Кленові листки родини Васильківих

Життя родини Васильківих (сьогодні мешкають в Калуші) чимось дуже схоже на долю героїв Стефаникової новели "Кленові листки". Там хвора мати навчає дітей, щоб любили одні одних, коли вона помре. Наказує старшому Семенкові, аби помагав молодшим сестрам, аби не давав їх кривдити мачусі. Хвора жінка, котра відчуває свою кончину, співає пісню про те, що кленові листочки розвіялися по пустому полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Ці листочки – це її діти.

Дмитро та Параска Васильківи проживали в с.Студене Лісковського повіту, на Лемківщині. Бог їм дав шестеро дітей: Катерину, Івана, Олексія, Ганну, Василя, Марину. Ганна народилась 22 січня 1929 року. Сьогодні вона – мешканка Калуша, народила й виховала двох дітей, має трьох онуків. Проте тихими вечорами вона повертається у своє тяжке дитинство й найперше, що згадує, це затяжну хворобу мами.

На той час невиліковна недуга — тиф — загнала її матір, 42-річну жінку, в могилу, залишивши сиротами шістьох дітей. Батько не довго прожив після смерті матері. За кілька років не стало і його. Коли надворі був лихий 1941 рік, німці забрали старшого Івана на примусові роботи до Німеччини. Юнак повернувся в 1946 році й відразу пішов допомагати бандерівцям. Більше його ніхто не бачив. Сестра Катерина одружилась з українцем і пішла жити в сусіднє село, забравши із собою п’ятирічну Марину.

Ганна з братами поралась по господарству. Батьки мали 12 моргів поля, велике пасовисько, на якому пасли корів та биків. Коли в село приходили польські банди, то грабували обійстя українців, які переховувались по лісах. Половину мешканців Студеного в 1944 році вже переселили в радянську Україну, а решта ховалась. Коли поляк зайшов на подвір’я Васильківих, то застав тільки Ганну. Запитав дівчину, де батьки, думав, що вони, як і решта, поховались у лісах, або пішли в УПА. Коли почув, що батьки повмирали, не повірив і почав її бити прутом.

Дівчина просила, щоб пішов до сусідів, вони підтвердять, що діти – сироти. Але поляк поки не збив її до синців, не пішов із двору. Коли пішла чутка, що поляки спалять усе село, українці вночі повернулись на свої обійстя, взяли вози з їжею й переправились через річку Сян. У деяких вози поперевертались, й люди залишились з нічим.

Багатьох українців із цього села відправили в с.Чеський Гай Острозького району Рівненської області. Багато хто там залишився й мешкає по нинішній день. Мешканцям Студеного не видали жодних документів про їхнє майно, називають біженцями, тому сьогодні вони не мають пільг, як інші переселенці.

Доля закинула Ганну Васильків до м.Розділ Львівської області. Там вона з братом якийсь час жила в маминої рідної сестри. А потім по направленню пішла працювати на фабрику в м.Калуш. Довго не хотіла виходити заміж, вирішила зостатись незаміжньою, хоча була красивою на вроду. Знала, як ставляться до сироти без приданого. Але чоловік її зрозумів, вони створили добру родину, виховали дітей. Тепер Ганна Дмитрівна має прізвище Єремчик.

Її сестра Катерина разом із сім’єю переїхала із заходу Польщі до Англії, а наймолодшу Марину віддала в сиротинець. Брат Олекса опинився на Волині, брат Василь – у м.Костунай (Казахстан) На сьогодні, крім п. Ганни та п. Марини, уже всі покійні. Сестра Марина працювала на фабриці, ткала полотно. Вийшла заміж за поляка, довго не признавалась, що українка. Свекруха підозрювала, що вона – не полька, тому дошкуляла їй. Народила Марина трьох доньок. Відвідувала сестру Ганну з чоловіком у Калуші. Тепер мешкає у Вроцлаві.

Дуже би хотіла п. Ганна Єремчик (Васильків) ще один раз побачити своє рідне село Студене, яке було поділено на два хутори. Пригадує жінка церкву в селі. У ньому мешкали самі українці, близько 100 родин. Навколо ріс буковий ліс, було багато поля. Усі українці працювали на полі, садили картоплю, сіяли пшеницю. З м.Балигорода до них приїздили євреї й купували в селян овочі.

Пригадує п. Ганна, що як захворіла на тиф сестра, то тато пішов до німецького лікаря за порадою, той виписав таблетки, і вона одужала. На жаль, мати померла раніше, ніж німці перебували в селі. Найстаршого брата Івана, як забирали німці на примусові роботи, то мама казала, написати листа додому, якщо буде йому дуже прикро. Обіцяла відписати, що ніби померла мати, щоб його відпустили. Іван, справді, скаржився в листах, що дуже бідує в бауера. Отож, коли йому прийшла відповідь, що померла мама, юнак не повірив. А вона дійсно померла. Аж через багато років приїхав, а мами вже не застав.

На всі релігійні свята родина Васильківих, коли ще живі були батьки, ходила до церкви. У Калуші є лемківський колектив "Студенка", але п. Ганні вже під 80, тому їй важко ходити, а лемківські пісні слухає по телевізору та радіо. Дітьми вони не мали коли співати, бо треба було тяжко працювати в полі. Увечері думали тільки про те, щоб виспатись. Пані Ганна закінчила всього кілька класів.

Одного разу від перевтоми заснула в ряді з картоплею. Батько прийшов із поля додому голодний, хотів поїсти, а дівчинка мала набрати молодої картоплі й зварити. Батько знайшов її, взяв на руки, сам накопав картоплі й зварив. Жінка сміється, коли пригадує цей епізод.

Хати в Студеному були дерев’яні. Спочатку у Васильківих була курна хата, а потім батько поклав комин, і дим виходив на двір. Цеглу ліпили з болота й соломи. Мала родина Васильківих аж три кімнати.

Жінка запам’ятала ліжко, дерев’яний буфет, стіл, табуретки, куфер. Усе це виготовляли своїми руками. Мали вдома ткацький верстат, ткали полотно. З полотна шили сорочки й штани вручну. Мали куделі, пряли на веретенах. Коноплі, лен треба було вибрати, постелити на сонці, потім терли повісма, пряли до другої години ночі. Після смерті мами вже ніхто не ткав.

Мала родина велику пивницю, в якій можна було машиною розвертатись. Там тримали картоплю, капусту, буряк, редьку. У селі була лише одна єврейська родина. Коли в 1942 році німці їх забирали із села, то єврейка обернулась й крикнула дітям: "Смійтесь, смійтесь, нами розчиняють, а вами місити будуть". Але ніхто з дітей не сміявся. Людей заставляли копати канави, а німці скидували туди євреїв. Наступного дня земля ще рухалась, бо багато живих було в ямі.

Не збереглось у родині Васильківих світлин батьків, є тільки фото братів і сестер, але зроблені вже багато пізніше, коли всі стали дорослими. Хотіла би п. Ганна ще один раз побачити своє рідне село. Якби хтось їхав машиною, то жінка теж би поїхала, щоб побачити землю, на якій народилась і прожила до 17 років. Студене недалеко від Львівської області. За кілька годин можна би було добратись. Надіється, що син або дочка відвезуть матір на її рідну землю.

У Калуші, крім пані Єремчик-Васильків, із села Студене нема вихідців. Це жінку дуже засмучує. Якби хтось віднайшовся, то міг би засвідчити, що родина Васильківих мала 12 моргів поля, багато землі під пасовиська. Тоді двоє пенсіонерів мали б хоч якісь пільги.

На жаль, село Студене згоріло, поляки його спалили, а з димом пішли й усі метрики, які священик зберігав у церкві. Сподівається п. Ганна, що хтось відгукнеться до неї з односельчан, які мешкають у с. Чеський Гай Острозького району Рівненської області. Тому залишає свою адресу й телефон.

Єремчик (Васильків) Ганна
вул.Василя Стуса 6а, кв 84
м.Калуш, Івано-Франківської обл.
тел. 8 (03472) 27189

Пані Ганна тихими словами ніби намагалась сказати, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Її раніше ніким не почута пісня намагалася вийти з серця й полетіти в пусте поле за листочками...

Автор: Ольга ЦЕКЛІНСЬКА
Обговорити на форумі