La Vanguardia: Що ми робимо в Афганістані?

11 вересня виповнилося вісім років з дня варварської повітряної атаки на вежі-близнята у Нью-Йорку. Як швидко летить час!

Після величезної трагедії ворога було ідентифіковано – це терористи з Аль-Каїди, очолювані Осамою бен Ладеном. Кілька годин потому місцезнаходження цього ворога вже було встановлене: він перебував Афганістані, керованого талібами, ісламськими фундаменталістами, які здобули владу у 1996 р. з благословення американських економічних груп. На початку жовтня збройні сили США напали на Афганістан і через п’ять тижнів, в середині листопада 2001 р. в Кабулі впали останні редути талібів. Здавалося, операція завершилася успішно.

Однак через вісім років дійсність виявилася цілком відмінною: таліби повернули собі 80% території, західні союзницькі війська щораз більше відтісняються джихадистами, маріонетковий уряд Карзая стає щораз слабшим і виникають побоювання, що Афганістан може перетворитися на новий В’єтнам чи новий Ірак. Питання полягає втому, як залишити дану територію, не втративши при цьому своєї вигоди та честі. Не можна забувати, що раніше в Афганістані зазнали поразки і британська, і радянська імперії. Утім історія навчає лише тих, хто хоче з неї вчитися.

Цю катастрофічну ситуацію можна було передбачити від самого початку, ще трагічного вересня 2001 р. Були допущені дві найбільші помилки. Перша: якщо йшлося про те, аби покінчити із тероризмом бен Ладена, то традиційна війна не була найкращим для цього способом. Тероризм не можна здолати, кидаючи виклик цілому народові, його можна перемогти лише при допомозі розвідки, поліції та суддів. Було очевидно, що військова атака і подальша окупація можуть привести лише до катастрофи. У результаті не було досягнуто жодного із початкових намірів, включно із головним: знайти Бен Ладена, живого чи мертвого, як сказав Буш. Не кажучи вже про те, щоб зупинити ісламський тероризм, кривавішого за який ще не було.

А другим наміром, який, як і слід було сподіватись, провалився, було намагання перетворити Афганістан на демократичну країну. Масові фальсифікації на виборах, які відбулися кілька тижнів тому, не є жодною несподіванкою. Останніми роками ООН відзначала у своїх звітах, що ситуація з дотриманням людських прав починаючи з 2001 р. постійно погіршувалася, особливо щодо жінок. Кілька місяців тому діючий афганський парламент підтримав закон, який перетворює жінку на звичайнісіньку рабиню чоловіка: навіть для того, аби вийти з дому, їй потрібен його дозвіл, і просити його вона може лише при наявності поважної причини. Окрім того, міжнародні організації вважають Афганістан другою найкорумпованішою країною світу, а в нинішній війні вже загинуло у шість разів більше мирних жителів, аніж під час атаки на вежі-близнюки, включно з жінками, старими і дітьми; минулого року під час одного з бомбардувань загинула наречена, яка саме виходила заміж. Усе це, звісно, списується на побічні збитки і помилки військових.

З огляду на ці факти виникає підозра, що окупацію Афганістану західними військами було здійснено не із вже згаданих мотивів (боротьба з тероризмом і встановлення демократії), а через інші безславніші причини, в яких не так легко зізнатися. Вкажемо на дві з них: контроль за продукуванням опію, який є сировиною для виготовлення важких наркотиків, зокрема героїну, і бажання перетворити Афганістан – через його географічне положення – на вартового пост-радянських країн в Центральній Азії, у надрах яких є найбільші у світі поклади нафти та газу.

Насправді у 2001 р. таліби практично припинили продукування опію, та вже наступного року, після їх поразки, його виробництво сягнуло довоєнного рівня і сьогодні перевищує 90% світового виробництва. Наркотики, які настільки ж лицемірно забороняють на Заході, наскільки неефективно з ними борються, на територіях продукування сировини, з яких вони виробляються, захищають і стимулюють. Військова присутність США в Колумбії, яка стоїть на першому місці у світі по вирощуванню коки, тільки підкріплює ці доводи. З іншого боку, Афганістан не має виходу до моря, однак є ідеальним (у протистоянні з Росією та Іраном) варіантом виходу до Каспійського моря і дає можливість таким чином убезпечити нафто- та газопроводи, якими в майбутньому доставлятиметься в Європу з центральноазіатських країн нафта та газ.

Мотивом для війни в Іраку не було виробництво там зброї масового знищення, як про це говорилося. Причиною війни в Афганістані також не є боротьба з тероризмом. Проте там перебувають, ризикуючи своїм життям, іспанські військові. Супроти війни в Іраку була реакція народу, масові протести відбувалися по всій країні. Натомість в Афганістані пасивність громадян є тотальною. Звісно, Аснар [колишній прем’єр-міністр Іспанії – Z] і Буш були не такими симпатичними, якими є Сапатеро і Обама. Проте від нас і зараз приховують істинні мотиви, і нинішній обман по своїй суті є дуже схожий.

Автор: Франсес де Карерас [Francesc de Carreras], професор конституційного права Барселонського автономного університету
Назва оригіналу: ¿Qué hacemos en Afganistán?
Джерело: La Vanguardia, 10.09.2009
Зреферувала Галина Грабовська, Західна аналітична група
Обговорити на форумі