Кіна не буде

Спочатку було світло. Ця одіссея розпочалася наприкінці далекого 1895р., коли до зали будинку на паризькому бульварі Капуцинок сходилася публіка і неспішно, але заінтриговано розсідалася на місця. Поволі гасло світло люстри, і на цнотливо-білому полотні загадковий промінь почав висвітлювати рухомі фігурки людей.

То був переломний момент у світосприйнятті, коли кіноіндустрія робила перші кроки. А миготлива стрічка розпалювала пристрасті старого і малого (хоча їх сюди не завше впускали), добровільно ставали рабами світу кіно. Минали роки, десятиліття, формувалися нові стилі, жанри і якість картин. Але стабільною залишалася аудиторія, дух й атмосфера закладу, яка збуджувала уяву, надихала уподібнитися до образу головних героїв фільму, перенестися у чар їхнього ілюзорного світу чи бодай матеріалізувати його на нашу, коломийську, площину. На початку того прекрасного і несамовитого віку вельми подивованими "рухомими картинками" стали тоді перші поневолювачі краю -московити, які спромоглися погромити усілякі культурно-мистецькі заклади. Але на сінема-салони рука так і не піднялася. Відчували зайди, що штукарський апарат братів Люм'єр буде доброю віддушиною після трудів ратних. Так воно і сталося. Спочатку високі чини, а відтак і солдатня голосно реагували на те, що відбувалося на екрані. Дійство їм так сподобалося, що навіть при відступі вороги облаштували один із вагонів під пересувний кінозал, забравши з собою і механіка. Десь під тодішнім Проскуровом потяг підірвався, а наш полоне-нець щасливо вернув домів. Подібні придибенції траплялися частенько. Але справжня драма розігралася року 1915, коли місто окупувала т. зв. "дика черкеська дивізія", у знаменитій коломийській каварні-ресторації "Roma", (тепер ресторан "Карпати"). Як подає реклама, тут можна було "...послухати годинний концерт при оригінальному репертуарі співочо-музичного стилю, віртуозну гру на гармонії п. Яна Ґоеблека: Зимні і горячі пшекачкі перед і після представлення кінового". Одного з тих окупаційних днів "гості" пиячили у залі "Roma", доки не настали сутінки на дворі й у голові. І тоді хтось із них вирішив запалити ліхтар. Та поки захмелілий вояк черкав кресалом, газ виходив і нарешті спалахнув, оповивши полум'ям приміщення. Військове розслідування закінчилося каральною акцією. За організацію "диверсії" росіяни розстріляли два десятки мирних коломийських заложників.

Після чергового політичного перекроювання європейської мапи у просторих коломийських міщанських льокалях знову запанувала давня звична атмосфера, рушієм якої залишився "артистичний кінематограф". Один із них називався "Геліос", розміщувався в малому залі великої каси щадничої (сьогодні Народний дім). Тогочасне оголошення рекомендує "...найліпший паризький апарат фірми Раthe Freres, з власною електростанцією, що дає представлення кожної суботи, неділі і в римокат. свята без перерви від 4 год. по полудні до 10 вечером. Образи лиш найліпших фірм пересуваються цілком без дрогань.-Програми двогодинні ті самі, що і львівської "Уранії", містять краєвиди, образи із области науки, промислу, спорту і мілітаризму, сценічної штуки, гуморески, фарси і феєрії в супроводі досконалої музики концертової секстету Найтонша і найприличніша розривка в Коломиї". Тут усе майже без змін залишалося аж до початку 1980 р.

Кіно і німці. Наприкінці 70-их призупинив своє ,не довге, але колоритне існування літній кінотеатр "Комсомолець" - улюблена місцина всіх без винятку вікових груп. Свою кінопродуктивну місію дерев'яний кінотеатр виконував рівно два десятиліття, починаючи від 1952 року. Тих, кому пощастило тоді придбати квитки на перший сеанс, безкоштовно пригощали морозивом. Глядацький зал було спроектовано таким чином, що на випадок пожежі з підвісної стелі міг сипатися пісок і гасити полум'я. Але до цього, на щастя, в ті роки не доходило. Для продовження віку літньому кінотеатрові не вистачало міських вкладень, і він поступово перетворювався на склад паркового "ширнепотребу", хоча ошатненька будівля і далі зберігалася в належному стані, залишаючись окрасою цього природного коломийського оазису. Сьогодні серед руїн кінозалу, здається, блукають душі його творчого авторського тріо, тодішнього міського голови Богдана Поиймачука, головного архітектора міста Івана Боднарука, проектанта Антона Шаермана, які, дякувати Богу, не дожили до теперішніх часів.

Благо, подібної долі не зазнав колишній малоформатний кінотеатр "Юність", закладений у 60-их роках у мікрорайоні площі Привокзальної. Периферійний, дещо скромніших архітектурних форм, але від того не менш цінний з огляду на прилучення співгромадян до прекрасного. На початку квітня 1999 р. ця багатостраждальна будівля отримала нарешті нового власника в особі єпархіального управління УПЦ КП. А вже вербної неділі тут відбулося перше Богослужіння.

24 травня 1970 р. відбулося урочисте відкриття надсучасного широкоформатного кінотеатру на 600 місць, названого іменем нашого земляка, письменника Мирослава Ірчана. Першим директором кінотеатру призначено досвідченого працівника закладів культури Ганну Решетняк. 1982-ого затверджено одним з останніх керівників Ганну Пустовіт, уродженку Черкащини, яка продовжила справу, розпочату її попередниками. Тоді кінотеатр було визнано одним з кращих в УРСР. В Союзі такого типу кінотеатрів було всього 800 одиниць, із них три в Івано-Франківській області: один в обласному центрі, другий у Калуші і третій у нас. На директорській посаді Ганна Дмитрівна пробула до 1989 р., коли її делеговано в складі республіканської делегації на Каннський кінофестиваль. Наприкінці 80-их колектив кінотеатру ще організував "Глядацький клуб", завдяки чому мешканці міста й району мали можливість зустрічатися з провідними артистами, режисерами вітчизняного кінематографу. А коли, приміром, якась із кіностудій вибирала для своїх зйомок базу в Коломиї, то обов'язково тут відбувався і прем'єрний показ. Так було з довженківськими проектами "Гори димлять", "Крах операції "Велика ведмедиця", "Карпатське золото". Серед наших містян у масових сценах часто задіювали працівників культури: Діну Жолобайло, Андрія Малащука, Олеся Крив'юка, Володимира Михальчука, Сергія Зінця, автора цих рядків. Так було і 1985 р., на 75-річчя режисера коломийського народного театру ім. Я. Галана й актора кіно Василя Симчича, коли до Коломиї зїхалися його побратими по цеху Кость Степанков, Іван Гаврилюк, Лесь Сердюк, Віктор Маляревич, які традиційно зустрічалися в кінотеатрі ім. М. Ірчана з чималою глядацькою аудиторією. І навіть після смерті Василя Ілліча його партнери зі знімального майданчика не оминали нагоди загостювати в хлібосольній оселі Симчичів у Коломиї чи у їхньому родинному Середньому Березові, де вже дорогими гостями опікувався син Зеновій, проводячи прогулянки горами та довгі дружні розмови. 1987-ого ленфільмівці знімали у нас стрічку "Пілот-випробовувач", за участю народного артиста СРСР Кирила Лаврова, якого могли бачити в перерві між зйомками на корницькому військовому аеродромі в розмові з містянами. Були в цій акторській компанії і славнозвісний Шурік - Дем'яненко, Валерій Золотухін. Прем'єра фільму традиційно відбулася в кінотеатрі ім. Ірчана...

Якщо нині зовнішній стан кінотеатру ще якось можна сприймати без зайвих сентиментів, а тільки з осудом, то всередині цей культурний заклад у плачевному стані і через мляві потуги нових власників зостається безкоштовною вбиральнею та харчівнею коломийських безхатченків. Під час його відвідин не покидає відчуття сюрреалістичної візії, яка нагадує підводний світ на борту "Титаніка".

Одним з найдавніших осередків місцевих кіноманів постала перепрофільована австрійська райтарня – манеж для огляду, навчання і продажу коней на вулиці Ягайлонська Нидча (проспект Чорновола). У вибрані дні і години публіка з балкону мала привілей вибрати собі вподобаного рисака. Крім того, тут розміщувалася військова гуртівня 49 полку піхоти. Варто відзначити, що приміщення райтарні належало до однієї з частин коломийського гарнізону, на території якого квартирував підрозділ кінного полку Кароля V Леопольда, князя Льотаринського і Бар. Все це господарство оточував кам'яний мур, який зліквідували на початку 1960-их рр. Закінчення Першої світової війни призвело до розвалу імперій. Після чого спорожніла гарнізонна школа верхової їзди отримала нових власників - цісарсько-королівського фотомайстра Олександра Кіблера і його напарника відставного німецького полковника, ім'я якого історія нам не зберегла. Сінема - ось що заполонило свідомість підприємливих партнерів. До головного подовгуватого приміщення добудували новий вхід до фойє з двома касовими кабінами (та, що праворуч, слугувала для попереднього продажу квитків). Частину балкону довелося демонтувати, й на звільненій стіні повісили білий екран. Паровим самоходом сюди завезли кіноустаткування і його величність "великий німий" під вивіскою "Марс" надовго осів у цих давніх стінах. Тут під одним дахом сусідувала майстерня електричних приладів "Оґніво". Доріжки теперішнього майдану, де також об'їжджали коней, весь міжвоєнний період заповнювали селянські вози. їхні господарі після Богослужіння переглядали кінострічки. Розповідали, як на початках кіносеансів відвідувачі ледь не виломлювали двері, коли здавалося, що з екрану на них мчить потяг. Довший час таперами тут працювали учитель з класу скрипки, директор музшколи Роман Рубінгер викладач цього ж закладу піаністка Олена Коссакова та їхня випускниця Ксеня Кічура. віолончелістом - поляк Голуоаш...

Як Кіров переміг Марс. Останнього мирного дня, 22 червня 1941р., в клубі Окремої коломийської прикордонної комендатури, який назвали тоді Будинком офіцерів (тепер Народний дім), демонстрували художній фільм "Великий вальс". Колишній "Марс" до опівночі бавив публіку нашумілим "Тарзаном". Десь між 1939 і 41 роками теперішній кінотеатр "Джерело" одержав назву ім. С.Кірова. Після другого повернення совітів це ім'я чомусь потрапило в опалу, і замість нього з'явилася "Вікторія" (імовірно, на перейменування нових господарів міста надихнула перемога у другій світовій), але того ж таки року ім'я Кірова знову було реанімовано, і воно наново заграло неоном над входом до коломийського "палацу мрій". Заклад хоча й перехрестили іменем керівника ленінградського обкому партії, проте спеціалізувався він як дитячий кіноцентр. Його особливістю було те, що тут крутили продукцію високоморального плану, а також виважено ідеологічну, яка мала виховне значення і була розрахована на різного віку учнів. Так, на канікулах у школах розповсюджували тематичні абонементи з квитками на відвідування кінолекторіїв, які готували комісія в справах неповнолітніх, станція юних натуралістів, міське товариство охорони природи, відділ народної освіти, будинок санітарної просвіти, державтоінспекція, дитячі бібліотеки. Однак основу складали радянські мультфільми, прекрасні, добрі, мальовані повнометражки. Дуже короткий період наш спеціалізований кінотеатр мав ще один невеличкий кінозал "Малятко", розрахований на найменших глядачів. Взимку 1962, за директорування Мінюка, зі списаного туристичного автобуса зняли колеса, вікна салону замалювали різнокольоровими фарбами і встановили на круглому заасфальтованому майданчику, посеред скверу у затінку лип. Тепер це місце коломийська батярня охрестила "ямою".

То був час, коли на кожну зміну припадало кілька тіток-білетерів. Та чомусь найбільш запам'яталася сухенька бабуля Таня в універсальному синьому халаті з червоною пов'язкою на рукаві, де білими літерами писало "контролер". Нам, школярам, неможливо було пронести попри неї до залу насіння або, приміром, пройти на вечірній сеанс, тим паче, на фільми з грифом "строго до 16 років" особливо реалістичних франко-італійських виробників, приміром, із Софі Лорен і Марчелло Мастрояні в головних ролях. Однак і вона виявилася безсилою, коли наприкінці 1960-их до міста вперше привезли ексцентричну кінокомедію "Фантомас" з Луї де Фюнесом та Жаном Маре. Заінтригований натовп "штурмом брав" кінотеатр, і неважливо було, з квитком ти чи без, дорослий чи дитя, людська лавина змітала на своєму шляху всі можливі перепони. Ажіотаж довкола містичного злочинця Фантомаса не закінчувався, емоції у прямому розумінні слова вихлюпувалися на вулиці, і горе було тоді довірливим обивателям: замість украдених хатніх речей, валіз чи гаманців люди знаходили характерну візитку - клаптик паперу зі зловіщим підписом Фан-то-мас... Діставалося й кіномеханікам, у яких, Боже борони, могла часом, обірватися плівка. Така оказія траплялася, як правило, на найцікавішому місці, й тоді в залі зчинявся неймовірної потужності галас упермішку зі свистом і вигуками, найцензурнішими з яких було "сапожнік". Перед кожним сеансом показували нуднуватий виклад "величних звершень країни рад", інколи документальний фільм на таку ж тематику. Чого-чого, а ідеологічного ширужитку в ті часи вистачало, недаремно одержували зарплатню відповідальні за зміст радянського кіно партфункціонери. Інша справа, коли на екрані перед фільмом крутили сатиричний кіножурнал "Фітіль", про недолугих п'яниць, хитруватих хабарників чи бюрократів. Перший номер побачив світ 4 червня 1962 р., редактором був автор гімну совєтського союзу Сєргєй Міхалков. Останній номер "Фітіля" вийшов на екрани 1993 р.

Цікавим явищем було планове відвідування кіносеансів. Так, скажімо, тільки за сім місяців 1967 р. в трьох кінотеатрах міста п'яти кінозалах і профспілкових клубах побувало 427 тисяч осіб, при плані усього 412. Завше людно було на кутку скверу з рекламами фільмів. Художники кінотеатрів виставляли анонсовану продукцію на огляд містян, які з намальованих полотен довідувалися, що демонструється в кінотеатрах міста, і які фільми рекомендовано переглянути в недалекому майбутньому. У всьому відчувалися порядок і послідовність, не було порушення графіку чи якихось інформаційних неточностей.

Ми його втрачаємо. Турботливим батьком свого дітища був кіномеханік Богдан Баб'юк - людина-подвижник, віддана справі популяризації кіно. Це на його вік припав розквіт коломийського кінопаломництва і його занепад. З проголошенням української незалежності він, уже директор "Джерела", дбав, аби містяни мали змогу ознайомитися з кращими зразками світової кінопродукції. Захопливий світ кінематографу покликав його ще юнаком і не відпускав з магічного полону аж до кончини - 29 квітня 2007 р. Залишилася тільки своєрідна епістолярна спадщина у вигляді настійливих прохань до високопосадовців різних рангів уникнути в ситуацію довкола кінотеатру "Джерело".

Нині тут застаріло все, ремонт неробили вже понад 40 літ. Нагального оновлення потребують ряди стареньких крісел, які ще вдалося врятувати з кінотеатру ім.Ірчана. Зносився навіть австрійський дубовий паркет. Але сюди, не втрачаючи надії на кращі часи, ледь не щодня навідуються колишні працівники: кіномеханік першої категорії Ярослав Юрійчук, його молодший колега Дмитро Дмитерко, завідувач господарською частиною Василь Фарбішевський. Усіх їх об'єднує бажання відчути свою потрібність загальній справі, назва якій - кінотеатр "Джерело". А наразі залишається просити провидіння, аби не сталося так, щоб із закриттям останнього в Коломиї чинного кінотеатру ми таким чином не викували собі гвіздки для власного морального розп’яття.

Автор: Василь НАГІРНИЙ, Коломийський вісник
Обговорити на форумі