Метастази "золотого вересня"

Тепер достеменно відомо, що долю Галичини ще у серпні 1939 року вирішили Сталін та Гітлер. На той час імперіалісти ділили Польщу, враховуючи тільки свої хижацько-загарбницькі інтереси — ці два монстри ділили все таємно, будучи впевненими, що правда буде ними захоронена назавжди. Тільки через півстоліття українці Галичини довідались, як це було насправді.

А було це так. У ніч на 24 серпня 1939 року, в Москві, міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп та Молотов у присутності Сталіна підписали німецько-совєтський Пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною строком на 10 років. Разом з тим, був підписаний і таємний протокол про розподіл впливів між двома партнерами у Східній Європі. Згідно з цим таємним протоколом, у разі "територіальних і політичних змін" у Східній Європі, Німеччина відмовляється від будь-якого впливу на Фінляндію та держави Прибалтики, але в цей час східна частина Польщі по лінії Нарви, Вісли і Сяну, на прохання Москви, мала би бути зайнятою Совєтським Союзом. Виголосивши тост за підписаний договір, Сталін надав відверту підтримку Гітлеру, чим скористалась Німеччина, віроломно напавши на Польщу. Так було розпочато Другу світову війну.

А далі події прискорили свій темп у калейдоскопічному ритмі. 17 вересня 1939 року, в опівнічній порі, німецького посла Шулєнберга нагально викликали до Кремля, де Сталін у присутності Молотова та Ворошилова повідомив йому, що о 6-й годині ранку Червона армія перейде кордон з Польщею.

Було уточнено повний текст ноти з нагоди вступу Червоної армії на західноукраїнські та західнобілоруські землі, яка мала бути вручена польському послу. У ноті, яка цієї ж ночі була вручена польському послу в Москві В.Гжибовському, між іншим, зазначалось:

"Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Протягом десяти днів воєнних операцій Польща стратила всі свої промислові райони і культурні центри. Варшава, як столиця Польщі, не існує більше. Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР та Польщею. Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Радянський уряд не може байдуже ставитись до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку обстановку, Радянський уряд дав таке розпорядження Головному командуванню Червоної армії — дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії.

Та Сталін на цьому не зупинився, бо розраховував на те, що під час цієї акції між українцями і поляками спалахнуть давні образи й незгоди. Щоб мати підставу на таку провокацію, яку в Москві назвали миротворчою, було створено Український фронт. Командувати цим фронтом призначили українця С. Тимошенка. Командири нижчих рангів теж були українцями, а особовий склад частин і з’єднань фронту були укомплектовані майже на 90% українцями. Все це мало створити враження, що "брати-українці з Великої України йдуть визволяти з-під польського ярма братів-українців Галичини.

Про те, що це була справжня совєтсько-польська війна, свідчать такі дані: проти Польщі з совєтського боку було залучено 67 стрілецьких і кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад, 11 артилерійських полків. Разом два фронти — Український і Білоруський — нараховували 600 000 бійців і командирів, 4000 танків, понад 5 500 гармат та 2000 літаків. 22 вересня 1939 року Червона армія зайняла Львів, а 27 вересня капітулювала Варшава. Внаслідок цієї війни Червона армія втратила 737 бійців убитими, а 862 було поранено. За проявлену мужність і героїзм під час звільнення Західної України і Західної Білорусії 16 145 бійців і командирів були нагороджені орденами і медалями СРСР, 39-ти військовослужбовцям присвоєно звання Герой Радянського Союзу.

Діяння хижацького наскоку Червоної армії важко описати і зрозуміти. Галичани цю визвольну місію відчули вже зразу після того, як ця армія саранчею пронеслась селами і містами Західної України. Вже наступного дня після захоплення Яворівщини 26 вересня учасники "визвольного походу" в маєтку Шептицьких в Прилбичах розстріляли рідного брата митрополита Андрея Шептицького — Лева. Знищили його разом із тринадцятьма членами родини, включаючи навіть прислугу, яка, за їхньою теорією, була "соціально близькою" до нападників. Совєтська армія в своєму кривавому пориві вже навіть досягла лінії Курзона і подекуди зайшла за межі, але хижаки швидко спам’яталися і знайшли між собою спільну мову. 22 вересня 1939 року вони зійшлися в українському Бересті (тепер білоруський Брест) і провели там спільний військовий парад, який особисто приймали генерали Гудеріан та Чуйков. І тільки аж 28 вересня у Москві було укладено совєтсько-німецький договір про "дружбу та кордони", за яким до Совєтського Союзу відійшла територія у 200 000 кв.км із 12-мільйонним населенням (в їх числі, крім українців, було 4-5 млн поляків та 1,1 млн євреїв).

Польських полонених, серед яких було багато галичан-українців, використовували для будівництва і ремонту шосейних доріг у прикордонних смугах. Після завершення будівництва автостради Львів—Перемишль 2000 полонених розстріляли біля села Бартатів. Так само були знищені полонені в таборах у Володимир-Волинському та у Рівненській області.

У "Радянській енциклопедії історії України" сказано, що "завдяки перемозі соціалізму в СРСР, зрослій могутності соціалістичної Вітчизни, послідовній національній політиці Комуністичної партії, реальна можливість возз’єднання українського народу, відкрита Великим Жовтнем, 1939-45 стала історичною дійсністю".

Брехню про те, що робітники, селяни, трудова інтелігенція з величезною радістю зустрічали Червону армію, поширювали компартійні функціонери, серед яких особливо відзначився український Суслов — "професор" В.Маланчук.

Тема "золотого вересня" обов’язково мусила бути присутньою у творах художників-живописців, графіків, скульпторів, керамістів, вишивальниць, металістів, майстрів народної художньої творчості. Про "возз’єднання" не повинні були забувати й композитори, керівники хорів та художньої самодіяльності, не повинні забувати навіть прості галичани і не дай Боже було у приватних розмовах щось сказати крамольного — тоді їм не діждатися до ранку на волі!

А насправді "визволителів" з квітами і піснями зустрічав не загал українців Галичини, тих трударів землі нашої, яким при польській окупації нелегко жилося і господарювалось. Радісно зустрічали їх, в першу чергу, члени КПЗУ та комсомольці Західної України, діяльність яких щедро фінансувалась Москвою.

Наслідки "золотого вересня" ми відчуваємо ще й досі, коли бачимо в українському політикумі ворожу Україні злочинну діяльність Комуністичної партії на чолі з першим ворогом Української державності Петром Симоненком. Відверта боротьба за другу мову, російську, яка мала би бути державною, прийняття антиукраїнських рішень окремих обласних та районних рад східних областей про заборону відзначення історичних важливих дат для українського народу та відкриття пам’ятників і меморіальних комплексів, що пов’язані з діяльністю українських патріотів С.Петлюри, І.Мазепи, Є.Коновальця, М.Міхновського, Д.Донцова, С.Бандери, Р.Шухевича — все це злочинна боротьба п’ятої московської колони проти Української державності, проти українців, автохтонного господаря нашої землі.

"Золотий вересень" приніс галичанам кров і сльози, тисячі жертв, які були виселені, вирвані з корінням від рідної землі, щоб будувати нове радянське майбутнє, витворюючи нову радянську людину — гвинтика і космополіта. І ці наслідки даються нам ще й нині взнаки, бо наплодилось цих платних від Москви космополітів багато. Усі вони продерлись до владного корита і там диктують свою волю, зневажаючи святі українські символи — тризуб і синьо-жовтне знамено.

"Золотий вересень" узурпував право на існування нації, випікаючи на українському тілі тавро меншовартості, раба і безхребетної людини, в якої мали бути тільки меркантильні інстинкти і матеріальні потреби; видушував духовну велич народу, забороняючи віру в Бога, перетворюючи молодь у запеклих атеїстів і безбожників. Віра могла бути тільки у московське православне царство, яке нині продовжує вершити зло і ненависть.

Хочеться нині кинути клич по всій Україні — схаменімся, люди, повернімося до своїх духовних джерел і не даймо їх замулити нашим ворогам. А для цього треба віднайти в собі мужність говорити правду, особливо тепер, коли ми стоїмо на порозі вибору Президента. І вирішувати нам, щоб був той Президент українцем і патріотом, націоналістом за поглядами, захисником конституційних прав і свобод нашої прадавньої нації. Вибір маємо: хто ще є вищим і досконалішим у своїй правді щодо України, збереженні її ідентичності та самостійності, як не наш нині діючий Президент Віктор Ющенко?

Боротьба триває — про це треба не забувати, щоб можна було сказати всім: ми вже побороли метастази "золотого вересня". А поле українське ще вдосталь всіяне кукілем отих "золотих" комуністичних засівів. Ще й нині виростає той дурман, якого ніхто, крім нас, не виполе...

Автор: Дмитро ГРИНЬКІВ, почесний громадянин м.Коломиї
Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі