Новая газета: Передвиборчий кілер

Затримання генерала Пукача було суто оперівською удачею, однак може стати чималою удачею для президента України Віктора Ющенка, - пише Олег Єльцов в російській Новой газете.

Організатор вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе був відомий давно, але арештували його тільки зараз. Кого назве замовником генерал МВС України Пукач?

Автор незалежного розслідування розкриває деталі, про які був змушений мовчати багато років:

– Хто ще з українських журналістів, окрім Георгія Ґонґадзе , міг стати мішенню для вбивць зі спецслужб

– Як насправді арештували генерала Пукача

– "Ескадрони смерті", зовнішнє спостереження з летальним кінцем і слідчий з серцевим нападом

– Чому за загадкових обставин загинули три генерали МВС, які могли знати все про вбивство журналіста

21 липня в житомирському селі Молочки – це 180 км від Києва – затримали екс-генерала МВС України Олексія Пукача, якого підозрюють у звірячому вбивстві журналіста Ґонґадзе та інших злочинах. Ця подія стала топ-новиною українських ЗМІ і обіцяє залишатися такою аж до завершення президентської кампанії, яка фінішує 17 січня 2010 року.

Хроніка брехні. Увечері 16 вересня 2000 року в центрі Києва зник Георгій Ґонґадзе – керівник щойно створеного опозиційного сайту "Українська правда". Незадовго до цього він опублікував заяву на ім’я генпрокурора про стеження, організоване за ним і офісом його редакції. Реакції не було.

Щойно зник Ґонґадзе , колеги і друзі журналіста, підозрюючи найгірше, почали кампанію з його пошуку і звинувачення влади.

А влада виливала на суспільство цебра дезінформації. Популярний київський ресторатор Ерік заявляє по ТБ, що після свого зникнення Ґонґадзе сидів у нього в барі. Потім росіяни повідомили, що громадянин Ґонґадзе купував у Москві квиток до України. Далі пішли свідчення про донецького Ґонґадзе , кримського і навіть ізраїльського…

15 листопада 2000 року – майже через два місяці – в лісі під містом Тараща, за 120 км від Києва, знайшли обезголовлений труп. Колега Ґонґадзе по "Українській правді" Олена Притула з’ясувала, що тіло належить Георгію. А вже 28 листопада світ дізнався про майора президентської охорони Мельниченка з аудіозаписами, на яких Кучма матюкає українських журналістів. І в пресі стали говорити про президента як замовника вбивства опозиційного журналіста.

Все це добряче підкосило президента і забезпечило успіх акції опозиції "Україна без Кучми", яка розпочалася з моменту оприлюднення лідером соціалістів Олександром Морозом фрагментів записів майора Мельниченка. Як результат – Помаранчева революція, президент Ющенко, прем’єр Тимошенко…

У ході передвиборчої кампанії "помаранчеві" обіцяли "бандитам – тюрми", а розкриття вбивства Ґонґадзе Ющенко назвав справою президентської честі. Щойно минула інавгурація, Ющенко заявив, що вбивство Ґонґадзе розкрито. До такого висновку він дійшов, прочитавши свідчення трьох офіцерів міліцейського зовнішнього спостереження ("наружки"), які здалися слідству невдовзі після революції. Всі троє брали безпосередню участь у викраденні і вбивстві Ґонґадзе . Можливо, совість замучила, можливо, слідству дійсно розв’язали руки. Адже всі вірили, що при новій владі, яку воздвигнув на трон народ, який мерз на Майдані, бандити відправляться в тюрми.

Ця трійця, розповівши про обставини вбивства і вказавши на керівника – генерала МВС Пукача, у березні 2008 року отримала строки "по максимуму". І після цього у справі – жодних зрушень. Хіба що у 2008-му СБУ (Служба безпеки України) накрила один "конвертаційний центр". Так співробітники СБУ називають фірми з відмивання і переведення в готівку грошей, де серед розсипу контрабандних алмазів виявили дійсний паспорт Пукача. Та ще майор президентської охорони Мельниченко, який подався в політику, передав нарешті оригінали своїх записів слідству. Однак, попри обіцянки, він так і не надав записів, які доводять, що Кучма – замовник вбивства Ґонґадзе .

За роки, які минули після зникнення журналіста, на той світ пішли вже три генерали, на яких падала підозра в організації вбивства. Міністр внутрішніх справ Кравченко, за офіційною версією, примудрився пустити собі дві кулі в голову. Від тромбофлеозу раптово помер генерал Дагаєв – всесильний керівник Держуправління справами, і майже в той же час впав в кому його близький друг і товариш по чарці генерал Фере, який керував апаратом міністра Кравченка. Зовсім недавно його відключили від апаратів життєзабезпечення.

Цю трійцю вважають найбільш ймовірними організаторами вбивства Ґонґадзе .

Список живих кандидатів у замовники довший. В різний час у ньому фігурували практично всі діючі політики періоду Леоніда Кучми.

Вбивця названий, спійманий, відпущений. Керівники української прокуратури вже давно не згадували про вбитого журналіста, політики теж перестали піаритися на цій справі, та й сам Ющенко, здається, забув про "справу честі". Тільки Рада Європи не втомлювалася докоряти Україні за відсутність результату в розслідуванні… І раптом – Пукача взяли!

В часи міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, який загадково застрелився, генерал-лейтенант Пукач керував департаментом зовнішнього спостереження карного розшуку МВС – "наружки". Ім’я цього найсекретнішого українського міліціонера не згадувалося ніде аж до його арешту в жовтні 2003 року. Винятком стала єдина замітка, опублікована у січні 2001 року в опозиційних "Гранях". Вона називалась "Хто стежив за Ґонґадзе ", і її автором був я.

У статті я назвав імена членів одного з екіпажів зовнішнього спостереження, які стежили за Ґонґадзе . Там же я навів адресу, за якою розташовується приміщення "наружки", і назвав прізвище керівника служби – Олексія Пукача. І ще повідомив: незадовго після вбивства цих молодих офіцерів звільнили з міліції, тільки одного – сина міліцейського генерала – перевели в інший підрозділ. Прізвища вбивць – членів екіпажу, які заступили на службу 16 вересня, мені не були відомі. Після цієї замітки Пукач продовжував служити, хоч і ходив на допити в прокуратуру. Правда, сама служба з’їхала з адреси, засвіченої у пресі…

Про те, що Пукач особисто посадив Ґонґадзе в машину перед викраденням, мені стало відомо пізніше. Вперше в своїй журналістські діяльності я не опублікував цих відомостей і не ділився ними ні з ким. Розумів: після цього або я, або Пукач безслідно зникнемо, а справа Ґонґадзе назавжди залишиться в категорії "висяків". Слідчо-оперативній групі не було віри: хтось невидимий впевнено тримав руку на пульсі слідства.

Влітку 2002 року, відразу після того, як на зміну генпрокурору Михайлу Потебеньку, якому Георгій безрезультатно повідомляв про стеження, прийшов Святослав Піскун, змінився склад слідчо-оперативної групи у справі Ґонґадзе . В ній опинився Юрій Столярчук – "важняк" Генпрокуратури, з яким ми були знайомі. Незабаром він викликав мене на допит, здається, у зв’язку із заявою до міліції дворічної давності про дивні погрози, які прозвучали у моєму домашньому телефоні 15 вересня 2000 року – тобто за день до викрадення Ґонґадзе .

А зранку в суботу 16-го – в день викрадення Ґонґадзе – я виявив біля будинку підозрілу машину, записав її номер (пізніше слідство встановило, що це були філери СБУ) і попросив колегу – редактора інформагентства – опублікувати інформацію про погрози і стеження за мною. Але не в цей же день – в понеділок я їхав з донькою в Росію і не хотів, щоб поїздка зірвалася. Ми сіли в поїзд о шостій вечора, а близько десятої на станції Шевченкове мене і мої речі ретельно обшукали співробітники лінійного відділу міліції. На той час Ґонґадзе вже був у лапах Пукача. Наступного ранку на прикордонній станції Іловайське мене обшукували офіцери СБУ і митники. Навіть потяг затримали…

Не вірю в збіги і переконаний, що ці дивні події і вбивство Ґонґадзе – ланки одного ланцюга. Вже при Ющенку глава парламентської комісії у справі Ґонґадзе Григорій Омельченко заявляв, що тоді повинні були вбити Єльцова. Тобто – мене. Але навіть він мені не сказав, на основі чого зробив цю заяву.

Схоже на те, що "важняк" прокуратури Столярчук теж вважав, що моя історія пов’язана зі справою Ґонґадзе . Не знаю, чи був він щирим, стверджуючи, що на нього ніхто не тисне і він збирається йти в розслідуванні до кінця, але я повірив Столярчуку і якось запросив його прогулятися. Він – єдиний, кому я повідомив все, що відомо про роль генерала Пукача в смерті Ґонґадзе . Столярчук вже знав про цю людину і попросив мене ніде не згадувати про це. Незабаром, у жовтні 2003-го, Пукача затримали – начебто за знищення документів стеження, але вже в листопаді генерал Пукач за рішенням суду вийшов під підписку і відразу ж зник.

У тому ж листопаді 2003-го в Україні знову змінився генпрокурор і – слідчі у справі Ґонґадзе . Молодий перспективний "слідак" Столярчук опинився на непомітній посаді у Верховному суді і в подальшому відмовлявся спілкуватися. Кажуть, йдучи, він пережив серцевий напад.

У 2005-му, невдовзі після перемоги команди Ющенка-Тимошенко, прослизнула інформація, нібито генерала Пукача з коханкою бачили в Ізраїлі. Туди ринули офіцери МВС і СБУ. Нікого не знайшли, а керівники відомств взаємно звинуватили один одного у неузгодженості дій і витоку інформації. Після цього справу Ґонґадзе чекало повне забуття. А щодо Пукача закріпилася думка: він або мертвий, або полює десь на Амазонці.

Піар-арешт. А він тим часом жив на околиці глухого села: косив траву, доїв корів, пив горілку з селянами. Там він з’явився рік тому – з новою співмешканкою і її сином. Де був до того – чи то в Ізраїлі, чи то в Донецькій чи Луганській областях, як стверджує СБУ, не ясно.

В пресу потрапило оперативне відео затримання генерала. Пукач не виглядав схвильованим. На відміну від політиків зі всіх таборів, чиї коментарі полилися нестримним потоком. І це при тому, що прокуратура навдивовижу суворо дотримується таємниці слідства. Тільки президент Ющенко заявив, що буде щоденно заслуховувати генпрокурора про хід розслідування справи Ґонґадзе , хоча сам генпрокурор Медведько повідомив, що слідчий заборонив йому розголошувати будь-яку інформацію, а президент не має повноважень з контролю за слідством.

В суспільстві почали циркулювати припущення: затримання Пукача приурочене до виборчої кампанії, що полонений генерал – таємна зброя Ющенка проти одного з кандидатів. Підлила олії до вогню прес-конференція заступника глави СБУ Василя Грицака, який відразу після затримання заявив, що Пукач активно "колеться" і називає імена відомих політиків. При цьому адвокат генерала Серій Осика стверджує протилежне: Пукач мовчить як риба, і після його арешту слід переглянути справу засуджених поплічників генерала із "наружки", які вказали на Пукача як на організатора вбивства. Звідки в Осики такі відомості – не ясно: на той момент він не був допущений до клієнта, оскільки не мав допуску до держтаємниці (справа про вбивство Ґонґадзе відноситься саме до цієї категорії). Також повзуть чутки, що затримання генерала було зрежисовано, тим більше й адвокат заявляє: Пукач здався сам. Але минулої п’ятниці генпрокурор Медведько спростував цю заяву, додавши: арештований співпрацює зі слідством, як результат – за наводкою Пукача ведуть пошуки голови Ґонґадзе .

Дилетанти в пошуках дилетанта. На перший погляд неймовірно, щоб генерала-начальника суперсекретної служби просто взяли й відловили після шести років нелегального життя, коли інтерес до його персони і справи Ґонґадзе в цілому згас. Пукач начебто погорів на єдиному дзвінку своєму, висловлюючись оперативною мовою, "зв’язку". Складно в це повірити: методологія контролю телефонного трафіку для Пукача – відкрита книга. За даними мого джерела в СБУ, все було прозаїчніше. У одного з оперативників СБУ в селі Молочки живуть родичі. Приїхавши до них в гості, молодий опер помітив знайоме з орієнтувань і телесюжетів обличчя. Далі – справа техніки. Оперська удача, одним словом.

Утім, впродовж останніх років професіоналізм українських лицарів плаща і кинджала викликає все більше нарікань, причиною чому – відтік професіоналів, ігри в політику голів СБУ, які приходять один одному на зміну, – не кадрових офіцерів, а бізнесменів і чиновників. Тільки одна деталь: наприклад, нинішній заступник голови СБУ Валерій Хорошковський їздить на службу на власному "Майбаху".

Не дивно, що затримання ледве не провалилося. Оперативники СБУ невміло розігрували перед жителями Молочок роль рибалок доти, доки ті не подзвонили до місцевого відділку міліції: мовляв, вештаються тут підозрілі типи. В міліції уточнили номери машин "рибалок" і заспокоїли: все під контролем, просимо не турбуватися. "Конспіратор" Пукач вочевидь теж вирішив не турбуватися, або – просто за 9 років стомився боятися.

З генералів – в кілери. Правду кажучи, доля Пукача мало кого хвилює. Якщо не накладе на себе руки – буде сидіти. Однозначно. Чи знає він тих, хто замовив вбивство, і чи назве їх імена – ось головне питання. Схиляюся до думки: скаже все, що знає. Оскільки у 56-річного генерала одна надія уникнути довічного строку – співпраця зі слідством. Чи може він знати замовників? На відміну від багатьох спостерігачів, вважаю, що може.

Поміркуйте самі: він учасник досить неординарної операції – викрадення в центрі столиці журналіста і його показове, звіряче вбивство. А генерал-лейтенант (підвищений у званні і наділений квартирою в центрі Києва після вбивства) – це не наркоман, якому дали 100 доларів і зброю для вбивства базарного торговця, його цілком могли ввести в курс справи, яку доручали.

Тут логічно постає питання мотиву в діях Пукача. Генерали, які забезпечують "дах", генерали, які крадуть бюджетні мільйони, – це ми знаємо, до цього звикли. Але генерал-кілер – дивина. Розгадка криється в біографії Пукача. Це – унікальний генерал.

Його призначення у 1998 році начальником столичної "наружки" викликало захоплення в рядах "піхоти" міліцейського "главка" Києва: де ж це бачено – наш, не блатний, із "солдат" заслужено став начальником. Це пізніше він зійшовся з впливовим генералом Едуардом Фере. Кажуть, коли той у 2000 році подавав Пукача на посаду начальника департаменту кримінального розшуку МВС, міністр Кравченко здивовано спитав: "А хто це?"

Дослужився! Простий сільський хлопець з Хмельниччини в розпал кучмівського застою очолив найсекретніший департамент МВС. У Пукача почалося нове життя: колегії, доповіді міністру, пиятики з рівними по масті. За одним столом з ним сиділи міліцейські генерали епохи Кравченка: геть усі мільйонери, заплилі жирком, пещені, пропиті, обласкані владою і міністром. Щоб остаточно з ними зрівнятися, слід було нагуляти капітальчик. Але зовнішнє спостереження у той час було не найприбутковішою міліцейською "галуззю". Це сьогодні кожен українець при грошах може замовити і прослуховування, і "наружку", і проникнення в помешкання – були б гроші. Наприкінці минулого століття корупція ще не сягнула такого ступеня безсоромності: всі зловживання суворо контролювалися керівництвом –: Кучма вмів керувати країною лише в ручному режиму.

Опинившись в генеральській обоймі, Пукач прагнув "відповідати становищу". Єдиний спосіб – вислужитися перед начальством. Кого він вважав босом – Фере чи Кравченка, – з’ясовувати слідству. Але тільки генерал Пукач став виконавцем найделікатніших і найбрудніших доручень міністра. Вбивство Ґонґадзе – пік його неофіційної кар’єри.

Напевне, це не єдине "спецзавдання" генерала. Журналіста Олексія Подольського, як і Ґонґадзе , викрали пізно ввечері 9 червня 2000 року в центрі Києва, вивезли в поле, побили, вимагаючи "зав’язати з писаниною", і покинули. Живого… До вбивства Ґонґадзе залишалося три з половиною місяці. У травні 2007-го двох підлеглих Пукача у званні полковника і майора засудили за цей злочин до трьох років позбавлення волі. Пукач заочно визнаний керівником цієї каральної акції. Сьогодні епізод з Подольським також інкримінується Пукачу.

Генерал – як шанс для президента. Логічним завершенням у справі Ґонґадзе повинно стати не просто засудження генерала за вбивство. Всі чекають, що, зачепившись за його показання, слідство вийде на замовників. Арешт Пукача – не тільки шанс відшукати голову журналіста, чиє тіло дев’ять років покоїться в морзі, це шанс розкрити систему політичного переслідування часів Кучми, шанс довести, що бандити дійсно сядуть в тюрми.

Арешт Пукача – шанс для Ющенка, сповненого рішучості з рекордно низьким рейтингом знову балотуватися в президенти і довести, що всі його обіцянки – не порожня балаканина. Що через п’ять років хоча б одне його виборче гасло "Бандитам – тюрми" хоча б частково буде виконане.

У нього вже не залишилося часу для проведення реформ, він вже не встигне навести порядок в країні. Ющенко в стані зробити одне: дати можливість слідству до кінця розслідувати справу Ґонґадзе , смерть якого і колеги якого, так вже склалося, допомогли йому стати українцем №1. Через півроку після обрання президентом, Ющенко обізвав журналістів "мордами" – приводом послугувала публікація в Українській правді Георгія Ґонґадзе , в якій описали походеньки гламурного нащадка президента. Генерал Пукач дає Ющенку шанс довести, що той погарячкував, що в Україні є хоч якісь паростки демократії і свободи преси, що влада захищає журналістів не тільки на трибунах і мітингах.

У протилежному випадку виходить, що 19 років незалежною Україною правлять базіки і шахраї, а журналістів в цій країні вбивають дилетанти в генеральському званні, яких затримують дилетанти зі спецслужб, а їх злочини розслідують боягузи і ледарі з прокуратури.

Джерело: Новинар
Обговорити на форумі