Україна – любов моя

Отця Клеменса Пульвіта з Німеччини знають і люблять в Україні. І не дивно, адже більше 10 літ він є частим гостем в Івано-Франківську. Вперше приїхав 1995 року з вантажем гуманітарної допомоги, яку організовувала Благодійна організація "Карітас" м.Деммін (Поммеранія), де він служив на парафії.

За ці роки отець Клеменс побував у Києві, Львові, Тернополі, Умані, Кам’янці-Подільському, Хотині, Яремче. Молився в багатьох паломницьких місцях, де, як він розповідає, можна побачити серце і душу народу, це Зарваниця, Почаїв, Гошів, Джублик, Глиняни.

– Отче Клеменсе! Вітаємо Вас на українській землі! Багато разів і з великим бажанням ви відвідували Унівський монастир. Чим він вас приваблює?
– Він нагадує мені старі бенедиктинські монастирі в Німеччині. Хвилююча історія цього монастиря, який впродовж століть багато разів закривався і знову оживав, мене дуже вразила. Особливо вразило мене те, що Климентій Шептицький, який був там архімандритом і є, так би мовити, моїм патроном, в Києві в 2001 році був оголошений Папою Римським блаженним. Це мене сильно пов’язує з Унівським монастирем.

– Знаємо також, що ви дуже любите церковний спів, особливо Вам імпонує Катедральний хор "Кредо" з Івано-Франківська...
– Під час своєї першої поїздки в травні 1995 року в неділю на Службі Божій в Катедрі я вперше почув спів хору "Кредо". Тоді ще він не мав такої назви. Хор існував уже чотири роки і називався просто "Хор Катедрального собору Св. Воскресіння". З першого разу я був зачарований співом хору. Я сам люблю співати і люблю літургійний спів. Ще старшокласником і студентом я часто і з задоволенням співав. Це був як одноголосий спів Римо-Католицької Церкви – григоріанський хорал, так і німецькомовні літургійні пісні, що виконувались в рамках церковного хору. Я співав також в багатоголосих хорах, які виконували великі німецькі ораторії, як, наприклад, "Різдвяна ораторія", "Страсти Іоанна" і "Страсти Матея" Йоганна Себастьяна Баха, або "Месія" Ґеорґа Фрідріха Генделя.

Так що з хором "Кредо" мене перш за все пов’язує любов до духовної музики. Коли я вперше почув, як співає хор, я сказав до тодішнього настоятеля Катедри, а сьогодні Єпископа Коломийсько-Чернівецького Миколи Сімкайла: "Цей хор я хотів би запросити в Німеччину". Тому в березні 1996 року відбулась перша закордонна поїздка Катедрального хору до федеральної землі Мекленбурґ-Форпоммерн. Відтоді я кілька разів мав можливість супроводжувати хор в деяких поїздках: у Францію, Австрію, в Бремен на Третю міжнародну хорову олімпіаду і в Рим. Багато спільних вражень пов’язує мене з камерним хором "Кредо". Хористи – мої друзі.

– Ви є частим гостем Катедрального собору Святого Воскресіння в Івано-Франківську?
– Катедральний собор Св. Воскресіння є для мене місцем зустрічі в Івано-Франківську. Тут я завжди брав участь в Службі Божій і таким чином краще пізнав Літургію Східної Церкви, тут я знаю теперішнього настоятеля о. Юрія Новицького і ще деяких священиків. Тут я регулярно зустрічаюсь зі своїми друзями. Окрім Катедри, місцем зустрічі є також Катехитичний центр з трапезною і великим залом.

– За ці роки ви непогано оволоділи українською мовою? Як Вам це вдалося?
– Я не можу сказати, що я вивчав українську мову. Спілкуючись з українцями, я ще не все розумію. Інколи можу вловити, про що йде мова, виходячи з деяких відомих мені слів. З допомогою словника я можу трохи порозумітись. А більше – ні. Кирилицю я вивчив ще дитиною в колишній Німецькій Демократичній Республіці. Але з 2002 року регулярно приїжджаю в Україну, тому трохи спілкуюсь по-українськи.

– В Україні ви також служили Служби Божі?
– Сам – ні! Це питання мови і візантійського обряду. Ще вивчаючи теологію, я знав, що відправляти Службу Божу в іншому обряді можна лише з дозволу Єпископа-Ординарія. Дотепер мені ніхто не зумів пояснити, чи в цьому щось змінилось. Але за цей час я так освоїв Літургію Св. Івана Золотоустого, що можу слідкувати за ходом Служби Божої. Цим я дуже радію. Оскільки я як християнин-католик маю право приймати Св. Причастя під час візантійської Літургії в Катедрі Св. Воскресіння, то почуваю себе тут, як вдома. Лише один раз, під час Єпископських свячень Владики Миколи Сімкайла три роки тому, мені надали можливість співслужити і знаходитись біля вівтаря. Тоді були присутні також декілька Римо-Католицьких Єпископів.

Звичайно, я міг би без проблем служити чи співслужити в римо-католицькому костелі по вул. Вовчинецькій. Але і польську мову я розумію та розмовляю на ній занадто слабо, щоб співслужити. Дотепер я і не шукав контактів з цією парафією і їхнім священиком, оскільки почуваю себе в Катедрі, як вдома.

– Кожна ваша подорож – це допомога Україні...
– Своїми скромними можливостями я намагаюсь надавати підтримку хору "Кредо" Катедрального собору. Однак мені, як приватній особі, не так просто організувати в Німеччині виступи зарубіжного хору. Цим, як правило, займаються великі концертні агентства. Як я уже згадував, я супроводжував камерний хор "Кредо" в кількох зарубіжних поїздках, надаючи йому при цьому підтримку, перш за все організаційну.

В цьому я бачу, перш за все, бачу духовне завдання. Я часто чув про страждання українського народу. Гітлер також завдав кривди українському народу своєю жахливою війною. Скільки людей тоді загинуло, незліченна кількість народу зазнала великих страждань. Це було до мого народження, але я належу до народу, що за це взяв на себе страшну провину. При комуністах було не набагато інакше.

Я бував на цвинтарі в Дем’яновому Лазі на околиці Івано-Франківська. Понад 500 людей там поховані, їх замордували сталіністи. Мені здається, що тут майже немає родини, яка б не постраждала від комуністів. Скільки людей були на вигнанні в горезвісних сибірських виправних таборах. Усе це мене дуже вразило й заставило замислитись.

Своїм скромний внеском я хотів би хоч трошки сприяти побудові моста примирення між народами Європи. Так, Україна є європейська і християнська нація. Вона належить до спільноти народів Європи, якою б ця спільнота не була. Наскільки я це бачу, на першому місці тут не стоїть питання грошей чи багатства, економічної чи політичної влади, а в першу чергу це питання свідомості, питання духовності. Я переконаний: спільнота народів Європи буде справді стабільною і матиме майбутнє лише на фундаменті християнської віри. Усе інше не дасть плоду і не втримається. Для мене це, як знак: чому зазнала фіаско Європейська Конституція? Тому, що вона не має жодного стосунку до Бога. Ще 20 років тому Михайло Горбачов говорив про "спільний європейський дім". Як можна будувати дім без тривкого фундаменту? Гроші, багатство і влада є необхідні і потрібні речі, але це не є мета і не є фундамент, тому, що вони завжди роз’єднували народи, завжди вели до егоїзму і війн. Тому я хотів би скромно допомагати, щоб було хоч трохи більше примирення і миру.

– Що і хто Вас найбільше приваблює в Україні?
– В першу чергу це безсумнівно дружба з українцями. Люди в Україні дуже гостинні, щирі і відкриті, в Німеччині таких можна зустріти, на жаль, рідко. Окрім цього, я відвідав дуже багато визначних місць, міст і церков. Усе це знову і знову притягує мене в Україну. Багато чого я ще не бачив. Я хотів би поплавати в Чорному морі, побачити Одесу і півострів Крим. І ці місця мене притягують і приваблюють. Два роки тому хористи подарували мені чудову ілюстровану книжку "Україна, любов моя". Це дійсно правда,Україна завжди манить мене.

– Розкажіть про свою парафію в Німеччині.
– Церква, в якій я служу, носить ім’я Св. Конрада. Це був баварський Святий, який жив в ХІХ столітті. Він був монахом Чину капуцинів. У своєму монастирі у відомому баварському паломницькому місті Альтьоттінґ він понад 40 років скромно і покірно відчиняв фірту численній кількості людей. Це були паломники, подорожуючі й бідні. Усім він помагав і для усіх знаходив добре слово. Перш за все, він за кожного молився: він був глибоко віруючий і невтомний молільник. В його руках завжди була вервичка. В 1934 році Папа проголосив його Святим. В цьому ж році будувалась наша церква. Це була перша церква в усій Німеччині, що була посвячена святому Конраду. Але вона не в Баварії, а в місцевості Марк Бранденбург близько Берліна. Наша парафія знаходиться в місті Фалькензее і належить до Берлінської Єпархії.

Фалькензее – це молоде і перспективне місто, що нараховує зараз 40 тисяч жителів. З них приблизно 2 тисячі 400 осіб є католиками і належать до парафії Св. Конрада. Після об’єднання Німеччини в Фалькензее переселились дуже багато молодих сімей з дітьми і зараз тут живуть. Здебільшого вони працюють в Берліні, багато з них працює в Міністерствах федерального уряду, які тепер знаходяться не в Бонні, а в Берліні. В порівнянні з більшістю регіонів Німеччини парафія Фалькензее має більше дітей у віці від народження до 14 років , ніж членів парафії, яким за 60. Тому ми стараємось багато робити для сімей і дітей. Маємо групи матерів з маленькими дітьми, що зустрічаються щотижня, маємо сімейне коло, яке проводить багато спільних акцій, служимо Служби Божі для сімей і для дітей, організовуємо релігійні тижні під час канікул і багато дечого іншого.

Як священик я дуже радий, що багато людей на парафії мені допомагають і працюють благодійно. А особливо тішить мене те, що роблять вони це з великою радістю і ревністю. При цьому вони віддають багато часу і сил Господу й Церкві. Постійно приходять в церкву люди, що шукають дорогу до Бога, які до тепер не були хрещені або не мали віри. В цілому парафія Св. Конрада в Фалькензее динамічно зростає, має велике майбутнє, в яке веде нас Господь.

Автор: Юлія БОЄЧКО
Обговорити на форумі