Петро Вергун – священик, який став мучеником за віру

20-ліття відновлення легального стану Греко-католицької церкви в Україні є приводом проаналізувати наскільки затято й продумано діяла сталінська система. Ознайомлення у архіві СБУ лише з однією справою – справою отця Петра Вергуна – дає чітке розуміння того, як крок за кроком, планомірно й професійно реалізовувалася зла воля зі знищення не лише верхівки УГКЦ, а й усієї церкви.

Голодомор, репресії, винищення інтелігенції та священиків... Такий слід залишила по собі в історії радянська система. Але досі історики оприлюднюють і оприлюднюють прямі свідчення, "пряму мову" тих, хто виступав головними ініціаторами тих злочинів.

"За проектом знищення УГКЦ стоїть сталінський режим і його вірні слуги", – зазначив владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду єпископів УГКЦ, коментуючи інформацію про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тогочасний керівник компартії УРСР звітується про справу ліквідації УГКЦ.

Лист Хрущова до Сталіна не є сенсацією, але він підтверджує те, що тепер знову пробують "вибілити". Лист заперечує намагання представити ліквідацію УГКЦ "мало не як самочинний процес, що зародився в лоні самої церкви", каже владика Богдан. Нищення церкви було заплановане Сталіним і здійснене у "тісній співпраці із вірними слугами безбожного режиму", наголошує він.

Справа як справа. Одна із тисяч і тисяч. Жовто-коричнева папка (колір усього державного радянського діловодства) з номером: № 148372. У паперовому конверті, такого ж кольору, фотографії в анфас і в профіль. Жовті листки протоколів допитів, писані чорнилом і майже скрізь однією і тією ж рукою. Лише один аркуш – доповнення до зізнань – писаний олівцем і рукою самого Петра Вергуна у першу ніч після арешту з 22 на 23 червня 1945 року. З кожним наступним протоколом підпис заарештованого стає все менш чітким та впізнаваним, а згодом й взагалі втрачає автентичні риси. Як і сама людина, яка все більше віддаляється від життя, бо над нею монотонно й бездушно чинить насильство – творить "справу" – радянська система.

Петра Вергуна затримав співробітник 4-го відділу Берлінського оперсектору НКВС. Помешкання обшукали й нібито знайшли якусь шифрограму. Отця Вергуна одразу вивезли до Києва. Протокол затримання складено 22 червня 1945 року.

Перший протокол допиту виглядає як звичайна формальність, мовляв, людину затримали і намагаються дізнатися більше про те, хто ж вона.

"Народився 18 листопада 1890 року у Городку на Львівщині. Навчався на богословському факультеті Празького університету… працював у Берлінському Українському університеті асистентом… Став єпископом, намісником Папи Римського в Німеччині з 23 жовтня 1940 року…", – розповідав слідчому Петро Вергун.

І потім кожне з оцих, сказаних ще на першому допиті слів, використають для побудови все нових і нових звинувачень. Не лише проти Вергуна, а й проти усіх греко-католиків.

"До якої політичної організації ви входили?", – запитує слідчий.

Петро Вергун, якщо вірити протоколу, відповідає, що з 1937 року по 1938 він "входив до української організації "Громада" у Берліні..."

"Організація ставила на меті побудову національної української держави… Практично не було зроблено нічого.., – сказано далі. – Вийшов із організації через політичну боротьбу між націоналістами та прибічниками гетьманату".

Петро Вергун (так написано у протоколі) відповів: "Мої прихожани – це виключно українці. Станом на 1 січня 1945 року їх нараховувалося у Берліні 1 мільйон 200 тисяч. Обслуговували їх 19 священиків".

А далі йде підпис, ще чіткий і повний: "Петро Вергун, Апостол, Візитатор і Адміністратор з правами Єпископа".

Після першого допиту Петро Вергун, прочитавши протокол, попросив папір і написав олівцем "доповнення до моїх зізнань".

"На запитання про політичне кредо я відповів, – пише Вергун – що Служба Богові, його церкві й свойому народові – це суть мого життя. Я прошу, щоб 900 000 українських емігрантів і 300 священиків могли повернутися до рідного краю. Я передав листа митрополиту Йосипу Сліпому до урядів у Москві та Києві із цим проханням".

Більше Петро Вергун нічого не писав своєю рукою. Видається, що навіть не він підписував усі протоколи допитів. А навіть якщо й підписував, то лише механічно виконував формальність, якої так дотримувалися ті, хто крок за кроком нагромаджував звинувачення.

Зате маховик системної провокації працював мов вічний двигун – розмірено й монотонно. Слідчий не лінувався чи не щоночі викликати на допит, ставити й ставити одні й ті ж запитання, поступово вплітаючи нові прізвища, нові "факти". Протоколи писалися багатослівно, але у звичній, виробленій НКВС, манері.

За ними вже не було людини, була лише жертва. І тепер ніхто не дізнається напевне, чи було у тих протоколах хоч слово, сказане власне Петром Вергуном.

Після важких і виснажливих допитів, більшість яких проводилися уночі, отцю Петру Вергуну висунули звинувачення.

Серед іншого там йшлося про "зв’язок із Коновальцем та Бандерою", "інформування митрополита Шептицького", "активну участь у боротьбі за українську незалежну буржуазну державу", "проведення антирадянської політики Ватикану проти Комуністичної партії", "зв'язок із німецькими розвідувальними органами і здійснення, за їхнім завданням, зрадницької діяльності".

6 березня 1946 року Петро Вергун ніби-то визнав себе винним, хоча підписи під висунутими звинуваченнями є ідентичними тим, що були на усіх, окрім перших, протоколах допитів.

За час слідства у Вергуна розвився туберкульоз, що і засвідчив тюремний лікар.

Суд проходив за зачиненими дверима. Військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, засудив отця Петра Вергуна разом з іншими ієрархами Української греко-католицької церкви (Сліпим, Будкою, Чарнецьким), до 8 років ув’язнення з повною конфіскацією майна. Покарання Вергун відбував у ГУЛАГу.

Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. Через рік його привезли у селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю.

Знесилений хворобами та сталінськими тюрмами й концтаборами, Петро Вергун помер 7 лютого 1957 року. Поховали його у тому ж Ангарському. На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам'ятник.

24 квітня 2001 року "у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 Слуг Божих. Серед них 28 Слуг Божих Української греко-католицької церкви". Мучеником за віру визнано і отця Петра Вергуна.

26 липня 2004 року мощі отця Петра Вергуна перевезли до України.

Частина їх тепер зберігається у Кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию, частину мощів перенесли до храму Благовіщення Пречистої Діви Марії у Городку. А 14 жовтня 2004 року частину мощів передали до Німеччини, де вони покояться у Кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці Мюнхена, повідомляє Радіо Свобода.

Обговорити на форумі