Луганський анклав: Командна гра за спиною держави

Цього року в Луганській облраді обіцяють відкрити пам’ятник жертвам ОУН-УПА. Камінь на місці майбутньої скульптури (жінка, на грудях якої вирізана червоноармійська зірка) був встановлений ще минулого року. А ще, за сприянням тієї самої облради 18 вересня, в Луганській науковій обласній бібліотеці відкриють Русский центр.

За ініціативою мерії у місті тепер має з’явитися ще й пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ, яка буцімто заснувала Луганськ.

Луганщина – область на Далекому Сході України, чи то через географічну віддаленість від центру, чи то через слабку економічну потужність, залишається поза увагою політичних дослідників. Між тим, тут успішно будується власна модель існування "держави в державі", є власне ноу-хау в політичному зомбуванні населення, котрим варто приділити увагу.

Наразі в Луганській області існує система, зав’язана на найпотужніших та найбагатших людях регіону. Їхні амбіції дозволяє реалізовувати як присутність у виборних органах влади через членство у Партії регіонів (як правило, у місцевих радах 70-80% депутатів є "регіоналами"), так і лояльність до місцевих центрів влади працівників адміністрацій – керівників яких затверджує Президент.

Згадаємо перші місяці після "помаранчевої" революції. Голову Луганської облради Віктора Тихонова викликають на допити з приводу сепаратистських заяв на з’їзді прихильників Віктора Януковича в Сіверодонецьку.

Для місцевої "еліти" програш Януковича став справжнім шоком. Адже вони вірили, що новий Президент здатний на помсту. Після призначення керівником області члена "помаранчевої" команди, бютівця Олексія Данілова регіонали миттєво створюють в обласній раді фракцію "Нашої України". Її головою стає нині покійний міліцейський генерал Едуард Дідоренко (він прославився частими поцілунками з Кучмою під час візитів останнього на Донбас).

До облдержадміністрації зайшли нові люди, на місцях також позбулися старих керівників. Регіонали віддавали владу навіть там, де за законом могли її утримувати. Під контроль "помаранчевих" стає обласна державна телерадіокомпанія, губернатор отримав можливість друкуватися в газеті облради "Известия Луганщины". Раніше в цій найбільш тиражній газеті області велася активна агітація за Партію регіонів та Януковича.

Однак ця "боязкість" щезла приблизно за рік після подій на Майдані – коли розходження між Ющенком та Тимошенко призвело до звільнення бютівця Данілова.

Наближалися вибори 2006 року, Президент посадив у губернаторське крісло генерала Геннадія Москаля, очікуючи що той зробіть "Нашій Україні" бодай якісь пристойні відсотки.

Москаль проводив час у поїздках по занедбаних районах області, він йшов на непоказний контакт з громадськістю, навіть домовився з губернаторами сусідніх областей Росії і підписав стратегічну угоду про співпрацю. Але агітував за президентську силу він намарне.

весь час його правління не вщухало цькування біло-блакитних депутатів. Москаль відповідав на всі звинувачення судовими скаргами і виграв згодом всі судові справи проти облради. Проте Ющенко був змушений піти на поступки перед луганськими регіоналами, які на всю країну волали, що Москаль – некомпетентна людина і гальмує розвиток регіону. Відтак Москаля було відкликано.

За цей час з райдержадміністрацій "викурили" всіх "помаранчевих" голів, іноді за сприяння Президента. Він таким чином намагався послабити вплив БЮТу. Адже Блок Тимошенко, на відміну від НСНУ, має фракцій у більшості місцевих рад – включаючи Луганську облраду та мерію обласного центру.

На виборах 2006 та 2007 років верхівка "донецьких" зневажливо поставилися до луганців. У списках кандидатів в народні депутати їх було на порядок менше "донецьких", незважаючи на багатонаселеність краю та другий у країні процент голосів за Януковича та ПР.

Не спираючись на мільярдні статки Ріната Ахметова та потужне представництво в парламенті, луганці могли чекати хіба що крихт з панського столу. Або ж набиватися в "партнери" до країн, яким вигідно поширювати свій вплив на територію сусідської держави. Вибір був зроблений на користь Росії (а іншого попросту й не було).

Що це дає на перспективу? По-перше, усталює електоральний вибір луганців, незадоволених станом перманентної кризи, в котрій перебуває України; Росія в них асоціюється і з щасливими часами СРСР, і з ладом та порядком, які уособлює Володимир Путін. По-друге, дозволяє у випадках "утисків" апелювати до північного сусіди – мовляв, це російськомовним луганцям відплата за щирі почуття до Росії та прагнення до місцевого самоврядування.

Зазначимо, що реальну присутність РФ на Луганщині відчути важко (якщо не зважати на російські телесеріали). І хоча до кордону з Росією від центру Луганська – 15 кілометрів, проте, приміром, на вулицях міста важко зустріти громадянина Росі. Тут відсутня торгівля між сусідніми областями, немає організованої діаспори, немає навіть культурного центру у місті, де близько половини мешканців мають російські коріння.

Отже, треба було знайти ці точки дотику і пояснити луганцям (які навчаються в російськомовних школах та вищих навчальних кладах, читають російськомовну місцеву пресу, дають запити і отримують відповіді в міліції, в органах влади також російською), що насправді їхні мовні та культурні права злочинно порушуються. Для цього й були створені спеціальні засоби масового впливу на свідомість луганців.

Автор: Ярослав ГРЕБЕНЮК, Джерело: Новинар
Обговорити на форумі