Автокефалія: "PRO" & "CONTRA"

Передовсім слід зазначити основне: автокефалія є формою видимого адміністративного устрою єдиної Церкви Христової і ніяким чином і ніколи не може бути перешкодою до її єдності, яка виражається у єдиній вірі та у євхаристійному спілкуванні. Втрата єдності можлива лише у двох випадках: втрата єдності у вірі (єресь), втрата єдності у євхаристійному сплікуванні (розкол). Автокефалія може стати розколом і втратою єдності лише у випадку розірвання євхаристійного спілкування з усім Вселенським Православ'ям (УАПЦ, УПЦКП), але в такому випадку це взагалі не буде автокефалія, бо дана одиниця не буде адміністративною одиницею Вселенської Церкви, а автокефалія є саме цим.

Також слід відзначити, що в даній темі варто розрізняти видимий адміністративний устрій Вселенської Церкви і Кафолічну Церкву, тобто її духовну сутність як Тіла Христового. Термін помісна Церква належить до другого і означає реалізацію Кафолічної Церкви на певній території, яка очолюється єпископом (тобто помісна Церква = єпископія/єпархія), але його часто вживають і в інших значеннях, тому краще його взагалі в даній темі не використовувати. Мова йтиме про УПЦ і РПЦ як про адміністративні елементи Вселенської Церкви, а не як про групи помісних Церков, які реалізують Кафолічну Церкву. Групами помісних Церков (термін "помісна Церква" стосовно адміністративних одиниць виже за єпископію/єпаріхю є недоречним, див. праці Й.Зізіуласа) вони залишаться незалежно від типу їхнього адміністативного устрою і за єдиної умови - збереження єдності у вірі та євхаристійного спілкування з рештою помісних Церков світу.

А тепер щодо аргументів за (безперечно, мова йде про повноцінну автокефалію зі збереженням євхаристійного спілкування):

1. РПЦ є надзвичайно політизованою Церквою, яка офіційно сповідує ідеї цезаропапізму і етатизму (подекуди з відтінком єресі етнофілетизму) - адміністративний вихід з-під її юрисдикції дасть шанс звільнитися від цих хворобливих ідей (усіх кольорів і спрямувань) в Україні (цьому має сприяти значний політичний поділ вірних в Україні - задля збереження єдності Церкві доведеться цілковито відмежуватись від будь-якої політики); Однією з причин українського розколу були саме ці суто російські політичні ідеї перенесені на український грунт і перефарбовані у потрібний колір Філаретом;

2. РПЦ є дуже великою адмінстративною структурою, що ускладнює моживість її ефективного адмінстративного управління, ускладнює можливості місії її складових на тих чи інших територіях, які не симпатизують російській ідеології; тобто це своєрідний адміністративний велетенський і неповороткий гігант, який просто не може ефективно функціонувати у сучасному світі; Очевидним є, що й для самої РПЦ, яка нині тісно пов'язана з урядом РФ, невигідною є належність до неї УПЦ, бо численний український єпископат, єпископат іншої держави, може суттєво впливати на прийняті архієрейськими і помісними соборами РПЦ рішення (нівелювати це можна лише жорстким тиском на УПЦ, що надзвичайно зашкодить її місії в Україні).

3. У РПЦ наявні ізоляціоністські тенденції, які можуть привести її (і вже приводять) до конфлікту з рештою православного світу, особливо з Грецькими Церквами; у найгіршому випадку це може навіть призвести до повторення Третім Римом участі Риму Першого - до розколу з Вселенським Православ'ям; виходячи з цього, для УПЦ є небезпечним і шкідливим перебування в юрисдикції РПЦ, бо всі ці нездорові тенденції проникають в УПЦ, ускладнюють стосунки з іншими канонічними автокефальними Церквами, виробляється нездорове негативне ставлення до сучасного грецького богослов'я і канонічного права (протиставити чому нічого, бо навіть російське емігрантське богослов'я виходить з грецького), до традицій грецьких Церков, що надзвичайно шкодить єдності Вселенської Церкви й відчуттю цієї єдності вірними УПЦ (відсутність кафолічної свідомості);

4. Адміністративна підпорядкованість РПЦ дуже шкодить у зовнішній діяльності УПЦ, адже все доводиться робити, як мінімум, "по согласованію" з Московою; неможливий повноцінний рівноправний діалог з іншими Православними Церквами, повноцінна участь у Всеправославних нарадах і комісіях як самостійної церковної одиниці з правом підняття тих питань, які важливі для УПЦ; особливо це відчутно у неможливості досягти вироблення всеправославної позиції стосовно українського розколу через спротив Москви у цьому питанні;

5. Автокефалія не вилікує розкол автоматично, але вона створить усі необхідні передумови для його вилікування: початок ефективного діалогу; скликання Всеправославної наради у Києві або створення всеправославної комісії для обговорення цього питання і винесення спільного всеправославного рішення (стосовно дійсності таїнств, рукопокладень, процедури прийняття і, навіть, процедури можливого об'єднання); відсутність суттєвих ідеологічних перепон для діалогу з боку УАПЦ/УПЦКП; врахування на практиці прагнень УАПЦ/УПЦКП щодо автокефалії; власне, я не розумію, яким чином після автокефалії УПЦ очільникам розколу вдасться втримати свою паству і священство; якщо вони не підуть на об'єднання/повернення, то перетворяться на дуже дрібні і маргінальні групи.

6. Більшість традиційних аргументів проти автокефалії не витримують ніякої критики: учення схиарх. Зосими (Сокура) є єретичним і неправославним; суто політична ідея "Третього Риму" теж є цілковито неправославною, називалась грецькими патріархами і святими "єрессю" і через це ніколи не використовувалась в офіційних документах РПЦ; ідея триєдиності Росії, України і Білорусі "по образу Святої Трійці" є взагалі політичною маячнею; ідея Святої Русі є досить суперечливою через намагання її політизувати, а у правильному розумінні при збереженні православного змісту нічим не суперечить автокефалії УПЦ (так само як ідея Святої Еллади/Візантії не суперечить тому, що ця Свята Еллада/Візантія складається як мінімум з трьох автокефальних Церков); страхання новим розколом теж не витримує критики, бо якщо такий розкол станеться, то на духовному рівні він є вже зараз, і його видима реалізація лише відсіє зерно від полови, вивівши розкольників за межі Церкви, до того ж його можна звести до мінімуму (а то й зробити неможливим) мудрою пастирською політикою і катехізацією, і, найголовніше, - побоювання такого розколу автоматично відсіють з голів церковної ієрархії будь-які політичні і "патріотичні" ідеї створення автокефалії, сприятимуть утвердженню нормальної церковної атмосфери, прийнятної для людей будь-яких політичних поглядів.

7. Традиційний аргумент про вплив Москви на УПЦ, причому вплив саме політичної російської влади, теж залишається в силі. Хоча в останні роки цей вплив був зведений до мінімуму, ті заяви, які висловлював патріарх Кририл під час візиту Україною, викликають серйозні занепокоєння, що вплив повернеться, просто у більш замаскованому ідеологічному руслі (можливо, на зміну "Святої Русі" прийде панславізм, "особый цивилизационный выбор", філософія Дугіна і т.д.). Серйозне занепокоєння викликає і відсутність нових єпископських рукоположень та поділів єпархій після обрання патр. Кирила; повернення сумнівній організації нецерковного журналіста Василя Анісімова статусу "офіційної прес-служби УПЦ"; збереження у складі Богословської комісії РПЦ одесита прот. А.Новікова, який ніякими богословськими працями взагалі невідомий, а відомий безграмотними публіцистичними антиукраїнськими статтями і т.д.

8. Основний аргумент проти: автокефалія не вирішить внутрішніх проблем УПЦ, повністю спростувати важко. Але можна сказати, що навіть якщо вона не вирішить цих проблем, то принаймні призведе до усвідомлення власної вини за ці проблеми, і ця вина не буде перекладатися на далеку Москву зі словами "а що ми можемо зробити?" А з урахуванням особливостей УПЦ (дещо м'якша політика керівництва, плюралізм думок і т.д.) позитивні зміни буде легше просувати, ніж у складі РПЦ.

Це далеко ще не всі аргументи, а лише ті, які мені згадалися. Розміщені в порядку згадування, а не важливості.

Джерело: Релігія в Україні
Обговорити на форумі