друкувати


Український флот починався з Коломиї

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-08-21 03:05:41
Щойно Коломия святкувала своє храмове свято. Тут є багато визнаних памяток культури, нашої багатої минувшини. Та мало хто знає, що саме в Коломиї бере старт славний, легендарний гуцульський полк, історія якого оповита героїзмом і щирою відданістю Україні.

Про це може багато розповісти наш земляк, уродженець Снятинщини, а нині – капітан першого рангу, головний редактор телерадіокомпанії "Бриз" Військово-Морських Сил Збройних Сил України Мирослав Мамчак, який наполегливо пробиває українську ідею в зрусифікованому Севастополі. Пан Мирослав вболівав і вболіває за становлення українського флоту. Тому переконливо доводить існування багатої і героїчної історії українського флоту. І вже зібрав величезний матеріал про перший гуцульський полк морських піхотинців, який базувався якраз у Коломиї в часи УНР. На цю тему пан Мамчак може говорити багато. Тож ось як усе починалось…

- Я готувався йти до війська, - згадує Мирослав Мамчак, - уже мав на руках повістку з військкомату про призов до армії. Розговорилися з сусідом, дідом Назарієм, про мою майбутню військову службу.

- Коли я ще був парубком, то ось там, через дорогу, був склад нашого сільського кооперативу, - почав згадувати свою молодість сусід. - Там в часи ЗУНРу збирали кожухи і чоботи для нашої української морської піхоти. Я сам туди відніс свій чорний кожух і хромові чоботи.

- Яка, діду, у нас на Прикарпатті могла бути морська піхота, - щиро дивувався я. - До моря - тисяча кілометрів.

- А таки була, синку, тут у нас морська піхота. Наша морська піхота. Кілька наших хлопців з села, що плавали по морю за Австрії, записалися до неї. Тільки куди вони ділися, де їх могили - ніхто не знає… Пропали, як і ЗУНР. Та ти про цю морську піхоту не говори нікому, бо біди не оберешся…

Ця розповідь старого сусіда зосталася в пам'яті назавжди, бо дуже вже вона як на ті часи була неординарною і протирічила офіційній пропаганді. Та підтверджень дідової розповіді я не знаходив. І лише з початком будівництва Військово-Морських Сил України, коли вивчати наше історичне минуле ми стали не за курсом історії партії, а за історичними фактами і документами, виявилося, що таки дійсно в нашій історії була Гуцульська морська піхота, вірніше, весною 1919 року в нинішній Івано-Франківській області був сформований 1-й Гуцульський полк морської піхоти флоту Української Народної Республіки, який уславився в боях за свободу і незалежність українського народу. Та історія ця в радянські часи була великою державною таємницею.

Історія цього полку бере свій початок з наказу Морського міністерства Української Держави від 23 травня 1918 року, яким для оборони чорноморського узбережжя було оголошено про формування трьох полків морської піхоти з зоною відповідальності від західного кордону України до Перекопу. Наказом по Морському відомству від 31 серпня того ж року було визначено місця дислокації всіх частин району оборони Чорного моря і місця базування штабів: 1-го полку – в Одесі, 2-го полку – в Миколаєві, 3-го полку – в Херсоні. Кінні ескадрони морської кавалерії мали бути дислоковані в Одесі, Очакові і в Перекопі. Начальниками берегової оборони Південно-Західного району Чорного моря був призначений контр-адмірал Семен Фабрицький а командиром першого полку морської піхоти указом Гетьмана України Павла Скоропадського від 24 жовтня 1918 року призначено полковника Іларіона Ісаєвича. Та сформувати полки у визначених місцях їх дислокації не вдалося у першу чергу з причини протидії цим намірам німецьких військ, які погоджувалис

я лише на їх кадровий склад.

Для загального керування процесом формування бригади морської піхоти у Головному Морському штабі був утворений відділ морської піхоти, який спершу очолив полковник Володислав Дашкевич-Горбацький, згодом, з 21 квітня 1918 року, полковник Ястржембський а з 1 січня 1919 року - підполковник Гаврило Никогда.

15 липня 1918 року наказом по Морському відомству була встановлена загальна форма одягу для полків морських піхотинців. Від форми одягу польової піхоти вона відрізнялася лише чорним кантом навколо погон. Для старшин і підстаршин на погони додавалися золоті якорі а для матросів – жовті.

Однак, складна військова ситуація і окупація іноземними окупантами чорноморського узбережжя, заставили перенести штаб бригади морської піхоти з Миколаєва до Вінниці, в якій згідно наказу Морського міністра від 3-го лютого 1919 року і мало продовжитися формування полків морської піхоти флоту УНР.

Та воєнні дії в Україні розвивалися не на користь Армії УНР. Всі порти і все Чорноморське узбережжя України окупували військово-морські сили Антанти. Українському Уряду і його Армії під тиском більшовицьких військ зі сходу довелося відступити в західні регіони країни і формування морських полків прийшлося перенести на територію Західно-Української Народної Республіки, до Коломиї на Прикарпатті.

Початком формування 1-го полку, який дістав назву 1-й Гуцульський полк морської піхоти Дієвої армії УНР, слід вважати, напевно, 3 березня 1919 року, з дня призначення його командиром поручика російської армії часу 1-ї Світової війни, підполковника Армії УНР Гемпеля Омеляна Олександровича.

Перший командир полку Гуцульських морських піхотинців народився у Києві в 1892 році. Після Світової війни, як активний соціаліст-самостійник, приймав активну участь у відродженні Українського війська і з 9.02.1918 року проходив службу у 2-му Запорожському курені, а з 15.03.1918 року – у Запорожському полку Армії УНР. У квітні 1918 року був призначений комендантом Олександрівська. В кінці квітня 1919 року для організації забезпечення полку амуніцією і зброєю був відряджений з Коломиї до Рівного. Однак під Рівнем на початку травня місяця потрапив до польського полону. З полону, врешті, йому вдалося вибратися і він у складі дивізії морської піхоти Дієвої Армії УНР прийняв участь у її героїчному 1-му Зимовому поході. Є свідчення, що у 1920-у році Омелян Гемпель командував телеграфною частиною штабу 1-ї Запорожської дивізії Армії УНР, але подальша доля першого командира українських морських піхотинців зостається поки-що невідомою.

Другим командиром 1-го Гуцульського полку морської піхоти став штабс-капітан часу 1-ї Світової війни Петро Сич, призначений на посаду 29 квітня 1919 року. Саме йому випало на долю не лише завершити формування полку а й пройти до остатку з морськими піхотинцями Прикарпатського краю весь їх тернистий бойовий шлях.

Петро Сич в лютому 1918 року був старшиною 2-го Запорожського куреня Окремого Запорожського загону військ Центральної Ради та одним з активних керівників антигетьманського повстання. В листопаді – грудні 1918 року він очолював Повстанську армію лівобережної України з штабом у Лубнах звідки під тиском більшовицьких військ відступив на територію західної України.

Командиром 2-го полку морської піхоти був призначений його рідний брат хорунжий Ілля Сич, з яким вони і розділити долю своїх морських піхотинців.

В безперервних боях з ворогами ріділи ряди морських піхотинців. Та більше всього їх косила епідемія тифу. Тож 6 грудня 1919 року Петро Сич призначається командиром вже збірної сотні морської піхоти у складі Збірного пішого полку Київської дивізії Дієвої Армії УНР а його брат Ілля – його заступником.

Тиф косив полки Дієвої Армії. Колона хворих вже рівнялася бойовій колоні військ. У січні 1920 року захворіли на тиф і обидва брати Петро і Ілля Сичі. У зв’язку з відсутністю медичної допомоги у війську, для рятунку життя вони вирішили дістатися рідної Полтавщини, де не було епідемії тифу. Та на шляху були схоплені більшовиками і розстріляні на місці. Де знаходяться могили цих двох героїв боротьби за волю України достеменно не відомо. Віднайти їх є справою честі нинішнього покоління українських морських піхотинців.

Штаб 1-го полку морської піхоти Дієвої Армії УНР спершу знаходився у Коломиї. Ядро полку склали місцеві мешканці, колишні моряки Австро-Угорського флоту та сплавники лісу на карпатських ріках Черемош і Прут. Для прискорення роботи по формуванню полків і залучення до цієї роботи місцевих урядовців, Морське відомство уряду УНР 24 березня 1919 року узгодило всі мобілізаційні питання з Військовим секретаріатом уряду Західно-Української Народної Республіки. За спогадами багатьох учасників тих подій, ідея формування Гуцульського полку морської піхоти дістала повну підтримку місцевого населення і воно надавало їм активну допомогу, по селах місцева влада, інтелігенція і служителі церкви організували не лише запис добровольців а й збір одягу і інших припасів. Особливий ентузіазм серед населення викликала ідея створення саме Гуцульського полку морської піхоти, якого раніше ніколи не було серед місцевих військових формувань.

Сама назва "1-й Гуцульський полк морської піхоти", згадував в еміграції активний учасник його формування помічник Морського міністра в 1919 році капітан-лейтенант Святослав Шрамченко, "постала з того, що Морський міністр М.І.Білинський, шукаючи для майбутніх морських частин здорового поповнення, ще не зараженого партійною хворобою розладу, і, підводячи головну базу національно-державного виховання цих частин, зупинився на гуцульському племені, як найменш зачепленому червоною заразою з одного боку і як здатному з гір і гірських річок на майбутніх моряків…".

Для організації набору особового складу, Морський міністр контр-адмірал Михайло Білинський разом з офіцерами свого відомства капітаном 1 рангу Миколою Злобіним та капітан-лейтенантом Святославом Шрамченком в квітні місяці здійснили подорож з Станіславова, нинішнього Івано-Франківська, через Коломию, Заболотів, Косів в Жаб'є (тепер Верховина), під час якої організували поповнення полку не лише людьми а і припасами та матеріальними засобами.

Вже 16 квітня 1919 року наказом по Морському відомству було установлено форму одягу морським піхотинцям: для старшин - чорний френч і чорні штани-галіфе з золотими лампасами а для підстаршин і матросів – з червоним кантом. Для матросів і підстаршин встановлювалися жовті відзнаки на лівому рукаві під жовтим якорем, для старшин – золоті нашивки на обох рукавах. Холодною зброєю морських піхотинців був багнет але у більшості старшини і підстаршини, слідуючи усталеній морській традиції, використовували морський кортик.

З формуванням полків морської піхоти виникли проблеми з медичним забезпеченням. Їх у значній мірі вирішив колишній Головний лікар Австро-Угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи Української Галицької армії адмірал Ярослав Окуневський. Використовуючи свої старі зв’язки у Відні, у великій мірі і за власні кошти, він організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів різних медикаментів і військово-медичного майна. Ярослав Окуневський асигнував коштами і надав значну організаційну допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2 рангу Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з Адріатичних портів флоту Австро-Угорщини вихідців з Західної України для комплектування ними полків морської піхоти УНР.

Для остаточного завершення підготовки, 1-й Гуцульський полк морської піхоти з Коломиї був переведений в Броди де, отримавши озброєння і технічне оснащення та після курсу навчання і бойового злагодження, планувався для відправки на фронт під Київ. Для поповнення окремої дивізії морської піхоти вслід за 1-м полком до Бродів мало прибути поповнення і для другого полку морської піхоти з двох тисяч гуцулів, які вже мобілізувалися на Покутті і в Гуцульщині. Його командиром був призначений хорунжий Ілля Сич.

Та ускладнення військової ситуації в Західній Україні заставило змінити плани. 15 травня польський уряд направив на український фронт сформовані у Франції для боротьби з більшовиками дивізії генерала Галлера. 24 травня 1919 року у спину Західно-Українській Народній Республіці вдарили румунські війська і захопили Чернівці а наступного дня продовжили наступ і, форсувавши річки Черемош і Прут, послідовно окупували Снятин, Косів, Коломию і Станіслав (Івано-Франківськ). Призив до армії УНР в Прикарпатті був зірваний. Водночас, з сходу наступ вели більшовицькі війська. Армія УНР вимушена була вести бої на три фронти.

Тому у Бродах 1-й Гуцульський полк морської піхоти отримав наказ передислокуватися в Тернопіль. З Тернополя в червні місяці полк виступив на фронт під Волочиськ, де отримав перше бойове хрещення і який разом з запорожцями звільнив від більшовицьких військ. Далі, в складі Київської дивізії армії генерала М.Омеляновича-Павленка, продовжив успішний наступ на схід України і звільнив Вапнярку.

До кінця 1919 року 1-й Гуцульський полк морської піхоти, як найбільш боєздатний в дивізії морської піхоти, вів важкі бої з більшовиками за визволення рідної землі а з 6 грудня 1919 року, включений до складу армійської групи генерала М. Омеляновича-Павленка, взяв участь у героїчному 1-му Зимовому поході армії УНР і дійшов до лінії Київ-Черкаси, вибивши іноземних окупантів з Вінниці і Одеси. За спогадами генерала Омеляновича-Павленка, в цьому надзвичайно важкому і наповненому суцільними боями поході, терплячи велику скруту з набоями і матеріальним забезпеченням, морські піхотинці флоту УНР проявили масовий героїзм, так "ні разу і не схиливши свої славні знамена" перед іноземними наїзниками.

В той час появилася надія на відродження національного флоту, остатки якого знаходилися в Одесі. Та під ударами переважаючих сил противника, а більше від пошесті тифу, українській армії прийшлося відступити на територію Польщі. У квітні 1920 року переформовані полки морської піхоти УНР взяли участь в спільному українсько-польському визвольному поході і 7 травня звільнили Київ. Та звільнення столиці не привело до загального успіху у війні.

Останні з морських піхотинців 1-го Гуцульського полку флоту УНР взяли участь у 2-му Зимовому поході і героїчно загинули в бою під Базаром в 1921 році. Там же у селі Малий Миньків, загинув і Михайло Білинський, почесний морський піхотинець 1-го куреня 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР.

За свою двохрічну історію 1-й Гуцульський полк морської піхоти вписав яскраву бойову сторінку в історію національних Збройних Сил, в історію Українського флоту, в боротьбу українського народу за своє визволення. І не випадково Прикарпатський край став першим регіоном України, де у 1992 році започаткувалося шефство над Військово-Морськими Силами України.

Сьогодні Військово-Морські Сили України повертаються до власних національних джерел, до вивчення і відродження своєї власної, а не принесеної на чужих багнетах зі сторони історії національного флоту. Взялися відроджувати героїчне минуле в боротьбі військових моряків України за волю свого народу, і у першу чергу історію і бойовий шлях 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР, правоприємниками якої є сучасні морські піхотинці Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Тож не має нічого дивного в тому, що командувач Військово-Морських Сил адмірал Ігор Тенюх і заступник командувача Військово-Морських Сил з берегової оборони – начальник військ берегової оборони генерал-майор Олександр Островський взялися відродити славну сторінку історії рідного флоту і сформувати Прикарпатську роту у складі окремого батальйону морської піхоти.

Однак, у Криму деякі політичні сили воліли би, щоби на Прикарпатті чи Полтавщині і дальше формувалися Якутські, Алтайські чи Уральські полки – носії "вєчной русской слави", бажали б і далі тримати мешканців півострова в тенетах колоніалізму і історичного нігілізму. І не лише у Криму. Немає поки що навіть пам’ятної дошки славним морським піхотинцям з гуцульського краю навіть на Прикарпатті, в їх рідному краї.

Та більше на українській землі так не буде. Початок відродження національної пам'яті української морської піхоти покладено 23 листопада 2008 року. Цього дня в окремому батальйоні морської піхоти Центру військ берегової оборони ВМС ЗС України у Феодосії відбувся урочистий ритуал складання Військової присяги військовослужбовцями осіннього призову. 62 матроси, які пройшли курс первинної військової підготовки, склали Військову присягу на вірність українському народові. Серед тих, хто цього дня промовив "Присягаю ніколи не зрадити Українському народові" 46 юнаків з Прикарпаття, які стали основою "Прикарпатської роти" у складі окремого батальйону морської піхоти. Їм належить продовжити бойові традиції 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР.

Реалізуючи ідею відтворення "Прикарпатської роти" напередодні осінньої призовної кампанії в західному регіоні України працював вербувальний підрозділ Центру військ берегової оборони ВМС ЗС України. Завдяки діяльності вербувальників лави морських піхотинців стали поповнятися юнаками з західного регіону нашої держави.

Ритуал складання військової присяги молодими морськими піхотинцями збігся по часу з 75-ю річницею ушануванням пам'яті жертв Голодомору в Україні 1932-33 років. Цей збіг став символічним, бо саме відсутність національної армії і флоту дала можливість колоніальному більшовицькому режимові застосувати до безборонних українців акт масового геноциду Голодомором – голодну смерть. Свічка пам'яті у руках молодих морських піхотинців у день військової присяги – це була дань пам'яті жертвам геноциду а їх присяга – клятва сучасного покоління захисників України нації перед пам’яттю безвинно закатованих страшною смертю, перед нашим народом і перед своїми родинами, що подібна трагедія на нашій землі більше не повториться ніколи. Її унеможливлять Збройні Сили України і у першій їх шерензі стоятиме морська піхота Військово-Морських Сил Збройних Сил України, духовною основою яких є подвиг тих, хто поліг у нерівному бою, але так і не дозволив надіти на себе ярмо поневолення.

Автор: Артем ЖМУТ, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі