Ядерний ресентимент

Недавнє хамське послання російського президента Мєдвєдєва до українського президента Ющенка, небезпідставно сприйняте в Україні як оголошення холодної (принаймні) війни, спонукало ряд українських партій, громадських організацій та окремих політиків виступити із закликами до уряду про відновлення ядерного потенціалу, від якого Україна, мовляв, необачно відмовилася 15 років тому.

Ця відмова, нагадаємо, була результатом тривалих переговорів, які врешті увінчалися підписанням 5 грудня 1994 року Будапештського меморандуму, за яким ядерні держави – Росія, Англія та США – начебто ґарантували Україні безпеку. Крім того, Росія і США зобов’язувалися компенсувати вартість вивезеного до Росії ядерного палива та витрати на демонтаж ракет, знищення ракетних шахт тощо.

Українські політики, безумовно, не мали тоді іншого виходу, бо ж розуміли, що від України очікується відмова від ядерної зброї і лише в такій ролі вона може бути прийнята до міжнародного співтовариства. Саме тому вони проголошували прагнення до без’ядерного статусу і в Декларації про суверенітет, і в Декларації про незалежність, і в багатьох подальших документах. Водночас вони бачили роль України істотно інакшою, ніж більшість міжнародного співтовариства, для якого Україна була всього лиш уламком "Росії", незалежність якого, у принципі, можна було визнати, проте лише за умови дотримання цим уламком загальноприйнятих правил гри. Українці ж тим часом бачили себе аж ніяк не однією з багатьох "нових незалежних держав", а принаймні реґіональним лідером, спадкоємцем СССР в одному ряду з Росією, великою європейською нацією з давньою й колоритною історією, з великим науково-технічним потенціалом та багатими природними і людськими ресурсами.

Амбівалентність була закладена в самій українській ідентичності, розщепленій між уявленням про Україну як поневолену націю, російську колонію, століттями визискувану та денаціоналізовану, і – Україну як співтворця і співвласника Російської імперії та, згодом, СССР. (Ця роздвоєність, власне, не подолана й досі – як на рівні українських еліт, так і суспільства загалом). Відтак українцям від самого початку був притаманний певний комплекс недооціненості, "недопоміченості", знехтуваності, котрий, відповідно, трансформувався в бажання виторгувати собі особливий статус, особливі права чи бодай особливу увагу. Нерозуміння або й свідоме іґнорування Заходом цього українського комплексу, цих роматично-завищених уявлень про самих себе, а з іншого боку – нерозуміння й неприйняття українцями західного прагматичного або й цинічного бачення України й усього колишнього СССР стали головною причиною непорозумінь і труднощів переговорного процесу.

Нарікання на Кравчука, котрий, мовляв, зробив величезну дурницю, віддавши майже задаром ядерну зброю, можна почути й сьогодні – і від звичайних пролетарів, і від рафінованих інтелектуалів. Форма цих нарікань, супутні емоції та рівень арґументації можуть бути різними, але незмінно за ними криється глибоке невдоволення сьогоднішнім станом справ – хирлявою економікою, повсюдним беззаконням, візовою завісою на західному кордоні, принизливим інституційним виключенням з європейського простору свободи й добробуту, і ще принизливішим дискурсивним запаковуванням у "євразійський" простір російського "внутрішнього подвір’я". За всім цим виразно маячить потреба психологічної компенсації та наївна (по суті – міфологічна) віра, що з магічним предметом у вигляді атомної бомби всі події могли розгорнутись цілком інакше.

Ресентимент з приводу ядерного роззброєння випливає насамперед із національного комплексу меншовартості, а тому він більш-менш однаково притаманний і "проросійським", і "прозахідним" українським політикам та відповідним сеґментам суспільства. Відмінність між ними – головним чином у наголосі. Одні висловлюють невдоволення передусім економічними наслідками угоди ("вони", себто Захід, "не дали нам належної компенсації"), другі – невдоволені насамперед її військово-політичними результатами ("вони" лишили нас безборонними перед дедалі аґресивнішою Росією).

Цей пасивний ресентимент, як уже зазначалося, не ретранслюється поки що в жодні активні дії, спрямовані на перегляд статусу-кво. Навіть Раїса Богатирьова облишила свою амбітну ідею "повернення до власної ядерної зброї", як тільки обійняла посаду Сектретаря РНБО. І все ж, навіть без загрози ревізіонізму, пасивний "ядерний ресентимент" доволі шкідливий, оскільки міфологізує дійсність, відволікає суспільство від вирішення реальних безпекових та економічних проблем, гальмує реформи і, хоч як це парадоксально, консервує суспільні поділи, які перешкоджають, серед усього іншого, інтеґрації України в НАТО, себто єдиному для України способу набуття ефективних безпекових ґарантій.

Володимир Горбулін, колишній секретар РНБО, вважає, що України може налагодити виробництво власної ядерної зброї за чотири-п’ять років за умови щорічного фінансування програми на рівні 400-500 мільйонів доларів. Інша річ, що такий крок, на його думку, був би надзвичайно шкідливим для України – і то не лише з огляду на неминучі міжнародні санкції, а й з огляду на нераціональне марнування обмежених національних ресурсів та відволікання уваги й зусиль від вирішення нагальніших проблем. Тому що сьогодні головною загрозою для України є не військова аґресія, а власна структурна слабкість, інституційна дисфункціональність, політична й економічна відсталість. Тож для зміцнення національної безпеки слід було б насамперед модернізувати звичайні озброєння і збройні сили, здійснити радикальні економічні, політичні та правові реформи, зробити країну повністю відповідною критеріям членства в ЄС та НАТО.

Властиво, ніхто, крім крайніх лівих та правих, начебто й не заперечує цього арґументу, проте певна амбівалентність у поглядах на (не)володіння ядерною зброєю зберігається. Випливає вона не лише з амбівалентного характеру української ідентичності і загальної непевності щодо своєї національної ролі, а й із істотної розбіжності між раціональним та суто емоційним ставленням до проблем, між об’єктивним усвідомленням міжнародних і місцевих реалій та – суб’єктивним почуттям незахищеності і знехтуваності.

Це почуття підживлюють принаймні два чинники. З одного боку – аґресивність Росії, кульмінацією якої можна вважати торішній напад на Грузію та анексію значної грузинської території за мовчазного, по суті, потурання Заходу. А другого боку – постійне демонстрування Заходом подвійних стандартів і відверта пріорететизація інтересів над цінностями, що проявляється зокрема в кардинально відмінному і, на думку українців, несправедливому ставленні Заходу до України та до Балканських держав.

Збройний напад Росії на Україну за "осетинським" сценарієм виглядає поки що малоймовірним. Натомість вірогідність найрізноманітніших провокацій, особливо в Криму, та ще й мірою наближення 2017 року, виглядає високою. Українська знервованість посилюється жорсткою антиукраїнською пропаґандою, що шириться з усіх російських мас-медій, доступних зокрема й в Україні. Проблема з геополітичною маячнею, що заполонює нині російський публічний дискурс, полягає в тому, що у певний момент вона перетворюється на пророцтво, яке само себе справджує, втілює у життя, – як це вже трапилося з затяжним істеричним "мочінням" Грузії у російських мас-медіях 2004-2008 років. Російські еліти, інтоксиковані власною пропаґандою, мимохіть починають слідувати вимогам і правилам віртуального світу, який вони самі витворили.

Український ресентимент щодо ядерного роззброєння є лише побічним ефектом цієї аґресивної пропаґанди. Глибинні його причини значно складніші. За певних обставин він може трансформуватись у прагнення до набуття ядерної зброї – якщо потенційні збитки від такого кроку перестануть урівноважуватись, як тепер, потенційними зисками. Цей сценарій виглядає наразі вкрай малоймовірним і не мусив би викликати ні в кого особливого занепокоєння, коли б його основні учасники не працювали, кожен по-своєму, над підвищенням його вірогідності. Українці сприяють цьому, ухиляючись від невідкладних реформ і роблячи свою країну безнадійно слабкою і безпорадною щодо внутрішніх і зовнішніх викликів. Росіяни – нарощуючи аґресивну риторику й демонструючи дедалі аґресивнішу поведінку. Захід – вдаючи, що нічого не відбувається, а якщо й відбувається, то це його не стосується, а якщо й стосується, то він усе одно нічого не може вдіяти, а якщо й може, то не повинен – з огляду на свої особливі, "вищі" інтереси.

Автор: Микола Рябчук, Західна аналітична група
Обговорити на форумі