Павло Василик – духовний лідер в часи атеїзму

Сьогодні відзначаємо чергову річницю з Дня народження борця за відродження та легалізацію Української греко-католицької церкви Павла Василика. На його долю припали важкі випробування віри в Христа та сили духу. Він пройшов тернисту дорогу з високо піднятою головою, адже ніс Слово Боже серед народу.

Єпископ Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в селі Бориславка Перемишльського повіту в багатодітній селянській родині. Серед 11 дітей лише юний Павло мріяв стати змалку священиком, цьому посприяло батьківське виховання. З раннього віку хлопчик ріс в атмосфері національної свідомості та любові до Бога.

В своєму селі закінчив чотири класи школи, а ще два закінчив у сусідньому селі. Згодом батько віддав хлопця до гімназії в Перемишлі. Це були важкі часи війни. Деколи доводилося самостійно здобувати знання, жив Павло аскетом, готуючи себе до служби Церкви. Потім навчання продовжив у Львові, де попутно вивчав і медицину.

Після 1946 року почалися найсуворіші випробування Павла Василика як Ісповідника віри Христової. З приходом радянської влади на Західну Україну було ліквідовано УГКЦ. Під заборону потрапили всі греко-католицькі парафії, церкви, монастирі, семінарії, школи та видавництва релігійної літератури.

Патріотичний обов’язок штовхав Павла без вагань на кроки, які тодішній режим не пробачав. Павло Василик почав активно співпрацювати з повстанцями, надавав їм всю можливу матеріальну допомогу, а також писав вірші у підпільний часопис «Вперед». 1 квітня 1947 року Павла заарештували, а після допитів та катувань відправили на 10 років в концтабори до Іркутська. Він сприймав ув’язнення як подарунок. Це мабуть так і було, тому що саме під час перебування в неволі почалося зростання Павла Василика як священика. Там зустрівшись з багатьма священиками він продовжував навчання та невдовзі єпископ Новиков висвятив його на диякона. З того часу він почав нести Слово Боже серед політв’язнів.

Далі доля занесла незламного борця за віру Христову до Омська, Новосибірська. У 1956 року Павлові Василику було дозволено повернутися на Україну. Там його вже чекав владика Микола Чернецький і після складання іспиту перед нелегальною комісією духовних осіб він Павло Василик отримав від владики ієрейські свячення.

Почався період підпільної служби Богу. Не маючи ні помешкання, ні парафії йшов сміливий священик від села до села по 20-40 км вдень і відправляв Службу. Така непокора дратувала совєтів і незабарився і другий термін ув’язнення. 22 січня 1959 року його арештували знову на 5 років позбавлення волі і прав, а лише важка робота, молитва та віра... Покарання відбував у Мордовії. Там зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим.

Після звільнення колишнього політв’язня ніхто не хотів прописувати і роботу знайти було важко, але в пригоді стала дружба з фармацевтом зі Львова Іваном Щавелем. Він запропонував священикові збирати лікарські трави. Таким чином Павло Василик мав можливість легально подорожувати по всій країні та провадити душпастирську діяльність. Вдень збирав рослини, а вночі працював лікарем людської душі. Так непомітно пройшло 23 роки поневірянь по Західній Україні, Криму і не тільки.

1 травня 1974 року на Львівщині владика Йосафат Федорик висвятив Василика на єпископа. Отримавши такий високий духовний сан, він почав навчати молоді кадри священиків. Його весь час переслідували кагебісти та погрожували ще одним поневоленням. Нічого вже не могло спинити загартовану душу єпископа в підпіллі!

З приходом Горбачова до влади тиск залізної машини дещо послабився та група українських греко-католицьких священиків на чолі з Василиком зібралася у Львові та склала заяву про вихід УГКЦ з підпілля, підписали її та відправили один примірник Папі Римькому Іванові-Павлові ІІ, а другий – надійшов на адресу уряду СРСР. Лише через два роки радянським урядом було дозволено реєстрацію громад УГКЦ.

З того часу владика зробив багато для відродження Церкви, він невтомно організовував Богослужіння в Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській областях. Його проповіді весь час носили націоналістичний характер. Із здобуттям незалежності України почали відбудовуватися храми катакомбної УГКЦ.

З 31 жовтня 1993 року єпископ Василик очолив Коломийсько-Чернівецьку єпархію і зробив багато для її розбудови.

На схилі літ владика хворів, давалися взнаки роки проведені в сибірських тюрмах. 12 грудня 2004 року серце Павла Василика перестало битися.

Ця людина була прикладом невтомного патріота та вірного служителя християнства. Силою свого духу він подолав всі перешкоди, які зламали стільки життів. Павло Василик без сумніву був одним з найвизначніших діячів церкви.

Автор: Оксана РИЖУК, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі