Марія Вайно - її називають галицькою Ліною Костенко

Вона і ніжний лірик, і талановита письменниця, і цікавий кінодраматург. Це турботлива мати і жінка з глибокою філософією життя. Вона – Марія Вайно.

Пані Марія друкується з чотирьох років. Сьогодні її кіносценарій "Чоловік в кредит або четвертий варіант" і роман у новелах "Теплий двір або рапсодія струнного квартету" - лауреати творчого конкурсу "Коронація слова" у різних номінаціях.

Не зважаючи на щільний графік роботи, Марія Вайно з радістю погодилась поспілкуватись з читачами сайту Коломия ВЕБ Портал.

- Ваші твори включені до шкільних програм Прикарпаття як література рідного краю. А чим же особливі кіносценарії Марії Вайно?
- Мої кіносценарії "Свекрушина" і "Мій син" вивчають тому, що вони написані як літературні твори. Як писав Довженко, так пишу і я. Більше в Україні так ніхто не пише. На жаль, в нас сьогодні кіносценарії часто призначені лише для режисера і того, хто буде займатися постановкою твору. Про мої роботи відомий український режисер Олег Бійма сказав: "Маріє Едуардівно, ви пишете так, що ваш твір неможливо зіпсувати".

- Пані Маріє, а який літературний жанр вам найцікавіший для написання?
- Новела – це, безперечно, найулюбленіша творча форма для мене. Коли я напишу невелику новелу, це приносить творче задоволення. Проте на одну лише мить. Я в цьому довго не перебуваю. Вона як дитина: спочатку ти її народила, а потім мусиш віддати в люди.

- А як народжуються ваші твори? Це щоденна буденна праця чи миттєві душевні пориви?
- Творчість – це моделювання людських доль. Своїх героїв сприймаєш, як живих людей. Кажуть, що десь ці долі насправді існують. Я настільки відчуваю своїх героїв, що якби їх хтось порізав, мені здається, в мене з пальця кров би потекла. Я ними так переймаюся, що поки не напишу задумане, не можу з тим жити.

Не ставлюсь до творчості, як до ремесла: я не пишу кожного дня, а виношую, як дитину. Мені не цікаво просто писати про якісь події. Про це пише преса, хроніки. А література потребує глибшого осмислення. Я можу обдумувати і чекати слушного часу.

Але якщо я відчуваю, що це головне, то повинна десь поїхати, усамітнитись і творити.

Так я приїжджала в Галич до однієї жінки. В неї не було ніяких особливих умов, але вона – дуже добра. Я написала в неї "Свекрушину", "Ти – мій син", і частину "Теплого двору". Це все за кілька тижнів.

- Цікаво, а як з’являлись прототипи героїнь "Теплого двору"?
- Кожен автор пише про те, що відчув клітинками свого єства або трансформував через себе. Всі образи моїх героїнь є навколо мене. Я просто все занотувала. Кожна з тих героїнь має свої прототипи. Вони навіть впізнають себе у творі. Не всі хочуть, аби їх називали, тому я не буду про це говорити. Єдине, що можу сказати, - образ Вікторії поєднує в собі характери двох людей. Це віртуозні скрипачки Святослава Семчук і Люба Дечаківська.

- На "Коронації слова" журі відзначило інновацію у творі "Теплий двір". Кожен розділ і кожна героїня супроводжуються назвами музичних характерів. А якби ви писали про себе, то який музичний характер би обрали?
- Я про це не думала ще... Якщо ви маєте на увазі темперамент і характер, то мені близький Бетховен.

- Чому долі жінок у творі часто залежать від трагічних обставин?
- Ці речі потрібно осмислювати в декількох площинах. Бо є смерть фізична і смерть духовності, моралі... Оці психологічні моменти є важливі, щоб задуматися. Я це просто показую, а людина нехай робить висновки. Твори повинні спонукати читачів і відчувати, і думати. І тут в мене психологічні площини накладаються, пересікаються. Бо люблю писати на кшталт Стефаниківської прози, багатоплощинної, неоднозначної. І не просто розповідати, а, власне, показати так, щоб зачепити, щоб про це не можна було не думати.

- Героїні новели "Теплий двір" дуже різні за вдачами, і долі у всіх несхожі. Що ж їх об’єднує?
- В моєму творі всі жінки дуже сильні: в творчості, в тому, що впевнено йдуть до своєї мети, в прагненні щастя. Вони бурхливі, динамічні натури.

Кохання – почуття, яке за своєю сутністю вимагає мудрості. І у творі всі героїні її знаходять. Вони самодостатні в любові. І сильні в любові.

- Маріє Едуардівно, кого вважаєте своїми вчителями серед письменників?
- До слова мене привчила мати, ліричної душі особа. Вона так говорила: "Марійцю, мені це слово заважає, "шпетить"". І хоч я ридаю і не погоджуюсь, все одно потім доходжу до тієї думки. В неї було природне літературне чуття.

А вже професійно інша людина "дала мені дорогу" в літературу, коли я була ще школяркою. Це нині покійний поет Йосип Антонович Попадюк. Він мав літературну студію в нас в Калуші. І вивів "в люди" і мене, і Василя Олійника. На прикладі деяких моїх віршів він показав, як треба працювати над словом. Тоді здавалося, що він руки мені відрубує. Дуже багато креслив... А воно ж таке близьке і рідне! Я думала: як можна так з тим поводитись? Але він мав рацію. І я йому тепер вдячна. Саме тому почала друкуватися ще з 4 класу. А далі мені все давалося дуже легко.

- Що думаєте про сучасну українську літературу?
- Сучасна література в нас бажала б бути кращою, безперечно. І мені не хочеться називати деякі імена, але ... Я гадаю, що буде все гаразд.

- А як ставитесь до вживання ненормативної лексики у поетичних літературних творах?
- Негативно. У нас дуже часто молоді люди, модерністи використовують їх. Я вважаю, що це "поза": "От, я так можу, а ти ні, бо ти інакше вихований". Література – це мистецтво. А мистецтво – це краса і образи. І, я вважаю, що образ і красу ми можемо творити, уникаючи цієї ненормативної лексику. Бо тоді цей образ ніби буде мати якусь бородавку, якийсь "ганч" на своєму тілі. Бо те слово має негативну енергетику. І чи варто її вносити? Візьміть собі, закрийтеся в найменшому куточку квартири і тоді можете говорити так!

- Ви працюєте на Першому національному телеканалі, проводите майстер-класи з кінодраматургії і друкуєтесь постійно! Як ви це все встигаєте?
- А з чого ви взяли, що я встигаю? (Сміється). В мене, так само, як і у всіх людей, є 24 години на добу. Але я завжди визначаю, що головне в моєму житті. Коли мої діти були малими, я повинна була "поставити їх на ноги" і знала, що це в мене на першому плані. Могла собі дозволити писати тільки на вихідних або на літніх канікулах, адже працювала тоді вчителькою. Вже останнім часом більше часу віддаю творчості.

- Що ви, як професійний літератор, вважаєте ціллю письменницької праці?
- У мене є такі читачі, які телефонують і кажуть: "Я не можу читати ваші новели, як детективні твори – взяла на ніч і прочитала. Читаю одну новелу в день. Там такі сильні речі, які перевертають мій світогляд. Виплачешся, а потім розумієш, що очистився".

Найвище мистецтво – розповісти так, щоб людина стала співучасником події. В кінематографії є таке поняття "саспенс", тобто захопити читача настільки, що він тим вже живе. І більше того, щоб він для себе зробив певні висновки.

Якщо є такі відгуки, такі читачі, то я щаслива як автор. Значить, не даремно "шкрябається" щось. Нехай воно йде в люди і нехай читається. Це – головне.

Автор: Христина ЗАНИК, Могилянська школа журналістики для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі