Чого бідні? Бо…

Як показує світовий досвід цивілізованих країн для того, щоб відбудувати державу необхідно 10-15 років. Сьогодні можна стверджувати – Україна практично використала цей термін. Становище в економіці жахливе, рівень життя пересічного українця - жалюгідний. Однак, доволі багато українських "оптимістів" все тішаться тим, що в Росії і Білорусі справи не кращі. Що це? Менталітет? Аби у сусіда справи були гірші, ніж у мене – і від того мені вже краще? Але хіба від цього справді легше?

Хтось твердить, що якби ми з Росією і Білоруссю об’єдналися, то ситуація змінилася б на краще. Але, мабуть, кожен розуміє те, що в малій хаті навести лад набагато легше, ніж у великій. Можна привести безліч прикладів малих країн, які швидко виходили з кризових ситуацій. Та й були ми вже об’єднаними.

Окремі "гарячі голови" говорять, що Україна приречена через брак природних ресурсів… А хіба більше природних ресурсів в Японії чи Кореї, Латвії чи Словаччині?

Хтось закидає, що в нас погані люди, які не вміють працювати. Тоді чому українські емігранти, скажімо в Канаді чи в Австралії, на рівні місцевих жителів мають досить пристойне становище? Чому нині український труд високо затребуваний у Португалії, Італії, Іспанії, Чехії, Польщі, інших європейських країнах? Так, можна казати про нелегалів, нелегальну працю, але (!) – якби праця українців так вже була б не вигідна європейський працедавцям, то чи терпіли б вони присутність у своїх країнах наших родичів, знайомих, друзів? Отже – це вигідно. А що Україна? А Україна, замість того щоб допомогти своїм як мінімум за кордоном, як максимум – забезпечити добре оплачуваною роботою тут, на місці - вічно просить допомоги у діаспори. В чому ж річ?

Ми надміру політизовані… І тому, мабуть, кожен з нас не замислюючись наведе зо два десятка причин і винуватців нинішньої ситуації. Якщо ж зібрати всю інформацію й зробити ґрунтовний аналіз, то все зведеться до одного – до збереженої системи номенклатурних кадрів у державному управлінні. У місцевому самоврядуванні ситуація щодо кадрів хоча б трохи (не набагато) краща стосовно колишньої приналежності до старої номенклатури, але в професійних якостях нинішніх посадовців органів місцевого самоврядування приходиться дуже сумніватися. Як правило, виборці голосують не розумом, а серцем. Саме в тому полягає причина бід, в першу чергу, малих і середніх міст, оскільки в результаті таких голосувань виборці отримують владу неповоротку та неконкурентоздатну, що зумовлено перш за все елементарним браком знань та досвіду стосовно системи управління, безініціативністю, присутністю стійкого незрозумілого страху і, як правило, відсутністю бажання щось кардинально змінювати чи впроваджувати нове. На мій погляд, саме посадовці органів місцевого самоврядування повинні б ставати рушіями позитивних перетворень і, з часом, стати на противагу та замінити старих пострадянських номенклатурщиків на сучасних менеджерів-управлінців. Нажаль, не все так стається, як би хотілося. Голосуємо ж бо серцем… не думаючи…

Якщо ж продовжувати аналіз кадрової наповнюваності державних органів, то ні для кого не секрет, що незважаючи на новий прапор, герб і нову державу, всі працівники партійно-державного апарату СРСР (або їх діти) працевлаштовані на державних посадах в Україні. Крім того, левову частку загальної суми пенсій у нас отримують саме номенклатурні кадри, яких у нас набагато більше, ніж в усіх інших країнах колишнього Союзу, та й персональні пенсії у них в десятки разів перевищують пенсії трудящих. За допомогою відповідних законів і підзаконних актів суспільство розшароване на привілейованих і пересічних (тобто, простих маленьких українців). Так, працівник міському комсомолу чи партії неіснуючої держави має всі державні привілеї, тоді як добрий інженер, вчений, вчитель, медик або робітник залишилися "за бортом". В той же час, всім зрозуміло, що ці категорії громадян внесли набагато більший вклад в загальний добробут, ніж інструктор міському чи райкому. Таким чином, інтелект нації в найкращому випадку стоїть на базарах. Однак те, що в державному управлінні не використовуються потрібні люди, лише півбіди. Найстрашніше те, що збережено сформований ще за Союзу корупційний чиновницький клас, представники якого дуже тісно пов’язані між собою. Іноземне слово "мафія" добре прижилось на нашій території в часи перебудови саме для означення цього класу. Нині чиновник вже не чекає, а відверто вимагає хабар. Хабар став гарантом вирішення будь-якого питання. Все лише залежить від розміру і виду самого хабара.

Зазвичай приїжджі іноземці, які стикаються у нас з діючим станом речей, питають в людей: як ви живете, чому не боретесь? Але рідко коли отримують зрозумілу відповідь. Коротко це важко пояснити. Люди не реагують і не бойкотують в потрібному напрямку, бо все ще знаходяться під пресом "радянської системи утримання", пристосованої до нинішніх умов. Окрім того, як правило, спрацьовує привите нам за роки радянщини – "моя хата скраю"…

Зважаючи на вище викладене, можна зробити висновок: людина сьогодні практично нейтралізована і бореться хіба що з вітряками, а не з конкретним злом.

Єдиний шлях для зміни існуючого стану речей – це прийняття законів про відміну системи номенклатурних кадрів та будь-яких пільг для чиновників. Наступний крок – люстрація. І котра політична сила це зініціює і втілить в життя – та сила і матиме право називатися справжньою українською демократичною силою.

Зміни мусять бути. Без змін – може не бути України.

Автор: Віталій ВАНДИЧ
Обговорити на форумі