, а можна і мужика - яка різниця?

Історія з Артеком може виявитися блефом, можуть розсипатися в пух і прах і інші взаємні звинувачення, яких буде чимало під час цієї передвиборчої кампанії. Але суть від цього не зміниться: ми як жили у феодальному суспільстві, так в ньому і залишимося. І якщо українці хочуть для себе кращої долі, вони просто повинні вчитися бути сучасними і моральними людьми. Вони повинні цікавитися, звідки у нечистого на руку чиновника все його виставлене напоказ добро, чому самовдоволений олігарх купив за безцінь завод і знищив його, чому майбутнє будь-якого починання в країні залежить від прокурора, міліціонера і податківця. Вони повинні хоча б навчитися ставити ці запитання самим собі - тоді, можливо, рука не підніметься проголосувати за чергового брехуна, тоді не чиновники будуть виховувати людей як своїх кріпаків, а люди будуть виховувати керівників країни як менеджерів, яких вони найняли для ефективної роботи, а не для безвідповідальної балаканини по телевізору. І тільки коли це трапиться, ми потрапимо, нарешті, з XVII століття в ХХІ-е, повідомляє Новинар.

Обговорити на форумі