Як Канада по-українськи співає

Доктор Наталя Кононенко — про фольклорний архів, особливості щедрування в Едмонтоні та психотерапію українських дум.

Успішна жінка, професор університету Альберта Наталя Кононенко тішиться, як дитина, коли бачить шедевр народного мистецтва чи нову гарну книжку про старожитності або ж чує автентичний спів, що зберігся в українському селі. Вона щороку буває в Україні в особистих "експедиціях" і записує від бабусь пісні, казки й різні оповідки. Ось, сидимо разом біля комп’ютера в Музеї Івана Гончара. Пані Наталя заходить на свій сайт, де можна віртуально помандрувати Україною — "зайти" в різні хати, що зберігають нашу традицію (ефект панорами), "покрутити" мишкою й оглянути з усіх боків кожну з писанок чималої колекції, послухати пісні та розповіді.　

"У канадської Катерини коханець — японець"

— Пані Наталю, ви пам’ятаєте першу пісню, яку записали?
— Я більше працюю з наративом, тобто народними оповіданнями. Мене також цікавлять думи, історичні пісні й балади. У Канаді є сотні балад. Мені дуже подобаються традиційні, трансформовані на канадські умови. Усі знаємо баладу "Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях дівки-чарівниці". Гриць починає кохати іншу, а героїня балади копає "коріння з-під каміння" і щойно починає їх заварювати в молоці — він уже почув запах і біжить до неї назад. Канадська версія: Гриць знайшов собі іншу, дівчина копає коріння, зварила і дає йому випити. Він помирає. А вона каже: "Ой, якесь не те коріння! Я не знала, що ти так швидко помреш!". Розумієте, інша країна, рослини інші. Знання від бабусі вже не корисне. Або ж балада про Катерину, в якої коханець уже не москаль, а… японець. Мати їй забороняє, а вона собі гуляє в короткій спідниці, завагітніла — і японець її покидає. У Канаді і "Маланка", що її водять на Щедрий вечір, особлива, політична. Там якось рік не грали в хокей, була забастовка, то Василь рятував не тільки Маланку, а й усю хокейну команду.

— Наші люди щедрують по Едмонтону?
— Не можна! Холодно! Мінус 40. Є ще проблема далеких відстаней між житлами. Там великі простори і розкидані хати. Усі не обійдеш. Тому Маланку гуляють у великих залах, що є при українських церквах. У місті ходять колядувати по квартирах знайомих. А також по будинках для престарілих при церквах.

— Чим відрізняється ставлення до фольклору в Україні й у Канаді?
— В Україні намагаються, найперше, записувати традиційний та старовинний матеріал. І той матеріал публікують без аналізу. У Північній Америці навпаки: матеріалу збирають мало, але постійно виводять теорії. Інколи ті теорії вже й не ґрунтуються на реальному матеріалі. Мені здається, що потрібен серединний шлях. До того ж у Північній Америці — натиск на фіксування сучасного. Записують те, що співають самі собі дітки, усілякі страшні історії, які розповідають один одному студенти, різні ігри. Цікавляться графіті. Збирають і такі речі, які я не вважала б фольклором. Скажімо, коли дідусь розповідає про те, як він у школу босим ходив, і ця розповідь переходить із покоління в покоління. Це називається "персональне оповідання".

Останнім часом деякі українські вчені почали цікавитися сучасним фольклором. Утім декому з академіків це дуже не подобається. То, мовляв, не фольклор, і традиції не має. Це не зовсім правда, бо "страшні історії" подібні до записуваних раніше оповідань про домовиків чи мерців.

"Народна пісня не може бути власністю"

— Ви записували фольклор лише в Канаді?
— Ні, переважно в Україні. Усі мої записи, що є в Інтернеті, зроблені в Черкаській, Київській і Чернігівській областях, трохи на Полтавщині. Один хлопець через інтернет знайшов багато пісень із моїх записів, звернувся до мене і видає тепер збірник. Я тішуся, що хтось використовує мої надбання. Я ж усього не опрацюю...

— У нас, однак, чимало фольклористів, записавши пісню, починають вважати її своєю власністю і обурюються, коли хтось береться її співати...
— Це питання постало років десять тому. З одного боку, народна пісня не може бути чиєюсь особистою власністю. Усі можуть її співати. З іншого боку, фольклористи записують переважно від незаможних бабусь. Хтось, скажімо, записує, як та бабуся співає і подає пісню у її виконанні на євродиск як зразок українського фольклору. Ті люди заробили, а бабця — ні. Коли я подаю тексти пісень у своїх статтях, то завжди зазначаю, від кого і де вони записані. Я дарую тим людям статті і намагаюся їх фінансово підтримати. Коли я пропоную їм гроші, відмовляються. То я, повернувшись додому, замовляю компанії "Міст" грошові перекази. Тоді вже бабусі їх беруть. В одному селі я фотографувала похорон. Наступного року надрукувала красиві кольорові фото й пішла в хату до тієї жінки, чоловік якої помер. Даю їй фото. Вона хоче дати мені гроші. Я відмовляюся. А вона: "Якщо не берете гроші, то я вам дам капусту". Я знову відмовляюся. Наступного ранку до тої хати, де я зупинилась, під’їжджає на велосипеді хлопчик із трьома капустинами від тієї жінки. А мій чоловік каже: "Капуста — Міст"! (сміється).

— В Україні досі не створено національного загальнодоступного архіву фольклору. Як ви дивитеся на те, що пісенна Україна досі не має такої установи?
— Це важке питання. Я сподіваюся, що такий архів колись буде у Києві. З доступом до нього не лише студентів чи науковців, а й простих людей. Можливо, цьому сприятиме гарний приклад канадського архіву українського фольклору. Зараз українці цікавляться минулим, хочуть знати більше про пісні, спогади своїх предків і загалом про народ. Відомо, що в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ є дуже багато звукозаписів із фольклорних експедицій, текстів із нотами, різних цікавих фото. З усього цього слід зняти цифрову копію і пустити по інтернету. Так, як майже 200 годин моїх власних звукозаписів.

"Коли все гаразд — навіщо про це співати?"

— Ви досліджуєте україно–турецькі зв’язки у фольклорі. Розкажіть, як ця праця починалася.
— Це було ще за радянських часів. Уявіть, щоб у 1970–ті роки я, американка, прийшла в якесь українське село і сказала: "Бабусю, заспівайте мені пісню". У бабусі був би інфаркт, а мене в те село більше б не допустили. Керівник моєї докторської праці знайшов вихід. Він помітив, що мені легко даються мови і запропонував вивчити турецьку мову і поїхати до Туреччини. Адже більшість дум якраз про битви з турками й татарами. Спершу планувалося, що я порівняю, що є в українських думах про турків із тим, що є в турецькому епосі про українців. Однак не вийшло. Бо турки співають про Іран. Українців побили турки, а турків — перси з Ірану.

— Отже, треба обов’язково про ворогів співати...
— Не зовсім про ворогів. От, скажімо, коли все гаразд, твоя сторона здобуває перемогу, — навіщо про це співати? Все добре. А коли погано, є якісь важкі почуття, які треба висловити і якось собі допомогти — тоді складають пісню.

— Тобто думи були ніби психотерапевтичним сеансом для народу. Та чи потрібні вони тепер?
— Думаю, що дуже потрібні. Я оце їздила по селах, записувала пісні від народних гуртів. От колектив у селі Луків біля Луцька. Бабусеньки зовсім старі, їм за 80, а співають — уся кімната гримить. Там кажуть, якби не ці пісні, ті бабусі вже давно померли б. От вам і психотерапія. У Лохвиці на Полтавщині одна баба вишиває. Після смерті чоловіка вона пережила інфаркт і побачила ніби довгий коридор, а в кінці — світло. Ви мабуть не раз чули й читали такі історії. Потім її виштовхнула звідти Божа Матір і сказала, що їй "ще не час" і що вона має вишивати ікони. І тепер у неї в кімнаті скрізь вишиті ікони. І сама вона така балакуча, життєрадісна. Видно, що народне мистецтво дає їй життя. Мені здається, що так і думи колись давали людям життя. Непогано було б їх і зараз слухати. Можу сказати, що мені особисто думи дуже потрібні. Бо я народилася якраз після Другої світової війни. Перші враження мого дитинства — це покалічені люди без рук, без ніг, без частини обличчя. То було жахливо. Мабуть, тому я потребую поезії, пов’язаної з війною.

Досьє "УМ": Наталя Кононенко народилася у 1946 році в Німеччині, у таборі для переселених осіб. Батьки емігрували з України, згодом переїхали до Сполучених Штатів. Після навчання в університеті Корнелу здобула ступінь бакалавра в коледжі Радкліффе, а потім — ступінь маґістра в Гарвардському університеті. У цьому ж закладі вона в 1974–му отримала докторський ступінь від Відділу слов’янських мов і літератур та Відділу близькосхідних студій. Упродовж 30 років доктор Кононенко працювала в університеті Вірджинії професором слов’янських мов, літератур і фольклору, була заступником декана факультету гуманітарних дисциплін і точних наук та голови Відділу слов’янських мов і літератур. Здійснювала польові дослідження в Туреччині, Радянському Союзі й Україні, зараз вивчає можливості таких досліджень у Канаді. Переїхала в Канаду п’ять років тому. З 2004–го — керує кафедрою української етнографії Центру українського та канадського фольклору імені Петра і Доріс Кулів в університеті Альберти.

Професор Кононенко є автором численних енциклопедичних статей, публікацій у наукових часописах та книг про український епос, українські народні казки, турецьких співців і, нещодавно, про сучасні українські легенди. Її книга "Українські співці: І сліпий заспіває" отримала премію за найкращу книгу від Американської асоціації українських студій. Наразі працює над книгою про український обряд. Веб-сайт Наталії Кононенко "Український традиційний фольклор" (www.arts.ualberta.ca/uvp/) використовують як навчальний посібник по всьому світу. Доктор Кононенко належить до редакційних колегій численних журналів і видає часопис слов’янської та східноєвропейської асоціації фольклористів "Фольклорика".

Автор: Ярослава МУЗИЧЕНКО, "Україна молода"
Обговорити на форумі