Письменник і мистець з Лючі повертається із забуття

У повсякденних клопотах і проблемах ми не помічаємо людей, які живуть або жили навколо нас. Часто серед них живуть генії, про яких нічого не знаємо, і ці люди просто пропадають разом зі своєю творчістю, бо не можуть себе, з тих чи інших причин, реалізувати. Але буває так, що через багато років ці люди повертаються із забуття, відкривають нові сторінки історії чи літератури.

Нещодавно мій односелець, а нині мешканець Львова Михайло Рибчанський передав великий скарб — не золото чи діаманти, а рукописи нашого односельця Миколи Слюсарчука, якому 25 квітня виповнилося б 105 років. До речі, він мешкав за 100 метрів від моєї домівки. Мої батьки не раз розповідали про нього та про його здібності. А коли я почав читати рукописи, то був надзвичайно вражений: переді мною постала людина великого значення. Цей чоловік, який закінчив всього 3 класи і вечірню школу, залишив нам у спадок прозові твори, вірші, поеми, п’єси, щоденники (з 1932 по 1944 рр.), дерев’яні іграшкові будиночки, фольклорні записи, малюнки, народні перлини, спогади про своє нелегке життя. Творча спадщина Миколи Слюсарчука — це 17 товстих зошитів і 98 кольорових ілюстрацій. І це ще не все, бо, як зазначає наймолодша донька Марія, яка зберегла рукописи, частина з них загублена і понищена.

Мене це неабияк зацікавило і я почав досліджувати творчість свого краянина. Зустрівся з донькою Марією, з людьми, котрі його пам’ятають. Дізнався ще багато цікавих і призабутих речей.

Отже, Микола Слюсарчук — письменник, поет, художник, режисер-постановник, майстер, будівельник і просто цікава людина, бо він цікавився усім. Такі люди ніколи не знали відпочинку. Вони працювали не заради збагачення чи слави, а на благо свого народу. Пройде кілька років, поки вдасться опрацювати всі рукописи, які від часу частково понищені, а поки що знайомлю читачів з цією непересічною і майже невідомою людиною.

Микола Слюсарчук народився 25 квітня 1904 року в селі Лючі (присілок Мочіра) в бідній селянській родині. Батько працював робітником на дорогах, мати — домогосподиня. У 1911 році вступив до Лючанської початкової школи. Через бідність і тяжкий воєнний час І Світової війни був змушений кинути навчання після 3-го класу. Учився відмінно, але про гімназію міг тільки мріяти. Згодом закінчив вечірню школу у містечку Яблунів. Одружений у рідному селі. Батько трьох доньок (Параски, Ганни і Марії) та сина Ярослава.

Миколі Слюсарчуку випала у житті нелегка доля. Він жив у часи важкого соціального, політичного і національного гніту. Пережив дві світові війни, три імперії. Після школи працював наймитом у багатих господарів села. З 1920 року працював на тяжких лісових роботах в Руській Поляні на Закарпатті, а потім у Косівському лісі; у Вижньому Синьовидному, Климці, Завадові на Львівщині; деякий час у Чехословаччині. Півроку будував залізничне полотно вузькоколійки у Микуличині. Був випадок, коли юнаком ішов пішки через гори зі старшими лісорубами і загубився від гурту. Довго блукав, а потім знесилений впав і заснув. На щастя його знайшли вівчарі і забрали до своєї колиби. Нагодували і показали дорогу до села.

З 1925 по 1927 рік служив у польському війську в м.Ченстохові. Після закінчення артилерійської школи підофіцерів, був командиром відділення. На пропозицію служити надстроково відмовився. Після армії знову працює лісорубом. Трохи працював у м.Краматорську Донецької області де добре скуштував соціалістичного "щастя". Втікаючи звідти, по дорозі відвідав могилу Тараса Шевченка у Каневі, Святу Софію і Печерську Лавру у Києві. Деякий час працював у магазині. Останні роки перед пенсією працював податковим іспектором Яблунівського райфінвідділу. Вечорами, після щоденної важкої роботи, а також на вихідних — багато писав, малював, різьбив. Склав щоденник і літопис подій у рідному селі і світі.

У прозі Миколи Слюсарчука відбилося стражденне життя простого народу рідного села і краю. Він залишив для нас кілька цікавих класичних оповідань і одну повість про українського заробітчанина в Америці. У Миколи Слюсарчука було філософське бачення світу, про що довідуємося з його прози.

Був талановитим поетом. Стиль його віршування близький до стилю Шевченка. До речі, він дуже обожнював цього поета і присвятив його творчості чимало віршів. Також любив творчість Івана Франка і Лесі Українки. У своїх віршах яскраво змальовує пейзажі рідного села, яке знаходиться в Карпатах. Цікавим є цикл віршів про всі пори року. Також описує історичні і політичні події, зокрема воєнні лихоліття, які довелося пережити. Багато віршів обрядових і духовних. У рукописах зустрічаємо також філософські роздуми і повчальний гумор. Ми поринаємо у затишний і теплий світ віршування Миколи Слюсарчука. Він є носієм і хранителем українського патріотизму. У його образному світі була Вітчизна і її народ. Дуже любив малювати у стилі примітивістики. Переважно малював, коли був хворий і мав на те час. Малював портрети,історичні події, природу рідного краю, архітектуру тощо.

У 1932 році Микола Слюсарчук записався до читальні "Просвіта" у Лючі. Співав у хорі, грав ролі у драмгуртку, котрим керував отець Василь Луцький. Пізніше був режисером цього гуртка і готував вистави сільського театру: "Верховинці", "Сатана в бочці", "Знімечений Юрко", "Депутати до Відня", "Безталанна", "Будка № 27", "Наталка-Полтавка", "Заклятий яр", "Різдвяна ніч", "Ясні зорі", "Назар Стодоля", "Данило чарівник", "Москаль чарівник" та інші. Ця робота, як він писав у спогадах, "давала розраду від туги на серці".

Не оминули Миколу Слюсарчука і ворожі кайдани. У 1944 році його мало не вбили німці в Коломиї, а в Середньому Березові хотіли розстріляти мадяри, але в останню хвилину з’явився їхній генерал і скасував вирок. Був затриманий воїнами УПА, які запідозрили у співпраці з КДБ, але через тиждень його впізнав один хлопець, з яким раніше бачився і сказав, що він ручається за Миколу і його відпустили. Прийшов у Яблунів, а КДБісти звинуватили у співпраці з УПА. В НКВДистській в’язниці Яблунова просидів 5 діб і так його там катували, що опісля 16 тижнів не вставав з ліжка. М.Слюсарчук був талановитим музикантом-цимбалістом. Мав капелу, з якою грав на весіллях у рідному і навколишніх селах.

Односельці пам’ятають його як гарного співака. Знав напам’ять багато українських народних і гуцульських пісень. Під час забави першим починав співати, а вже потім його підтримувала компанія. Любив дуже співати на весіллях. До речі він записував народні пісні (рукопис збережений), які зараз майже не співають. Твори Миколи Слюсарчука московська влада у Києві друкувати не дозволила.

— Віримо, що в незалежній Україні цей від Бога самобутній письменник — співець Гуцульського краю здобуде заслужене визнання, а наступні покоління будуть читати вже надруковані і упорядковані його твори — зазначив Михайло Рибчанський. Домівка Миколи Слюсарчука була наче Народний дім. На свята любив влаштовувати забави або вечорниці на традиційній основі. Для цього була виділена "долішня" кімната хати. Найбільше запам’яталося свято "Розв’язка". Починалося з того, що хтось із сусідів на свято Миколая брав заквітчаний калач і казав, що йде "зав’язувати". Приходили, віншували, бажали веселих свят і залишали цей калач. Розв’язка полягала у тому, що після Миколая, а часто і після Різдва, треба було влаштовувати забаву. Замовляли живу музику. Іноді, бувало, сусіди здавали гроші і робили забаву "без причини", аби повеселитися. Важливо, що на таких забавах не зловживали спиртними напоями, зате багато співали і танцювали.

Микола Слюсарчук був дуже гостинним. — Довгими зимовими вечорами — пригадує донька Марія — до нашої хати приходили сусіди та односельці. Батько любив розповідати про різні історичні події, а також про особисте життя. Добре запам’ятала батькову розповідь про "нявок" (лісових мавок), які не давали спокою лісорубам. Коли лісоруби будували колибу для себе, то її не можна було класти там, де росте барвінок, бо то місце "нявок". Бувало, поставили, і пішли ліс рубати. Ввечері приходять, а там у борошні повно піску. Або вночі раптом починає дути вітер і страшна буря, а через кілька хвилин все затихає. Коли забрали колибу в інше місце — настав спокій. А ще, було, "нявка" приходила під вікно і викликала чоловіків з хати і водила лісом, а наступного дня їх знаходили неживих у лісових нетрях. Часто здавалося, що під вікном музика грає, а то мавка заманювала хлопців до лісу. Тепер нема вже "нявок", бо все зло зійшло на людей — говорить пані Марія.

А ще Микола Слюсарчук був добрим мистцем. Виготовляв маленькі скляні хатки, які розмальовував різними кольорами. Дарував на різні свята сусідам і родичам, зокрема дітям. Натепер збереглося не більше 5-ти хатинок. Вартувало бодай один раз подивитися на якусь роботу як потім уже сам міг її повторити. Наприклад, сам побудував свою хату і господарські будівлі. У сусіда побачив як майстер робить піч, і в себе зробив таку ж саму. Був одним з найкращих бляхарів на всі навколишні села. Працював бляхарем у Львові.

— Батько був дуже доброю і комунікабельною людиною — згадує донька Марія. Учив нас любити людей, бути добрими і працелюбними. Умів усе робити. Пережив смерть старшої дочки Параски. На честь якої написав поему. А ще був добрим і кулінаром. Постійно на свята (Різдво і Великдень) сам випікав тістечка. Не довіряв цю справу навіть матері, адже така смакота виходила тільки у нього. Перед святом Миколая випікав "миколайчики" і роздавав сусідським дітям. Виготовляв різні сорти вина з ягід і жита. Ще дотепер багато живих людей, які пам’ятають Миколу, згадують його Добрим словом.

Помер цей невтомний трудівник і талановитий чоловік у січні 1974 року. Його могила знаходиться поруч символічної могили Борцям за волю України неподалік від церкви у Лючі. Ким би міг бути Микола Слюсарчук з Лючі, якби не нужда та злидні? Якби зміг навчатися у гімназії, а відтак — в університеті. Судячи з його робіт, які нам залишив, міг би бути відомим письменником чи поетом, режисером чи художником, журналістом чи знаним майстром декоративно-ужиткового мистецтва. Я вже не кажу про його військові, будівельні та кулінарні здібності.

Автор: Юрій АТАМАНЮК, "Косів-арт"
Обговорити на форумі