Rzeczpospolita: Не даймо американцям забути про нас

З європейського погляду Іран ідеально надається на головного союзника проти російських намірів сформувати газову монополію – пише публіцист.

Рішення про відмову від проекту стаціонарного протиракетного щита на території Польщі та Чехії спричинило хвилю критичних коментарів – і в Польщі, і в США. Традиційно найгостріше відреагував відділ коментарів The Wall Street Journal, відомий симпатіями до республіканців і антиросійською позицією.

Знаний полякам з іншого боку Рональд Асмус опублікував добрий, сильний текст у The Washington Post, у якому назвав три основні помилки США у відносинах із Центральною Європою. По-перше, це визнання, що прийняття нових держав у НАТО є "закінченням місії", тоді як Росія терпляче, систематично і все ефективніше намагається поставити під сумнів нинішній стан справ. По-друге, нехтування договірними союзними зобов’язаннями, тобто неспроможність підсилити наш оборонний потенціал силами принаймні одного корпусу. Ба більше, Альянс не має навіть планів захисту нашої частини Європи. Нарешті, по-третє, усе меншає потенціал НАТО в урегулюванні криз у Європі. Під час війни в Грузії генеральний секретар перервав відпустку на один день, головнокомандувач не зробив й цього, а військовий комітет Альянсу зібрався вже після закінчення війни.

Хоча всі ці події не дуже тішать нас, проте вони цінні тим, що змушують замислитися про сенс заяложених формул на кшталт тієї, якою починається польська стратегія національної безпеки: "У першому десятилітті нового століття Польща є безпечною країною". Насамперед це демонструє наше фактичне місце в ієрархії пріоритетів Заходу. Отже, по-перше, зважають на актуальні стратегічні й тактичні пріоритети США. Страхи й інтереси держав Західної Європи займають друге місце. Страхи й інтереси так званих нових членів беруть до уваги насамкінець.

Що б не твердили наші політики, Польща не здобула позиції, що дозволяє фундаментально вплинути на функціонування Альянсу. Якщо наші пріоритети не збігаються з пріоритетами республіканської адміністрації, наш голос не має великого значення. Так, власне, було за адміністрації президента Буша, яка грала картою Центральної Європи проти недружніх до її політики держав Західної Європи. Нинішній президент США хоче відновити втрачений престиж своєї держави, тож вважає доречним показати, що зважає на думки союзників і партнерів. Адже варто зазначити, що коли оголосили про відмову від щита згідно з версією, яку пропонувала адміністрація Буша, найбільша радість запанувала не стільки в Москві, скільки, мабуть, у Берліні. Оскільки держави Західної Європи вагалися між лояльністю до Альянсу та бажанням розвивати ділові стосунки з Москвою.

Але мусимо також визнати, що з погляду головних пріоритетів США мало що змінилося. По-перше, американці заощаджують на нераціональних "холодновоєнних" програмах озброєнь. Міністр оборони Роберт Гейтс – людина, яка залужила довіру по обидва боки американської політичної сцени – скасував замовлення на страшенно дорогі винищувачі F-22, незважаючи на те, що їх виробництво гарантувало чималу кількість робочих місць. Також він зупинив фінансування програм, що входили до складу рейганівських зоряних воєн: літаючого лазера, ракети Multiple Kill Vehicle. Кінетичний балістичний снаряд, який мали встановити в Редзікові, є одним з їхніх елементів.

Для цього рішення підготували добре обґрунтування: протиракетний щит, що спирається на надводну систему Aegis, фактично – як любить наголошувати президент Обама – економічно доцільніший, оскільки забезпечує більшу гнучкість при вищому потенціалі розвитку. Американці акцентують, що не відмовляються від самої ідеї протиракетного щита і навіть мають намір за передбачений попереднім проектом час забезпечити європейським союзникам значно ліпший захист від Ірану. Ну, власне, Ірану, а не Росії. Виходить, що другим ключовим пріоритетом для США є унеможливити ядерну атаку з боку Ірану. Я маю великі сумніви, чи добре визначена ця мета (адже це лише тактична мета).

Існує багато відповідних аргументів на користь того, що США не до кінця знають, що є остаточною стратегічною метою їхньої політики на Близькому Сході, що останніми роками своїми діями вони, мабуть, радше підсилювали позицію Ірану в регіоні, ніж послаблювали. Важлива, проте, нинішня інтерпретація ситуації, яку роблять в умовах так званої "пов’язаної раціональності" [bounded rationality], тобто гри знань, цінностей та інтересів. А вона каже, що Іран є ворогом для США і Західної Європи, а Росія – союзником. Тому 17 вересня 2009 р. зважали на те, що наближається сесія Генеральної асамблеї ООН, напередодні якої США хотіли заручитися підтримкою Росії для санкцій проти Ірану.

Ця віра в допоміжну роль Росії здається дивною багатьом людям – і не тільки в Польщі. Надто тому, що власне Росія, окрім Саудівської Аравії, є тією державою, яка найбільше виграє від суперечок США з Іраном. (І на мою думку, після останніх виборів в Ірані це росіяни все дужче режисують поведінку персів). Торгівельний оборот між Росією й Іраном зростає і становить уже $3 млрд щороку. Росіяни побудували атомний реактор у Бушері, видобувають газ на родовищі Південний Парс і обговорюють продаж протиповітряних ракет, які унеможливлять превентивний напад Ізраїлю. Уже декілька днів тому Москва відкинула підтримку санкцій, аби після американської поступки у справі протиракетного щита на радість європейцям відмовитися від – щоправда, вигаданих – ракет "Іскандер" у Калініграді, а потім висунути наступні вимоги США стосовно вільної торгівлі. У питанні договору про роззброєння START-2 [Договір_про_скорочення_і_обмеження_стратегічних_наступальних_озброєнь_СРСР-США] американці, схоже, схильні до поступок, попри те, що Росії важливо підписати його, оскільки вона не може утримувати нинішній арсенал.

З іншого боку, кілька днів тому американська розвідка (ймовірно, завдяки допомозі німців) стверджувала, що Іран працює над збагаченням урану, але не над атомною бомбою. Також він ще не скоро створить ракету далекого радіусу. Ба більше, з польського – і загалом європейського – погляду Іран ідеально надається на основного союзника проти російських намірів сформувати газову монополію. Але тут, власне, з’ясовується те, що насправді повинно цікавити нас.

По-перше, обмеженість польського стратегічного мислення! Нашій уяві складно сягнути поза Кавказ, оскільки навіть подумки ми озираємося на США. А тим часом нині не тільки росіяни, а й наші союзники – німці, французи й австрійці – реалізують в Ірані масштабні газові проекти. По-друге, з’ясовується наша приголомшлива слабкість. Це наша фундаментальна проблема. Вже давно дії польських урядів видаються дзеркальним відображенням американського ставлення до нашої частини Європи і спираються на надмірно оптимістичне бачення польської безпеки. Коли американці кажуть, що загрозою є тероризм, ми вписуємо тероризм у нашу стратегію безпеки. Потім – на радість молоді, яка так охоче голосує за ГП – створюємо професійну армію, здатну допомагати в американських експедиціях в Іраку й Афганістані. (Хоча через економію за умов кризи ми не вчимо, наприклад, молодших офіцерів). На жаль, у разі війни армія таких розмірів могла б захистити щонайбільше стокілометровий відтинок фронту.

Але ж саме песимістичні сценарії мають бути підставою наших стратегічних рішень і дій. Особливо тривожить нестача далекосяжного бачення нашого військового потенціалу, а також дій, що реально долучили б Польщу до військових планів Альянсу. А якщо ми не знаємо, чому повинна служити наша армія, яке озброєння їй відтак необхідне, то за її рахунок легко заощадити та здобути політичну підтримку.

Ми відганяємо погані думки аргументом з п’ятої статті Північноатлантичного договору, який, проте, не гарантує автоматичної допомоги союзників, причому, без сумніву, не військової. Утім, Альянс є таким сильним, як його найслабша ланка.

Через те, коли програма американців упала нам з неба, ми визнали, що це добра нагода попаразитувати на союзнику. Ми хотіли протиракетного щита, оскільки він служив нашій грі з Росією. Ми хотіли втягнути союзника за його ж гроші в нашу гру. На жаль, це не надто відповідає намірам спонсора ініціативи. І, мабуть, важко повірити, що нинішня команда в Білому домі не розуміла цього конфлікту цілей. Американці просто могли дозволити собі ігнорувати наші очікування. Чи компенсують це взагалі і як саме, ще побачимо, але я не сподівався б чогось особливого.

Без сумніву, тепер у Польщі почнеться звиклий спектакль пошуку винуватців. Якщо хтось і проштрафився, то, звісно, уряд – прем’єр Туск і міністр Сікорський. Нещодавно професор Лєвіцький гарно резюмував це на шпальтах Rz. На жаль, здається, зауважений минулого року Вітольдом Ващиковським невеликий інтерес Дональда Туска до польського геополітичного становища збережеться й надалі, тому що серйозне ставлення до цієї справи змусило б уряд радикально переглянути оптимістичну лінію пропаганди, що повинна бути підставою його вдалого старту у президентській виборчій кампанії. Але, попри все, це другорядна справа.

Перше, що слід з’ясувати – чому союзник не зважає на нашу думку. А тоді ми муситимемо запитати в себе, чому він повинен робити це? Адже переговори щодо протиракетного щита засвідчили, що ми як країна не маємо власної думки! У своєму тексті в The New York Times міністр Гейтс наголосив, що Польща не ратифікувала угоди про протиракетний щит, дозволивши американцям відмовитися від неї малою ціною. Він також процитував прем’єра Туска, який у властивому йому стилі зазначив, що новий проект – це "шанс зміцнити європейську безпеку". Але про яку загрозу йдеться? Адже Іран не має наміру атакувати ні Польщу, ні Європу! Отже, чиє бачення підтримує прем’єр Туск?

Надто тривожним є факт, що Польща не може впливати на рішення, які ухвалюють у США. Якщо існує багато аргументів на користь того, що Росія діє на шкоду Європі та США, то наше завдання – не дозволити американцям забути про це. А тим часом після того, як знайомий міністра Сікорського перестав бути віце-президентом США (перед тим виразно пояснивши йому, що приватне знайомство – це не зовсім те саме, що союз двох держав), Польща, власне кажучи, здається, не має жодного шансу на існування у площині прийняття рішень американців. Нашої політичної й інтелектуальної присутності у Вашингтоні – на Капітолії та на Кей-стрит (вулиці лобістів) – чи у важливих університетах не помітно. Але що вдієш, коли польська дипломатія – це архаїчна, склеротична структура, чергова корпорація, що й далі складається, перш за все, з випускників МГИМО і їхніх дітей?

А польська армія? Чи спроможна вона захистити Польщу, не кажучи вже про балтійські країни? Польські політики навіть не ставлять їй такої мети. Мабуть, чекають, що колись – хоча хтозна, коли саме – таку мету поставить їм штаб-квартира НАТО. На жаль, щоб захистити нас і сусідів від єдиного нині потенційного ворога – Росії, з її двомільйонною армією, – у Польщі, крім професійного війська, повинна з’явитися система територіальної оборони. А отже, нам треба повернутися до призову й навчання молодих людей. Щоправда, в зовсім іншій формі – тобто ближче до дому, у своєму повіті, у формі коротких тренувань раз на рік. Але хто з польських політиків наважиться заговорити про це вголос? І після того, як у сімдесяті роковини вибуху Другої світової війни наслухалися найважливіших слів від колишніх агресорів, 17 вересня ми знову змогли усвідомити, що союзники захищають тих, кого варто захищати. І зважають на тих, на кого мусять зважати.

Автор: Ян Філіп Станілко (на фото) [Jan Filip Staniłko], науковий асистент в Інституті Собєського, член редакції двомісячника Arcana
Назва оригіналу: Nie dajmy Amerykanom o nas zapomnieć
Джерело: Rzeczpospolita, 25.09.2009
Зреферував: Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі