Володимир Гаврилов: Хай краще світ прогнеться під нас

... Пригадую своє перше знайомство з героєм цього нарису. За журналістським завданням приїхала на поля ТзОВ "Корнич". Спека була немилосердна. Тоді впала у вічі внутрішня елегантність, навіть шляхетність директора господарства, що трохи дисонувало із довколишнім жниварським гармидером.

Ще тоді він видався мені занадто інтелігентним для посади, яку займає. Потім були різні репортажі: про посівну, про оприскування ріпакового поля з допомогою аероплана, про різні етапи польових робіт. З кожним разом все більше посилювалось враження, що небалакучий, часом занадто скромний, насамперед, — глибоко відповідальний, Володимир Гаврилов так само скрупульозно, сумлінно і чесно здатен виконувати будь-яку доручену йому роботу.

Бо має високу планку вимог до себе самого. Вважає це результатом виховання в сім’ї, в школі, в трудових колективах. Володимир Юрійович жартома називає себе типовим представником радянської доби. Хоча, якщо вважати такі якості, як внутрішня порядність, гармонія з собою і цілим світом, виняткове відчуття справедливості, власної честі і гонору — радянщиною, то хотілось би зустріти в житті побільше таких "типових представників".

Отже, виховання. Володимир Юрійович виріс у сім’ї коломийських інтелігентів. Любить називати себе сільмашівською дитиною, бо там працювали його батьки, батьки його друзів, тож з дитинства сформувалось коло людей, які поруч жили, мали спільні інтереси, разом відпочивали, ростили дітей.

Ці традиції охоче продовжувало підростаюче покоління і Володимир Юрійович нині захоплено розповідає, як вони, шкільні друзяки, після закінчення дев’ятої школи, досі підтримують теплі, майже родинні стосунки: в один рік одружувались, в один рік народились їхні первістки, разом святкують, відпочивають, спільно вирішують всі проблеми. Каже, тепер їхню дружбу продовжують діти, сподівається, що з часом її ще більше зміцнюватимуть онуки.

Отже, спочатку був "Сільмаш". Після закінчення школи Володимир Гаврилов рік працював там слюсарем, потім навчався у Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства. 1982 року з червоним дипломом, з фахом інженера-механіка прийшов працювати за направленням у колишній колгосп імені Леніна. Починав з посади інженера з охорони праці. Це було знаком долі — тепер на території того колгоспу знаходиться ТзОВ "Корнич" — господарство, яке сьомий рік очолює Володимир Юрійович.

Але про все по порядку. Через три роки молодого і перспективного фахівця запросили на комсомольську роботу. Доля посилала йому різні каверзи, немовби випробовувала на міцність. 1987 року, коли Володимир Гаврилов уже був у статусі одруженого чоловіка, батька дох дітей і на посаді другого секретаря Коломийського міськкому комсомолу, додому принесли... повістку з військкомату. Володимир Юрійович у офіцерських погонах два роки пізнавав тонкощі армійської служби. Служив у Мукачево, дружина з дітьми перших півроку була поруч (вони винаймали там житло). Але через клімат, який шкодив здоров’ю малюків, сім’я змушена була повернутись до Коломиї. Після армії Володимира Гаврилова знову запросили на партійну роботу — інструктором міськкому. Згадує ті часи так, як мабуть кожен згадує свої молоді роки — незалежно від того, якими на той час були історичні реалії: була окриленість, відчуття безмежної сили і можливостей. А ще були захоплюючі мелодії "Бітлз", називав речі своїми іменами Андрій Макаревич, спрямовуючи "Машину часу" в чисті й незамулені душі. Мабуть, тому так рясно і глибоко проросло в тих душах, яка і в душі Володимира Гаврилова, неписане правило життя: "Не варто прогинатись під мінливий цей світ — хай краще він прогнеться під нас". Підсилене незрадливими гітарними струнами це правило не раз йому допомагало.

А потім настали дев’яності. Партійні структури наказали довго жити. Володимир Гаврилов повернувся, як сам каже, на рідний "Сільмаш", почав працювати змінним майстром пресо-зварювального цеху. До кінця 1993-го вже був старшим майстром. Опісля його запросили у фірму "Октава". Через три роки, перед самим днем народження, Володимирові Юрійовичу запропонували роботу у компанії "Західнафтосервіс". Директором фірми був теперішній голова РДА Михайло Вінтоняк. Володимир Гарвилов був його заступником, тривалий час займався зовнішньо-економічними питаннями компанії. У 2000 році було організовано ТзОВ "Корнич", а вже в лютому 2003-го засновники затвердили Володимира Юрійовича директором цього господарства.

Це була різка зміна діяльності. Господарство вимагало щоденної, навіть щогодинної уваги, негайного прийняття рішень, а головне — грамотного керівництва і дбайливих робочих рук. Володимир Гаврилов зізнається, що перших півроку входив у курс справи. Прислухався до спеціалістів, набирався сільськогосподарського досвіду, сам брався за найтяжчу роботу. До людей ставився з повною довірою і певністю, що не підведуть. Але траплялось по-різному... 2005 року в його життя знову увійшла партія. Володимир Гаврилов став членом ВО "Батьківщина", за списками БЮТу пройшов до депутатського корпусу районної ради. Більшістю голосів його обрали головою земельної комісії районної ради. Володимир Юрійович усміхається: "Маю один недолік — абсолютно позбавлений почуття власника, тож район може бути певен — його землі в надійних руках". Голова земельної комісії з повагою розказує про колег: його заступник Володимир Венгринюк — ініціативний і мозковий центр комісії, Ігор Гісь — практик сільськогосподарського виробництва, Микола Пігуляк — класний спеціаліст по земельному законодавству, Михайло Матрофайло — виважений, надійний фахівець, Петро Курчій — досвідчений аграрник. Між усіма панує порозуміння, ретельно вивчають кожне питання. За час діяльності, каже Володимир Гаврилов, вдалось вирішити багато, зокрема, відстояли заборону споруджувати автозаправку біля ресторану "Край неба", будувати свинокомплекс у Пилипах та ін. Також вдалося прийняти рішення про те, щоб усі земельні питання розглядались на комісії з інформуванням про це депутатів районної ради через сесію — чого нема більше в жодній районній раді.

Як депутат районної ради, як керівник потужного господарства і просто як добра людина, Володимир Гаврилов намагається не залишити без уваги жодне звернення. Допомагав облаштовувати школу в Семаківцях, споруджувати там капличку, шутрувати сільську дорогу. На 9 травня дбає про презенти ветеранам. Мені силоміць доводиться "витягувати" з Володимира Гаврилова бодай якісь факти його доброчинності, господарських чи життєвих успіхів. Він примружує очі, за напускною поважністю ховає вроджену скромність і зізнається: "Не люблю хвалитися. Роботу знаю, сказати є що, але хай на передньому плані будуть люди. А я вже — за ними...".

Отакий він. Досвідчений господар з тонкою, як струна, душею романтика. Його надійний тил — дружина Емма Павлівна, донька Катерина, яка подарувала Володимиру Гаврилову найбільше щастя — онука Данилка, і син Павло. Каже, хотів мати двох дітей, бо сам ріс одинаком. Коли душа прагне релаксу — бере до рук свою незрадливу подругу гітару, збирає сім’ю, друзів, усі рушають на природу — і заряджається сам, і заряджає їх суцільним позитивом. Син коломийської землі, Володимир Гаврилов закоханий у рідне місто, в його традиції, а вулицю, на якій живе, — бульвар Лесі Українки — вважає найкращою і найзатишнішою. Від Володимира Гаврилова струменить тепла енергія добра і оптимізму, а ювілей, який непомітно підкрався до цього світлого чоловіка — це тільки дорога оправа його коштовної людської сутності.

Автор: Магда НИКОЛИШИН, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі