Кожних шість секунд від голоду вмирає одна дитина

Безумовно: нас у наших країнах, у Європейській Унії оточує безліч проблем. На європейському рівні ми, закотивши рукави, докладаємо зусиль, аби запустити в дію Лісабонський договір, нарешті ратифікований ірландською державою, дивуємося і обурюємося егоцентристською силою впертості чеського президента Вацлава Клауса [Vaclav Klaus]. У Берліні саме зараз ХДС/ХСС і ВДП намагаються викувати нову урядову коаліцію, яка має надати потужного імпульсу розвитку Німеччині. Сподіваюся. Що так воно й станеться.

У Великій Британії лейбористи міряються силою з консерваторами у якійсь напівнапруженій передвиборчій боротьбі, де головна ставка робиться на виснажування суперника. У Франції політики зі страшенно серйозними мінами дебатують про політично-адміністративну долю президентського сина (син президента Франції Ніколя Саркозі Жан представлений на пост префекта паризького району Дефанс – Z.). Угорщина і Словаччина сперечаються з використанням досі нечуваних бойових кличів про права й обов’язки національних меншин. Важливішими за ці та інші сутички є зусилля країн-членів Європейської Унії дати собі раду з дефіцитами бюджетів та борговими горами, міркування про те, як вирватися із зачарованого кола нарощення державних боргів. Цілковито неважливими є диспути, що недавно спалахнули в Німеччині щодо параметрів ідеальної моделі.

Значно важливішими за всі ці проблеми й проблемки є моторошне повідомлення, яке щоправда досі майже ніхто не прокоментував, про те, що 2009 року кількість голодних людей у цілому світі вперше перевалила за мільярдну межу. Кожній шостій людині на планеті бракує харчів. Конкретними наслідками цього є те, що щороку дев’ять мільйонів людей вмирають найстрашнішою смертю – смертю від голодомору. Конкретними наслідками цього є те, що кожні шість секунд від голоду вмирає одна дитина. А це значить, що ми, багаті європейці й американці, не впоралися зі своїм завданням у світі й для світу.

Було б неправдою казати, що ми ще раніше не знали про зародження й розростання цієї трагедії голодомору. Хоча було б неправдою казати й те, що ми склавши руки спостерігали за поширенням бідності й голоду. Не можна також стверджувати, що на фронті боротьби з голодом ми зазнали поразки в усіх аспектах. Як би там не було, але між 1970 і 1995 роками кількість голодуючих людей зменшилася на більш ніж 100 мільйонів. Як би там не було, але з 1990 року дитяча смертність зменшилася на 28 відсотків. Окрім того, між 1996 і 2006 роками було створено передумови для того, щоб для 34 мільйонів африканських діточок було реалізовано їхнє право навчатися в школі.

Щоб не говорили, але факт залишається фактом, що допомога індустріально розвинутих країн розвитковим країнам становить щороку 100 мільярдів євро. І цього досягнуто не в останню чергу завдяки тому, що Європейська Унія 2005-го року постановила посилити свою заангажованість у справи розвитку в два етапи: спершу підвищивши допомогу біднішим країнам до 0,55%, а потім – до 0,7% від валового національного продукту країн-членів ЄУ.

Водночас правдою є й те, що ми видаємо щороку один трильйон євро - трильйон євро! – на військові цілі. І ці гроші ми витрачаємо, незважаючи на те, що глобальна фінансова й економічна криза загнала незліченну кількість людей у Африці й Азії в зашморг голодної смерті.

Загострення голодної катастрофи безпосереднім чином стосується й нас, європейців. Ми тут, у Європі, переймаємося боротьбою з наслідками найбільшої з часу завершення війни економічної кризи. Це вимагає від нас як маси часу, так і максимуму зусиль. І в нас немає іншого вибору, окрім як сконцентрувати свою увагу на цьому першочерговому завданні. Врешті-решт бідні люди в цьому світі так і не отримають допомогу, якщо міжнародна фінансова система з гуркотом розвалиться.

Питання, якщо поставити його в загальних рисах, не полягає в тому: повинні ми рятувати банки чи повинні рятувати світ від голоду? Програми підтримки кон’юнктури в північних країнах утримують у функціональному стані їхню економічну силу, а без цієї економічної сили Південь став би ще біднішим. Питання треба ставити таким чином: як нам краще використати налаштовану по-новому економічну потугу багатшої частини світу, щоб завтра з цього отримали користь бідніші країни?

Давайте не будемо собі створювати ілюзій. Якщо завтра нам йтиметься краще, ніж сьогодні, але при цьому розвитковим країнам вестиметься гірше, ніж учора, то значить, що ми спрямували свій розвиток на глобальну катастрофу, від наслідків якої ми зазнаємо не менших втрат, ніж ті, хто нині дивляться у вічі голодній смерті. Ми повинні чітко усвідомлювати, що між 2010 і 2050 роками населення Землі зросте з 6,8 до 9,1 мільярдів. Водночас за чотири десятиліття кількість тих людей, котрі харчуватимуться так, як ми, європейці, чи принаймні матимуть таке бажання, зросте на 34 відсотки.

Аби змогти забезпечити реалізацію цього природного людського права, у світі повинна запанувати справедливість. Навіть не виникає такого запитання: чи повинна Європа зробити свій внесок у цю справу. Виходячи з усього сказаного, нам необхідно переорієнтувати творення світового порядку в напрямку солідарності й послідовно виконувати свою місію.

Автор: Жан-Клод Юнкер [Jean-Claude Juncker]
Назва оригіналу: Alle sechs Sekunden verhungert ein Kind
Джерело: Rheinischer Merkur. 22.10.2009
Зреферував Любко Петренко, Західна аналітична група
Обговорити на форумі