Гуцульський полк морської піхоти

Я готувався йти до війська. Вже мав на руках повістку з військкомату про призов до армії. Розговорилися з сусідом, дідом Назарієм, про мою майбутню військову службу.

— Коли я ще був парубком, то ось там, через дорогу, був склад нашого сільського кооперативу, — почав згадувати свою молодість сусід. — Там в часи ЗУНРу збирали кожухи і чоботи для нашої української морської піхоти. Я сам туди відніс свій чорний кожух і хромові чоботи.

— Яка, діду, в нас на Прикарпатті могла бути морська піхота? — щиро дивувався я. — До моря — тисяча кілометрів.

— А таки була, синку, в нас морська піхота. Наша морська піхота. Кілька наших хлопців з села, що плавали по морю за Австрії, записалися до неї. Тільки куди вони ділися, де їх могили — ніхто не знає... Пропали, як і ЗУНР. Та ти про цю морську піхоту не говори нікому, бо біди не оберешся.

Ця розповідь старого сусіда залишилася в пам’яті назавжди, бо дуже вже вона, як на ті часи, була неординарною. Та підтвердження дідової розповіді я знайшов лише з початком будівництва Військово-Морських Сил України, коли вивчати наше історичне минуле ми стали не за курсом історії, а за історичними фактами і документами.

Тоді й виявилося, що таки справді в нашій історії була гуцульська морська піхота, вірніше, навесні 1919 року в нинішній Івано-Франківській області був сформований 1-й Гуцульський полк морської піхоти флоту Української Народної Республіки, який уславився в боях за свободу і незалежність українського народу.

Історія цього полку бере свій початок з наказу Морського міністерства Української держави від 23 травня 1918 року, яким, для оборони Чорноморського узбережжя, було оголошено про формування трьох полків морської піхоти з зоною відповідальності від західного кордону України до Перекопу. Наказом по морському відомству від 31серпня того ж року було визначено місця дислокації всіх частин району оборони Чорного моря і місця базування штабів: 1-го полку — в Одесі, 2-го полку— в Миколаєві, 3-го полку — в Херсоні. Кінні ескадрони морської кавалерії мали бути дислоковані в Одесі, Очакові і в Перекопі. Начальником берегової оборони Південно-Західного району Чорного моря був призначений контр-адмірал Семен Фабрицький, а командиром першого полку, указом Гетьмана України Павла Скоропадського від 24 жовтня 1918 року, — полковник Іларіон Ісаєвич. Та сформувати полки у визначених місцях їх дислокації не вдалося у першу чергу з причини протидії цим намірам німецьких військ, які погоджувалися лише на їх кадровий склад.

Для загального керування процесом формування бригади морської піхоти у Головному морському штабі був утворений відділ морської піхоти, який спершу очолив полковник Володислав Дашкевич-Горбацький, згодом, з 21 квітня 1928 року, — полковник Ястржембський, а з 1 січня 1919 року — підполковник Гаврило Никогда.

15 липня 1918 року наказом по Морському відомству було встановлено форму одягу для морських піхотинців. Від форми польової піхоти вона відрізнялася лише чорним кантом навколо погон. Для старшин і підстаршин додавалися золоті якорі, а для матросів — жовті.

Однак складна військова ситуація й окупація іноземними військами Чорноморського узбережжя змусили перенести штаб бригади морської піхоти з Миколаєва до Вінниці, в якій згідно до наказу морського міністра і мало продовжитися формування полків морської піхоти флоту УНР.

Та воєнні дії в Україні розвивалися не на користь армії УНР. Всі порти і все Чорноморське узбережжя України окупували військово-морські сили Антанти. Українському уряду і його армії під тиском більшовицьких військ зі сходу довелося відступити в західні регіони країни і формування морських полків довелося перенести на територію Західно-Української Народної Республіки, до Коломиї.

Початком формування полку, який дістав назву 1-й Гуцульський полк морської піхоти дієвої армії УНР, слід вважати, напевно, 3 березня 1919 року, з дня призначення його командиром поручика російської армії часу Першої світової війни підполковника Армії УНР Гемпеля Омеляна Олександровича.

Перший командир полку гуцульських морських піхотинців народився у Києві в 1892 році. Після світової війни, як активний соціаліст-самостійник, брав участь у відродженні українського війська і з 1918 року проходив службу у 2-му Запорізькому курені, а згодом — у Запорізькому полку армії УНР. У квітні 1918 року був призначений комендантом Олександрівська. Наприкінці квітня 1919 року для організації забезпечення полку амуніцією і зброєю був відряджений з Коломиї до Рівного. Одна під Рівним на початку травня потрапив до польського полону. З полону, врешті, йому вдалося вибратися і він у складі дивізії морської піхоти дієвої армії УНР узяв участь у її героїчному першому зимовому поході. Є свідчення, що у 1920 році Омелян Гемпель командував телеграфною частиною штабу 1-ї Запорізької дивізії армії УНР, але подальша його доля залишається поки що невідомою.

Другим командиром гуцульського полку став штабс-капітан Першої світової війни Петро Сич, призначений на посаду 29 квітня 1919 року. Саме йому випало на долю не лише завершити формування полку, а й пройти з морськими піхотинцями Прикарпатського краю весь їх тернистий бойовий шлях.

Петро Сич у лютому 1918 року був старшиною 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради та одним з активних керівників антигетьманського повстання. В листопаді—грудні 1918 він очолював Повстанську армію лівобережної України з штабом у Лубнах, звідки під тиском більшовицьких військ відступив на територію Західної України.

Командиром 2-го полку морської піхоти був призначений його рідний брат хорунжий Ілля Сич, з яким вони і розділили долю своїх морських піхотинців.

У безперервних боях з ворогами ріділи ряди морських піхотинців. Та найбільше їх косила епідемія тифу. Тож 6 грудня 1919 року Петро Сич призначається командиром вже збірної сотні морської піхоти у складі Збірного пішого полку Київської дієвої дивізії армії УНР, а його брат Ілля — його заступником.

Тиф косив полки армії. У січні 1920 року захворіли на тиф брати Петро й Ілля Сичі. У зв’язку з відсутністю медичної допомоги у війську, для порятунку життя вони вирішили дістатися рідної Полтавщини, де не було епідемії тифу. Та на шляху були схоплені більшовиками і розстріляні на місці. Де знаходяться могили цих двох героїв боротьби за волю України, достеменно не відомо. Віднайти їх є справою честі нинішнього покоління українських морських піхотинців.

Штаб 1-го полку морської піхоти дієвої армії УНР спершу знаходився у Коломиї. Ядро полку становили місцеві мешканці, колишні моряки австро-угорського флоту та сплавники лісу на карпатських річках Черемош і Прут. Для прискорення роботи з формування полків і залучення до цієї роботи місцевих урядовців морське відомство уряду УНР 24 березня 1919 року узгодило всі мобілізаційні питання з Військовим секретаріатом уряду ЗУНР. За спогадами багатьох учасників тих подій, ідея формування гуцульського полку морської піхоти дістала повну підтримку місцевого населення і воно надавало їм активну допомогу: по селах місцева влада, інтелігенція і служителі церкви організувала не лише запис добровольців, а й збір одягу й інших припасів.

Для організації набору особового складу морський міністр контр-адмірал Михайло Білинський разом з офіцерами свого відомства капітаном 1 рангу Миколою Злобіним та капітан-лейтенантом Святославом Шрамченком здійснили подорож зі Станіславова, через Коломию, Заболотів, Косів у Жаб’є (тепер Верховина), під час якої організували поповнення полку не лише людьми, а й припасами та матеріальними засобами.

Вже 16 квітня 1919 року наказом по морському відомству було установлено форму одягу морських піхотинців: для старшин — чорний френч і чорні штани-галіфе із золотими лампасами, а для підстаршин і матросів — з червоним кантом. Для матросів і підстаршин встановлювалися жовті відзнаки на лівому рукаві під жовтим якорем, для старшин — золоті нашивки на обох рукавах. Холодною зброєю морських піхотинців був багнет, але у більшості старшин і підстаршин, слідуючи усталеній морській традиції, використовували морський кортик.

З формуванням полків морської піхоти виникли проблеми з медичним забезпеченням. Їх у значній мірі вирішив колишній головний лікар австро-угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи Української Галицької Армії адмірал Ярослав Окуневський. Використовуючи свої старі зв’язки у Відні, у великій мірі за власні кошти, він організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів медикаментів і військово-медичного майна. Ярослав Окуневський асигнував коштами і надав значну організаційну допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2 рангу Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з адріатичних портів флоту Австро-Угорщини вихідців із Західної України для комплектування ними полків морської піхоти УНР.

Для остаточного завершення підготовки 1-й Гуцульський полк морської піхоти з Коломиї був переведений у Броди, де, отримавши озброєння і технічне оснащення та після курсу навчання і бойового злагодження, планувався для відправки на фронт під Київ. Для поповнення окремої дивізії морської піхоти слідом за 1-м полком до Бродів мало прибути поповнення і для другого полку морської піхоти з двох тисяч гуцулів, які вже мобілізувалися на Покутті і в Гуцульщині. Його командиром був призначений хорунжий Ілля Сич.

Та ускладнення військової ситуації в Західній Україні заставило змінити плани. 15 травня польський уряд направив на український фронт сформовані у Франції для боротьби з більшовиками дивізії генерала Галлера. 24 травня 1919 року у спину Західно-Українській Народній Республіці вдарили румунські війська і захопили Чернівці, а наступного дня продовжили наступ і, форсувавши річки Черемош і Прут, послідовно окупували Снятин, Косів, Коломию і Станіслав. Призов до армії УНР на Прикарпатті був зірваний. Водночас, зі сходу наступ вели більшовицькі війська. Армія УНР вимушена була вести бої на три фронти.

Тому у Бродах 1-й гуцульський полк морської піхоти отримав наказ передислокуватися в Тернопіль. З Тернополя полк виступив на фронт під Волочиськ, де отримав перше бойове хрещення і який разом з запорожцями звільнив від більшовицьких військ. Далі, в складі київської дивізії армії генерала М. Омеляновича-Павленка, продовжив успішний наступ на схід України і звільнив Вапнярку.

До кінця 1919 року 1-й Гуцульський полк, як найбільш боєздатний у дивізії морської піхоти, вів важкі бої з більшовиками за визволення рідної землі, а з 6 грудня 1919 року, включений до складу армійської групи генерала М. Омеляновича-Павленка, взяв участь у героїчному першому зимовому поході армії УНР і дійшов до лінії Київ—Черкаси, вибивши іноземних окупантів з Вінниці й Одеси. За спогадами генерала Омеляновича-Павленка, в цьому надзвичайно важкому і наповненому суцільними боями поході, терплячи велику скруту з набоями і матеріальним забезпеченням, морські піхотинці флоту УНР виявили масовий героїзм, так "ні разу і не схиливши свої славні знамена" перед ворогами.

Тоді з’явилася надія на відродження національного флоту, останки якого знаходилися в Одесі. Та під ударами переважаючих сил противника, а більше від тифу, українській армії довелося відступити на територію Польщі. У квітні 1920 року переформовані полки морської піхоти УНР взяли участь у спільному українсько-польському визвольному поході і 7 травня звільнили Київ. Та звільнення столиці не привело до загального успіху у війні.

Останні з морських піхотинців 1-го Гуцульського полку взяли участь у другому зимовому поході і героїчно загинули в бою під Базаром у 1921 році. Там же, у селі Малий Миньків, загинув і Михайло Білинський, почесний морський піхотинець 1-го куреня 1-го Гуцульського полку.

За свою дворічну історію 1-й Гуцульський полк морської піхоти списав яскраву бойову сторінку в історію національних Збройних Сил, в історію українського флоту, в боротьбу українського народу за своє визволення. І не випадково Прикарпатський край став першим регіоном України, де у 1992 році започаткувалося шефство над Військово-Морськими Силами України.

Сьогодні Військово-Морські Сили України повертаються до власних національних джерел, до вивчення і відродження своєї власної, а не принесеної на чужих багнетах історії національного флоту. Взялися відроджувати героїчне минуле, і в першу чергу історію і бойовий шлях 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР, правонаступником якої є сучасні морські піхотинці Військово-Морських Сил Збройних Сил України, командувач Військово-Морських Сил адмірал Ігор Тенюх і його заступник з берегової оборони — начальник військ берегової оборони генерал-майор Олександр Островський, котрі взялися сформувати Прикарпатську роту у складі окремого батальйону морської піхоти.

Однак, у Криму деякі політичні сили воліли би, щоб на Прикарпатті чи Полтавщині і далі формувались Якутські, Алтайські чи Уральські полки — носії "вєчной русской славы", бажали б і далі тримати мешканців півострова в тенетах колоніалізму й історичного нігілізму. І не лише у Криму. Немає поки що хоча б пам’ятної дошки славним морським піхотинцям з гуцульського краю навіть на Прикарпатті.

Та більше на українській землі так не буде. Початок відродження національної пам’яті української морської піхоти покладено 23 листопада 2008 року. Цього дня в окремому батальйоні морської піхоти Центру військ берегової оборони ВМС ЗС України у Феодосії відбувся урочистий ритуал складання військової присяги військовослужбовцями осіннього призову. 62 матроси, які пройшли курс первинної військової підготовки, склали військову присягу на вірність українському народові. Серед тих, хто цього дня промовив "Присягаю ніколи не зрадити українському народові", — 46 юнаків з Прикарпаття, які стали основою "Прикарпатської роти" у складі окремого батальйону морської піхоти. Їм належить продовжити бойові традиції 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР.

Реалізуючи ідею відтворення "Прикарпатської роти" напередодні осінньої призовної кампанії в західному регіоні України працював вербувальний підрозділ Центру військ берегової оборони ВМС ЗС України. Завдяки діяльності вербувальників лави морських піхотинців стали поповнюватися юнаками з західного регіону нашої держави.

Ритуал складання військової присяги молодими морськими піхотинцями збігся в часі з 75-ю річницею ушанування пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-33 років. Цей збіг став символічним, бо саме відсутність національної армії і флоту дала можливість колоніальному більшовицькому режимові застосувати до безборонних українців акт масового геноциду Голодомором — голодну смерть. Свічка пам’яті у руках молодих піхотинців у день військової присяги — це була дань пам’яті жертвам геноциду, а їх присяга — клятва сучасного покоління захисників України перед пам’яттю безвинно закатованих страшною смертю. Її унеможливлять Збройні Сили України, і в першій їх шерензі стоятимуть морські піхотинці, духовною основою яких є подвиг тих, хто поліг у нерівному бою, але так і не дозволив надіти на себе ярмо поневолення.

Автор: Мирослав МАМЧАК, головний редактор ТРК "Бриз" ВМС ЗС України
Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі