Любов Довганюк: Спогади про Марокко

Коли згадую Африканський континент, а саме Марокко, то відчуваю тепло марокканського сонця, велич могутньої Атлантики і Середземного моря, гарячий подих Сахари і прохолоду гір Атласу.

До приїзду в цю дивовижну країну, мої знання про Африку були заочними - з шкільної програми і різноманітних інформаційних джерел. Перед поїздкою довелося прочитати багато літератури, знайти цікавий матеріал в пошукових інтернет- сайтах, але те, що побачила в дійсності вражало, захоплювало і викликало щомиті безліч позитивних емоцій, відчуття були такі, що ти раптом потрапив з реального життя в казковий світ.

Але почну з самого початку, коли холодними жовтневими днями 2003 року ми з чоловіком вирушили до далекої Африки з причини його призначенням Міністерством економіки України на посаду керівника торговельно-економічної місії у складі Посольства України в Королівстві Марокко. В день нашого від’їзду з Коломиї випав сніг, була похмура сира погода і довелося одягнутися тепло, щоб не застудитись. У Києві також лежав сніг і навіть був легкий морозець. Далі наш шлях пролягав з аеропорту Бориспіль до Амстердаму, де ми повинні були зробити пересадку на інший літак до Касабланки.

Мене вразив сервіс в терміналах аеропорту Амстердам, в такий великий аеропорт я потрапила вперше. Було тут багато магазинів, кафе, барів, ресторанів, камери схову з цілодобовим часом роботи, без перерви і вихідних. Своєрідно проводилась упаковка багажу і ручної поклажі із застосуванням різних пакувальних матеріалів, відділення банків, банкомати,VIP-обслуговування, таксі, авіакаси, офіси туристичних компаній, продаж квітів, багажні візки, паркування з охороною і, нарешті, спеціальне обслуговування для пасажирів з фізичними вадами – інвалідні коляски, ліфти для підйому/спуску, спеціально обладнані автобуси «Неоплан», спеціальні туалети. Для комфорту пасажирів все було продуманим до дрібниць.

Надивившись на всі ці європейські витвори і трішки заспокоївшись, ми розмістились в зручних кріслах в очікуванні наступного літака. Часу було вдосталь і пасажири з нашого рейсу не квапилися до свого відсіку. За кілька крісел від нас одиноко сиділа симпатична молода жіночка з блискучим чорним волоссям, попиваючи український кефір і заїдаючи його свіжою булочкою. Ми вирішили, що це киянка, яка також летить до Марокко, і чоловік відважно підійшов до неї, заговоривши українською мовою. Незнайомка посміхнулась і відповіла французькою, що викликало у нас здивування, тому що з виду вона була подібна на більшість наших українок. Розговорившись, ми зрозуміли, що це марокканка, а саме берберка, дружина дипломата, яка летить до Касабланки відвідати свого хворого батька. Саме від неї ми отримали первинну інформацію про Марокко, довідавшись, що основну частину населення цієї країни складають бербери, арабізовані бербери і араби. Незважаючи на переважаючу поширеність арабської мови в країні, більшість марокканців – бербери. Берберська мова – найдавніша в Північній Африці, вона продовжує жити в повсякденному спілкуванні, в усній літературі, берберських казках, легендах, приказках і говірках, поемах і піснях, а також в писемних документах, використовуючи арабський алфавіт. Ця мова чітка і жива, а берберомовних марокканців є вже не так і мало – 50-60% населення країни. Пізніше, вже живучи в Марокко, ми довідались дуже багато цікавого про історію берберів, а в одному з районів Рабату, Хей-Ріаді, де Посольство винаймало для нас житло, був відкритий берберський інститут.

Наш літак піднявся з аеропорту Амстердам і курс його лежав до Касабланки, тривалість польоту – 3,5 год. Підлітаючи до місця призначення, з висоти ми бачили нічну Касабланку, яка виблискувала безліччю вогнів, що миготіли, переливались, створюючи казкову картину нічного міста. Через ілюмінатор намагались побачити океан, але нічого не виходило, тому що була ніч і лише по вогниках внизу можна було розпізнати порт Касабланки. Приземлившись в аеропорту Мохамед-V, ми вийшли з літака, подякували екіпажу і стюардесам за політ і потрапили в рукав, який з’єднував літак з терміналом аеропорту. З кінця рукава до нас наближався невеликого зросту чоловік, трішки лисуватий з приємною посмішкою, одягнений в легку сорочку на короткий рукав. Ми ж були в теплих куртках, зимовому взутті, що викликало деяке здивування в оточуючих. Я почула шепіт свого чоловіка, що нас зустрічає сам Посол України в Королівстві Марокко – Юрій Феодосійович Малько. Для кожного дипломата є честю, коли сам Посол приїздить в аеропорт зустріти своїх співробітників. Вже працюючи в Посольстві, ми змогли оцінити інтелігентність і доброту цієї людини, не кажучи вже про його фаховий рівень, знання іноземних мов, інтелект і всі інші хороші людські якості, за які ми його поважаємо і шануємо. Вибираючи країну для майбутнього відрядження, дипломати в першу чергу довідуються про особисті якості Посла і його дружини, тому що саме вони створюють нормальний мікроклімат в колективі. В цьому випадку нам повезло, тому що всі працівники Міністерства, з якими доводилось спілкуватися чоловіку, давали позитивні відгуки про Посла. На жаль, працювати з Юрієм Феодосійовичем нам пощастило не повний рік з причини його несподіваної ротації і від’їзду до України. Посол, як і решта дипломатів Посольства, сам собі не господар і повинен виконувати Укази Вищого керівництва, хоч інколи вони бувають досить жорсткими і несправедливими, як і було в даному випадку. Надалі Посольство впродовж восьми місяців працювало без Посла, це ставало незрозумілим і невиправданим по відношенню до нашої країни і її іміджу в Марокко.

Пройшовши прикордонно-митний контроль і почувши слова "Bienvenu а Moroc!" ("Гостинно просимо в Марокко!"), ми опинилися біля виходу з приміщення аеропорту, де нас вже чекав водій з мікроавтобусом. Перше, що запам’яталося – це теплий вітер і багато високих пальм та квітучого олеандру, які колисалися під його поривами і створювали казкову картину, до цього долучалося зоряне небо і запах океану з присмаком солі і йоду. Температура надворі становила +18-+20, нам було нестерпно гаряче і терміново довелося скинути свій теплий одяг. Тут вперше ми побачили марокканців, одягнених у національний стрій – джелябу і бабуші, вони пропонували свої послуги для перенесення вантажу і були такими настирливими, що відмовлятися ставало дедалі складніше. Арабської мови ми не знали, тому на слух часто потрапляли французькі слова, які вони вимовляли по особливому - мадам і месьє, сіль ву плє (будь ласка), же ву прі (я Вас прошу). Водій Ярослав (в Посольстві його називали Славіком) мав досвід відбиватися від їх настирливості і вже через кілька хвилин наші речі були в автобусі і ми помандрували в ніч, в незнаний для нас світ.

Їхали чудовою автотрасою, яка вела до столиці Марокко – Рабату, з яскравою розміткою, зручними вказівниками, заправками. Такими дорогами кілька років тому нам довелося мандрувати Європою. Виявляється, що автомобільні дороги Марокко є одними з найкращих в Африці і надалі продовжується створення сітки швидкісних автомагістралей. Переконалися в цьому пізніше, оскільки за три роки перебування відвідали найкращі місця цієї живописної країни. Рабат зустрів нас нічними спорожнілими вулицями, це було сучасне місто з широкими проспектами, яскравими вітринами магазинів, чудовими готелями, ресторанами, що, напевне, приваблювало туристів. Я відчайдушно, до болю в очах вдивлялася, намагаючись запам’ятати все те нове, що відкривалося перед нами. Увагу привертали шпилі мечетей (моске), які височіли над рештою споруд і були дуже красивими в нічному освітленні, адже Марокко є мусульманською країною. На початках нашого перебування в Марокко доводилось часто пробуджувалась від голосу муедзина, який зі сходом сонця закликав на першу молитву, промовляючи Аллах акбар!... Мир усім!... Такий клич через гучномовці лунав з кожної мечеті міста і створювалось враження єдиного хору, спів якого входив у твій сонний мозок і змушував пробудитись. Складно описати той стан, коли чутно було цей заклик. Ти ставав учасником якогось урочисто-величного дійства, що тривожило душу, викликало стан піднесення, радості і блаженства.

Посол повідомив. що для нас винайняли на місяць житло в середньому Агдалі (район Рабата, досить престижний), а на майбутнє ми самостійно зможемо підшукати собі помешкання, яке стане до вподоби. Проблем з орендою квартир в Рабаті не існувало, можна було працювати з багатьма конторами, які займалися їх пошуком. Мікроавтобус повернув з широкого проспекту у вузеньку вуличку, вздовж обсаджену пальмами і олеандрами, зупинившись біля красивого триповерхового будинку на кілька квартир. Ми зайшли в коридор з мармуровими сходами, уставлений вазонниками з цікавими рослинками, кидалась в очі його чистота і доглянутість ( вже пізніше довідались, що у кожному з цих будинків на нульовому поверсі живе консьєрж, який охороняє і доглядає будинок, його гаражі, виконує різні підсобні доручення мешканців).

Помешкання, як і більшість марокканських квартир, починалося з просторої вітальні з традиційними марокканськими диванами, диванчиками, пуфами, заваленими безліччю подушок. Всередині будинку стіни оштукатурені сумішшю вапна, піску і цементу, подібно до наших євро штукатурок. Підлоги в кожному будинку вистелені керамічною плиткою, дерев’яний настил взагалі не використовується з причини високої вологості і пошкодження більшості будинків грибком. Квартира була просторою з трьох кімнат, кухні і двох ванних кімнат та санвузлів. Час був пізній, ми змучені, вражень багато, але ще одну подію не могли залишити без уваги, адже наш приїзд до Марокко співпав з днем народження Посла, то як же тут без українських традицій - хліба, сала і перцевої горілки. Ці набори є стандартними для тих хто їде в закордонні дипустанови. Отож і ми дотрималися традицій та підняли чарку за здоров’я нашого керівника. В подарунок привезли гуцульський гобеленчик і писанку, які нам у Коломиї, в салоні гуцульських виробів допомагала вибирати відома майстриня Ганна Вінтоняк. Виробів з рідного Прикарпаття ми придбали достатньо і марокканці, яким їх дарували, завжди захоплювалися цими витворами українського, а саме гуцульського мистецтва.

Наступного дня було знайомство з Посольством та його працівниками. Україна не мала своєї будівлі, її доводилось винаймати і пристосовувати згідно вимог та інструкцій під Посольство. Тому сама будівля була невеликою, досить компактною зі скромною марокканською вітальнею- почекальнею, прикрашеною національною ліпкою та мозаїкою, далі була європейська зала, в цих приміщеннях інколи проводились прийоми іноземців, української діаспори і делегацій, а в більшості випадків ці заходи проходили на терасі, яка вела у дворик з розкішними пальмами, квітучими ліанами і іншими екзотичними рослинами. Решта кімнат займали Посол, дипломати і консульський відділ. Посольство не мало своєї охорони, на відміну від інших країн, тому що все впиралося в нестачу коштів. Росіянам же дістались чудові будівлі Посольства колишнього СРСР з величезною територією, житловим комплексом, харчовим блоком, а також помпезні будівлі торгово-економічної місії , яка займала значну територію поблизу Pосійського Посольства. Вони мали охорону, камери зовнішнього спостереження та ін. Звичайно, що це було несправедливо щодо України і інших республік колишнього Союзу, адже закордонне майно було спільним, а дісталось лише одній республіці. Але якби несправедливість була лише в цьому, на жаль, ми ще довго будемо відчувати меншовартість у різних сферах життєдіяльності нашої держави.

Після короткої кількаденної адаптації, на вихідні дні було заплановано познайомитись з Рабатом – столицею Марокко, адміністративним, політичним і культурним центром країни, в якому проживає близько 1млн. населення. Місто було засноване у 12 столітті на побережжі Атлантичного океану в гирлі ріки Бу-Регрег. Збереглися глиняні стіни, які були зведені з метою оборони, в них є 5 воріт. Через ворота можна проїхати і пройти в різні частини міста. В 17 столітті звели ще одну стіну, яка розділила місто на дві частини – стару (Медіну) і нову. Місто захоплює своїми живописними кварталами, буквально потопаючими у зелені парків і садів, розкішною архітектурою і багатою історією. Не буду детально зупинятися на історичних аспектах, але опишу ті перші враження, які воно справило на нас, а саме зелені насадження – олеандри, кактуси, мандаринові дерева, квітучі ліани, різносортні пальми, агава та ін., неначе потрапив у світ дивовижної рослинності і хотілося зробити знимки біля кожного дерева і кущика. Особливе захоплення викликав цвіт алое, у виді екзотичних високих оранжевих свічок, на який вперше натрапили в евкаліптовому парку. Потім ми його бачила у сезон дощів, якими багата марокканська зима, під кожним деревом і парканцем. Олеандри звисали різнокольоровими квітучими китицями, не кажучи вже про заплутані квітучі ліани, живоплоти з різноколірної китайської рози. З часом звиклося до цієї краси, а на початках здавалось, що потрапили у зелену казку. Вперше бачили також коркові дерева і спостерігали як їх обкоровують, потім транспортують в різні країни світу, в т.ч. в Україну, а також використовують для внутрішніх потреб. А ще в Марокко, на саме наше Різдво, цвітуть нагідки, вірніше зарослі нагідок, як дикоростуча рослина і кущі герані. Те, що ми вирощуємо у вазонах, виявляється тут дикоростучим і від нього збуваються, як від бур’яну. Взимку накопичується велика кількість вологи і вздовж дорожніх трас розцвітають невеличкі маргаритки, їх так багато, що створюється враження снігового покриття. Мандаринові дерева рясніють великими оранжевими плодами, але виявляється, що міські мандаринові алеї є декоративними і мандарини дуже кислі та неїстівні, їстівні ж сорти культивуються на фермерських господарствах в більш південних регіонах. Бананові дерева ростуть у парниках, а самі банани невеликі і дуже солодкі. Часто вздовж берега океану можна зустріти зарослі дикого маку – пісок, маки і океан, це щось дивовижне! Чудовими в Марокко є евкаліптові ліси, в яких на наше велике здивування ростуть опеньки. Рідко доводилось бачити, а тим більше збирати стільки цих грибів, вони тут особливі – сочисті, товстоногі з твердими шапочками і дуже смачні. Марокканці не їдять опеньок і завжди дивувалися, не розуміючи що ми з ними робимо, як їх готуємо. Ще бувають лисички і маслюки, білих грибів не бачили. Також вздовж траси продають трюфеля, дуже смачні і пахучі гриби, які є делікатесом у будь-якому ресторані світу. Ці гриби ідуть на експорт, хоч в Марокко їх можна купити значно дешевше.

Але повернуся до огляду самого міста, тому що про рослинність можна писати дуже багато і все одно дещо забути, настільки дивовижною вона є у Марокко.

Найбільшою гордістю Рабата є незавершений мінарет мечеті Хасана ІІ, марокканці називають її Баштою Хасана (Тур Хасан). Будівництво цього комплексу було розпочате в 1195р., але так і залишилось недобудованим, досягши висоти лише 44 метри. На території комплексу знаходиться мавзолей Мохамеда V з дахом у формі піраміди, оздоблений мармуром, мозаїкою і золотом, тут зберігається прах цього монарха, а також прах його сина Хасана ІІ. Будівництво мавзолею було розпочате у 1962 р. і завершилось у 1971р. Над зведенням цієї споруди працювали 400 майстрів, стеля зроблена з кедрового дерева, прикрашена різьбою і позолотою, лише на великий світильник було використано 2 тонни міді. Це одне із святих мусульманських місць, яке можуть відвідувати немусульмани, окрім цього ще в Касабланці є мечеть Хасана ІІ, куди також допускаються туристи- немусульмани і навіть жіночої статі, тому що в мечетях моляться тільки чоловіки. До мавзолею можна піднятися широкими сходами з білого мармуру, відвідувачі проходять по галереї, щоб оглянути зверху гробницю Мохамеда V.

Територія Башти Хасана і меморіального комплексу Мохамеда V огороджена масивною огорожею з глини, в нічний час вхід закритий. Вхід охороняють двоє королівських гвардійців на білих конях, в руках яких – національні прапори, одягнені в білі мундири і плащі, зелені головні убори. Вони із задоволенням погоджуються сфотографуватися. До мавзолею приїздять туристи з усього світу, а також місцеве населення з найбільш віддалених куточків. Столичні мешканці люблять прогулюватися тут у вихідні дні. Комплекс особливо живописний при заході сонця.

Доводилось спостерігати з якою шаною і любов’ю марокканці відвідують цей комплекс, свято шануючи мусульманські традиції і свою історію. З території комплексу відкривається чудовий краєвид на океан і з хвилюванням, навіть іноземець, може відчути могутнє дихання цього водного витвору природи поєднане з таємничістю історичного минулого гордого марокканського народу.

Ще хотілося б зупинитись на описі Королівської площі і палацу. В даний час Королівством Марокко править молодий король Мохаммед VI, народився 21 серпня 1963 року, править Королівством з 30 липня 1999 року після смерті батька – Хасана ІІ. Він належить до Алауїтської династії, яка править Марокко з 1640 року. Бабця короля була берберською принцесою, на якій оженився в 1926 році його дід – султан Мохаммед бен Юсуф. Молодий король Мохаммед VI з чотирьох років навчався у школі корану при королівському палаці, потім отримав середню освіту і диплом бакалавра. Далі було навчання у Рабатському університеті ім. Мохаммеда V на факультеті юридичних, економічних і соціальних наук з спеціальності юриспруденція, Ще пізніше він продовжив освіту у Франції, захистив там дисертацію на тему співробітництва Європейського Союзу і країн Магрибу. Окрім рідної арабської, король вільно володіє французькою, англійською та іспанською мовами. Одночасно він має звання дивізійного генерала і є координатором бюро і служб генерального штабу марокканських збройних сил. Для жінок скажу, що король дуже красивий та інтелігентний. На державні свята він завше одягається у національний стрій – це джелябу і взуття - шкіряні бабуші, а в закордонних поїздках, окрім мусульманських країн, а також на різних прийомах його не відрізниш від європейця. Мохаммед Шостий дуже скромна і обережна людина, займається спортом, особливо любить грати в гольф, але в той же час є затятим курцем. Марокканці люблять свого молодого короля, вважають його хорошим політиком і керівником країни.

У короля немає гарему, хоч у Марокко чоловікам дозволяється мати кілька дружин, але з умовою повного утримання дружин та їх дітей. З розповідей марокканок довідались, що однією з умов для повторного шлюбу чоловіка має бути дозвіл першої дружини, хоч офіційного підтвердження цього ми не знайшли. Дружина Мохаммед VI на ім’я Сальма Беннані з простої марокканської сім’ї (марокканці кажуть – простолюдинка, тобто не королівської крові), розповідали, що він познайомився з майбутньою дружиною на дискотеці. Дівчина отримала освіту інженера-програміста, досить вродлива, струнка, з красивим пишним волоссям, миловидною посмішкою. Зараз її величають – ЇЇ Королівська Високість принцеса Лалла Сальма. Попередні королі ніколи не показували своїх дружин публічно, Лалла Сальма є першою марокканською королевою, яка не ховає свого обличчя, телебачення висвітлює її доброчинну діяльність і манерами поведінки вона мені чимось нагадувала принцесу Діану. Народ любить свою королеву. В молодій королівській родині є спадкоємець трону – Мулай аль Хасан, названий на честь батька Короля Хасана Другого, зараз йому вже біля шести рочків.

Пригадується інформаційний бум, пов’язаний з обрядом обрізання маленького спадкоємця Трону. В ісламі, так само як і в іудаїзмі, існує обряд обрізання, один із давніх ритуалів. Він є зовнішньою ознакою релігійної належності і служить цілям відокремлення мусульман від людей інших вір, прищеплює віруючим ідею мусульманської винятковості. Хлопчик має бути обрізаний від семи днів до 15 років. Коли проводився обряд обрізання Мулай аль Хаса, газети рясніли фотоматеріалами – стривожені батьки, лікарі, стерильна операційна, інструментарій для операції, маленький пацієнт, далекий від думки, що йому належить перебути в цей день. Ведучі телебачення не втомлювалися коментувати хід операції. А ще цікаво, що в кожному населеному пункті були розгорнені операційні, в яких проводилось обрізання хлопчиків віку маленького наступника короля, що було великою подією у сім’ях простих марокканців. Урочистості проходили по всьому Королівстві. Деякі газети майже нічого не друкували, окрім фотографій на цю тему.

Отже, повернемося до Королівської площі і палацу. Площа відкрита для туристів і місцевого населення з 9.00 ранку до 9.00 вечора. По ній можна прогулюватися, проїжджати машинами з швидкістю не більше 30-40 км. На її території є діючі фонтани, висаджені чудові квіти, величні фікуси, переплетені алеї. На територію самої резиденції пройти неможливо, тому що тут досить численна королівська охорона у вишуканій яскравій формі, але сфотографуватися з ними можна, давши маленький пурбуар (чаєві, у Марокко майже нічого не обходиться без чаєвих), дозволяється знімати камерою. Королівська резиденція – це «місто в місті», з особливою інфраструктурою і життєвим устроєм. Крім палацу на території резиденції знаходяться господарські приміщення, приміщення для охорони і прислуги, гаражі, парковки та ін. Тут же розміщений цвинтар королівської династії і мавзолей Хасана І. На цьому цвинтарі до будівництва меморіального комплексу був похований Мохаммед V. Король має подібні резиденції у кожному регіоні Марокко.

На площі височіє королівська мечеть, в яку Король і його родина, а також підлеглі приходять на молитву кожної п’ятниці. На великі державні свята площа вщент заповнюється гостями з дипломатичних представництв, з іноземних держав, місцевих урядовців і ін., кожному хочеться подивитись на короля, а для марокканців є честю припасти губами до його руки! Щоправда, у святкові дні прохід є виключно за запрошеннми і спеціальними перепустками.

Хочеться окремо зупинитись на одній білосніжній споруді в Рабаті – Православному Свято-Воскресінському храмі, острівцю православ’я в ісламському світі. Цей храм був побудований у 1927 році російськими емігрантами і освячений у 1932 році. Великий внесок у спорудження храму зробила графиня М.Д.Шереметьєва. На богослужіння до храму приходять росіяни, українці, греки, болгари, румуни, серби. За час нашого перебування у Марокко настоятель храму протоієрей Сергій Кіпріанович (родом з Білорусії) і матушка Вєра (родом з Підмосков’я) проводили роботу на залучення і зближення прихожан храму. Вони були симпатичними, інтелігентними і дуже добрими людьми. До поїздки в Марокко перебували у відрядженні в США, а після марокканської каденції поїхали до Канади.

Пригадую богослужіння на великі свята – Різдво і Паску. Отець Сергій довідавшись, що ми з чоловіком знаємо багато колядок, попросив заколядувати після богослужіння. Якби хтось з наших краян побачив, з яким захопленням люди різних національностей слухали Добрий вечір Тобі пане господарю і Бог Предвічний народився. З прихожан ніхто не вмів колядувати, окрім кількох дипломатів-українців та їх дружин. Остаточно авторитет серед церковної громади ми з чоловіком завоювали, коли освячували паску. Я чула як росіяни перешіптувались, оглядаючи мій пасхальний кошик і відразу визначились, що ми є вихідцями із Західної України.

В кінці кожного богослужіння під накриттям, поруч акацій, організовували чайні столи, за якими можна було поспілкуватися, почути місцеві і світові новини, жінки обмінювались кулінарними рецептами, оскільки до чаю кожна з нас старалась принести щось смачненьке. Так ми знайомились, слухали розповіді кожного про свою країну, заводили друзів. На чужині душа прагне почути рідне слово, пісню, щось своє, особливе.

Святкові Богослужіння проводились також на День Перемоги, допомогу в цьому церква отримувала від Посольсива Російської Федерації і Посольства України. На ці урочистості запрошувались Посли інших держав, але приходили лише ті, котрі сповідують православну віру і посли країн, котрі постраждали у Другій світовій війні. Для довідки скажу, що Рабат є не лише адміністративним, культурним і політичним центром, але і столицею дипломатії – тут налічується близько113 Посольств і Консульських установ різних країн світу. Католики мають у центрі міста свій чудовий костел, відправа проводиться французькою мовою.

У Рабаті відкрито дуже багато музеїв, з яких можна відзначити Музей марокканських мистецтв, який розміщений на території Андалузьких садів, Музей археології, Етнографічний музей, Музей природничої історії, Музей античності і ін. Музей мусульманського мистецтва представляє багаті колекції східних коштовностей, гобелени, дерев'яні скульптури, тканини з шовку, шерсті і золотої парчі. В багатьох країнах світу цінують килими, розкішні тканини, вироби з глини, срібні і золоті прикраси, які виготовлялись і виготовляються майстрами Рабата.

Однію з давніх історичних пам’яток Рабата є фортеця Шелла, розташована трішки дальше від центру.

Рабат є також культурною столицею Марокко – тут розміщений Державний Університет Мохаммеда V і різноманітні наукові об’єднання. Навчання в Університеті є досить нелегким та і стати студентом непросто. Багато марокканської молоді навчається в Україні (українські дипломи визнаються в Марокко). Працюючи в канцелярії Посольства, доводилось часто спілкуватися з марокканськими дівчатами і хлопцями, які здобувають освіту в Україні. Більшість з них навчаються у Києві, Запоріжжі, Харкові, Донецьку, Маріуполі, Львові і інших містах, отримуючи фах фармацевтів, лікарів, юристів, інженерів-будівельників, архітекторів. У Марокко круглий рік ведеться будівництво, робота інженера-будівельника досить престижна і добре оплачувана, тому бажаючих отримати освіту у нашій державі багато. Викладання в більшості наших вузів ведеться російською мовою, тому марокканці часто не розуміють чим ми відрізняємось від Росії. Пригадую візит одного з марокканських хлопців до Посольства. Він прийшов у консульський відділ відкрити візу до України. На французькій мові старалась йому пояснити, що у консула сьогодні неприйомний день. Яким же було моє здивування, коли він заговорив чистою українською мовою. Більшість громадян України не розмовляють так добре українською, як цей марокканський юнак! Тоді я вирішила здивувати його і назвати місто в Україні, в якому він навчається. Коли вимовила слово Львів, він щиро засміявся і був у захопленні від моєї обізнаності з регіонами України. А мені, навпаки, стало прикро, тому що не цим ми їх маємо дивувати. Іноземці, приїжджаючи навчатись до України, повинні опановувати її рідну мову, а не мову сусідньої держави.

Ще одна цікава зустріч, але вже з випускниками українських університетів, трапилась в перші дні перебування у Марокко, коли ми відвідали великий супермаркет «Маржан», щоб закупити продукти і дещо для дому. Нас зацікавили ціни на канцтовари і я з розчаруванням, досить голосно висловила незадоволення якими дорогими в Марокко є канцтовари. Одночасно почули позаду себе голоси - «Так, дуже дорогі!». Обернувшись, побачили трьох молодих марокканців, які з радісними посмішками дивились на нас, неначе зустріли найрідніших їм людей. Виявляється, що це були випускники наших українських вузів, по закінченні яких вони добре влаштувались у себе на батьківщині, відкрили власний бізнес. Мій чоловік довго розпитував їх про навчання в Україні, їх перспективи, проблеми. Але знову ж таки, вони перейшли на російську, тому що знали лише кілька українських фраз, так як навчались російською мовою. А де ж вона, наша Україна…?

У Марокко досить плідно діє Асоціація випускників вузів колишнього СРСР і країн СНД, Посольство України також опікується цією організацією, проводяться зустрічі, конференції, і інші заходи.

Ще хочеться зупинитись на одній з історичних пам’яток Рабата та інших міст Марокко, яка ніколи не переставала жити бурхливим життям, де процвітає торгівля і завжди багатолюдно, де безліч різного краму – це Медіна (Medina) або в перекладі – Старе місто, з великою кількістю вузеньких вуличок, торгових рядів з бамбуковим покриттям, торгових лавок, де змішалися запахи вичиненої шкіри, смаженої баранини, різноманітних спецій, свіжого лаку і фарби, якими просочені вручну виготовлені різноманітні сувеніри, меблі. Чого тут тільки немає? На Медіні дуже легко заблудитись. Гордістю Медіни є фортеця Касба Удайя, яка повністю побудована з піщаника, а назва походить від назви одного з берберських племен – удайя, її першого гарнізону. Головна вулиця Старого міста – вул. Суїка (rue Souika) – найбільш багатолюдна вулиця Медіни, вона проходить через цілу Медіну і впирається у центральний продуктовий ринок. З іншої сторони вулиці можна побачити найстарішу мечеть Рабата Grand Mosquee, остання реконструкція якої проводилась у XIX столітті.

Медіна відокремлена від основного міста високими стінами, через які в Старе місто ведуть декілька воріт. До Медіни прямує авеню Мохаммед V – центральна вулиця Рабата. Майже у кожному марокканському місті є однойменні авеню, які також є центральними вулицями, так само, як і в кожному місті є своя Медіна. Це місто живе своїм особливим життям, торгівля іде до глибокої ночі і завмирає лише під час молитв та сильної спеки. Коли муедзин з мінарету закликає до молитви, більшість власників магазинчиків ідуть до мечеті, а ті, що не встигли з тих чи інших причин стають на коліна і, повернувши обличчя на схід, в сторону, де знаходиться Мекка, читають молитви, багаторазово віддаючи поклони. А так як торгують в основному чоловіки, то на короткий час торгівля завмирає. Двері багаточисельних маленьких лавок також зачиняються під час сильної спеки, а продавці, лігши на бруківку позаду своїх товарів, сплять міцним сном. Цей сон не порушить навіть прихід покупця. В інших же випадках, від продавця важко відбитись і якщо він помітив, що ти краєм ока подивився на його товар, переслідуванням немає меж. Він буде супроводити Тебе, припрошуючи зробити покупку до тих пір, поки не побачить, що тобі вже набридли його пропозиції. А ще, на Медіні потрібно вміти торгуватися, тому що початкову ціну завжди називають завищеною в два рази. У такому випадку її необхідно поступово збити наполовину, а якщо торговець впирається, тоді робиш вид, що більше не цікавишся його товаром, демонстративно ховаючи гаманець. Це випробуваний метод – ти знову ж від нього не відчепишся, але річ купиш по вигідній ціні, принаймні так тобі буде здаватися. Мої перші враження від Медіни були суперечливі, можливо тому, що потрапила до неї на другий чи третій день нашого перебування у Марокко. Пригадується, що надворі була сильна спека, ми зайшли центральним входом і побачили багато марокканців, які просили милостиню. Вони були на інвалідних візках, декотрі сиділи або лежали на тротуарі, матері тримали на руках дітей з вадами розвитку. Складалось враження, що їх звезли з усього міста. Мою увагу привернув нещасний чоловік, який, окрім кахексії, на ногах мав глибокі відкриті рани, по них повзали мухи. Сонце пекло неймовірно, від побаченого, суміші різноманітних запахів можна було знепритомніти. Ця картина довго стояла перед очима. Пізніше мені подобалось ходити в Старе місто, особливо в післяобідній час. Саме тоді Медіна була багатолюдна, лунали арабські мелодії, власники лавок дзвіночками закликали до себе, кожен вигуками рекламував свій товар, тобто це був своєрідний живий і дуже голосний хор, з яким ти зливався і здавалося сам ставав учасником цих дійств.

Насправді ж тут ведеться не тільки торгівля, але є безліч майстерень, цехів, де вручну виготовляють меблі, килими, срібні прикраси, шиють шкіряні вироби, тобто це є район ремісників і малозабезпечених жителів столиці. В Медіні є безліч торгових рядів, де можна придбати все, чого душа бажає – від продуктів, промислових товарів, прикрас, традиційних марокканських сувенірів, солодощів, різноманітних оливок, горішків, посмакувати гарячими м’ясними стравами з баранини з додачею різноманітних приправ, ароматним супом ескарго ( дуже гострий суп з дрібненьких молюсок), а також особливими кукурудзяними перепічками.

Одного разу на Медіні ми зустріли знайому , яка працювала у марокканській туристичній фірмі, сама родом з Харкова. ЇЇ чоловік отримав освіту в Україні і працював архітектором в одній з державних установах Марокко. Наталя (ім’я нашої знайомої) запрошувала до себе в гості, знаходились ми на центральній вулиці Медіни. Зіславшись на спеку, почали відмовлятись, але вона сказала, що до її житла йти 2 хв. Оглянувшись довкола, не могли зрозуміти, куди ж прямувати - довкола торгові ряди і магазинчики. Поки ми відмовлялись, вона зупинилась перед масивними старовинними дверима, кованими міддю, на яких ще зберігся національний орнамент, витягнула масивний ключ і відкрила їх. Це було як уві сні, відчули подих давнини, зайшовши до старовинної марокканської вітальні овальної форми, посередині якої був недіючий фонтан, стіни викладені старовинною мозаїкою, масивні сходи з натурального дерева вели на другий поверх, який мав форму арки, з неї можна було спостерігати за тим, що робиться на першому поверсі. Здивувало те, що ніде більше не було дверей, а де ж інші кімнати? Виявляється, що вони були непомітно схованими за колонами, ніби в нішах – тут були спальні для двох синів і батьків, для гостей та ін. Квартира умебльована марокканським куточком з безліччю подушок і пуфів, решта все було виготовлене тут же на Медіні, ручної роботи були також килими. Наталя пояснила, що частину помешкання вдалось реставрувати, а на решту не вистачає коштів. До квартири підведена вода, санвузли, ванна кімната, тобто є всі умови для проживання. Дошкуляла лише літня спека і на ніч вони загортались у мокрі простирадла, в іншому випадку було не до сну. Проживаючи вже певний час у Марокко, довідались, що багатьом вдалось реставрувати свої помешкання в Медіні і вони нагадують музейні комплекси. Звичайно, і ціна такого житла відповідна, адже воно знаходиться в стародавній частині міста, у самому серці Рабата.

Окрім чудових історичних пам’яток, Марокко має багато своїх внутрішніх проблем і однією з них є бідонвіллі або бідні міста. Кожен регіон цієї країни має поселення бідних. Це в основному люди, які приїздять до великих міст з близьких і далеких населених пунктів Марокко з метою отримання роботи. Бідонвіллі, як правило, розміщуються на околицях великих міст поблизу джерел водо- та енергопостачання. Це убоге житло з будівельних відходів, зводиться воно самотужки, тулиться одне до одного, утворюючи вулички, містечка. Всередині помешкання має менш більш пристійний вид – прикрашається саморобними килимами, заставляється простенькими меблями, але тут можуть бути і великі контрасти - часто у бідонвілях над дахом може красуютись на сонці антена-тарілка, а біля халабуди стояти машина. Марокканцям не подобається, коли іноземці фотографують або знімають камерою ці поселення. Можна навіть сказати про агресивне їх поводження по відношенню до туристів, які хочуть проникнути і знімати бідонвіллі.

Молодий король Мохаммед VI розробив спеціальну програму ліквідації бідонвіллів і побудови соціального житла. За час нашого перебування в Рабаті було знесено багато таких бідних поселень, а їх мешканців переселено в сучасне житло, подібне до наших гуртожитків.

Ще хотілося б зупитись на відношенні марокканців до спорту, хоч це може бути окремою темою розповіді про Марокко. З перших днів привертало увагу те, що в Рабаті від малого до великого займаються спортивною ходою, бігом, аеробікою, грою у футбол і ін. Для цього не потрібно було дорогих спортивних споруд, комплексів, хоч вони також наявні у цій країні. Неподалік від Посольства, поруч найбільшого готельного комплексу Хілтон (в Рабаті є безліч готелів, Хілтон - найсучасніший, тут зупиняються в переважній більшості іноземці), розкинувся великий евкаліптовий парк. Окрім евкаліпту, ростуть тут також хвойні дерева, платани та інші рідкісні види. В парку є безліч алей для прогулянок, великі і малі бігові доріжки, два міні футбольні поля, площадки для спортивних занять, кафе, безліч лавочок для відпочинку. Не можна сказати, що утримується він в ідеальній чистоті, хоч коштів витрачається багато, тому що тут присутня кінна охорона, садівники, які час від часу проводять обрізку дерев, робочі, які займаються прибиранням і поливом доріжок, але відвідувачів кожного дня дуже багато, особливо після роботи. Сюди приїздять сім’ями у спортивному спорядженні для того щоб побігати, пограти у футбол, волейбол. Масовими є заняття аеробікою, які проводить інструктор під музичний супровід. Інколи на такі заняття на свіжому повітрі назбирується кілька сотень людей – діти, молодь, старше покоління і навіть з вадами розвитку. Ніхто нікого не соромиться, тому що фізична культура в Марокко це не просто слова, а реальне життя. Ми також долучались до занять і кожного дня пробігали або проходили по 4,5 км (довжина головної доріжки парку), результат вже скоро дав про себе знати, вага зменшилась на кілька кілограмів. Марокканці мають чудових легкоатлетів, особливо бігунів, футболістів і ін. Коли нас запитували звідки ми приїхали до Марокко і чули слово Україна (вони говорили Украйна), то перше, що повідомляли про нашу державу – це Бубка і Шевченко. Цих спортсменів знали багато марокканців.

Грою у футбол вони займаються не лише на стадіонах, різниз площадках але і на березі океану під час відпливу. На піску проводиться розмітка і тоді пляжі перетворюються на велику кількість футбольних полів. Грають до настання спеки або чергового припливу океану.

Якщо ж грає збірна футбольна команда Марокко, місто завмирає, лише чути азартні вигуки коли марокканці забивають переможний гол, не кажу вже про те, скільки часу і енергії іде на рекламу майбутньої гри.

Ми ходили з гордо піднятою головою, коли футбольна команда України перемагала на чемпіонаті світу з футболу. Гру нашої команди дивились цілим складом Посольства, але коли повертались додому, то завжди на нас чекали сусіди, консьєржі, щоб привітати з перемогою (жили ми в арабському кварталі) або поспівчувати на випадок програшу.

Традиційна марокканська кухня. Не можна окремо не зупинитись на чудовій марокканській кухні. Провівши більше трьох років у Грузії, ми захоплювались грузинською кухнею і нам здавалося, що смачніше хачапурі, хінкалі, сациві, лобіо, грузинських шашликів з м’яса і осетрини та ін. ніде немає, але марокканські страви також особливі і дуже смачні. У цій африканській країні в стравах досить контрастно поєднуються солодке і солоне, застосовують безліч спецій, приправ, свіжих трав. Досить поширеним є традиційний марокканський м’ятний чай. Він готується з гілочок свіжої або сушеної м’яти, зеленого чаю і великої кількості цукру. Подається у металевих блискучих чайничках, наливається з висоти у невеликі склянки, але обов’язково запивається звичайною водою, тому що є досить концентрованим і солодким. У Марокко м’ята і ромашка культивуються великими плантаціями.

Перша страва, якою ми поласували – це мешуійя - смажений баранчик по-марокканськи. Доводилось не один раз спостерігати як готується це пікантне м’ясо. Тушку молодого баранчика насаджують на дерев’яну жердину довжиною до 3м, проткнувши її ззаду і вивівши під шиєю. Потім до цієї жердини прив’язують міцним дротом передні, задні ноги і шию. Викопується яма глибиною до півметра, в якій розводиться вогонь. По боках ями ставляться рогатки висотою також до півметра і коли дерево вигорить до вугілля на рогатки кладуть жердину з бараном, яку час від часу постійно перевертають. Під час смаження тушку поливають сумішшю оливкової олії і спецій. Подають м’ясо цілою тушкою на великих блискучих металевих тацях і розробляють руками, кладучи кожному на тарілки. Я б сказала, що це цілий ритуал, коли запікають баранину.

Для приготування м’ясних страв використовують також індиче, куряче, яловиче м’ясо. Свинину можна купити в окремих магазинах або замовити, її, як правило, привозять з Іспанії, але мусульмани для приготування страв свинячого м’яса не вживають.

Національною марокканською стравою, як і більшості народів Північної Африки, є кус-кус. Його їдять у п’ятницю після ранкової молитви. У цей день кожен заклад харчування готує кус-кус. Для його приготування використовується крупа з дробленого пшона або подрібненої кукурудзи чи манка, з м’яса може бути баранина, яловичина, курятина, індичатина і обов’язково багато тушених овочів – помідори, кабачки, гарбуз солодкі перці, ріпа, морква, цибуля, бобові, оливкова олія. Найбільше його споживають взимку, тому що ця страва досить калорійна і, на думку марокканців, від неї тіло отримує більше енергії і тепла. На великий таріль викладається кус-кус, а зверху тушковані овочі і м’ясо. Під час обіду їдять домашній хліб ксра (ksra), посипаючи сіллю і кмином.

Для великих свят, весіль чи для зустрічі важливого гостя готується пастійя (pastilla) – традиційна страва, яка складається з м'яса голубів, круто зварених яєць і мигдалю, прокладених між шарами традиційного дуже тонкого марокканського тіста, ouarka. Зверху пастійю посипають великою кількістю цукрової пудри та, іноді, кориці. Поєднання м’яса, цукрової пудри дає особливий смак, подається також на великих металевих тацах з конусоподібними накривками.

Ще однією смачною стравою є традиційний марокканський тажин, який частіше споживають влітку. Готується у спеціальній глиняній посудині з баранини, курятини, яловичини з овочами і спеціями, обов’язково додають куркуму або шафран, зелень. Нам був до вподоби тажин з баранини, чорносливу, родзинок і великої кількості смаженої на оливковій олії цибулі. Влітку ми часто їздили на пляжі Бузніки, що за 30 км від Рабату, саме тут у кожному кафе, ресторані і навіть напроти пляжу на відкритій місцевості готували тажини різних порцій і смаків. Поласувати тажином можна в будь-якій точці Марокко.

На священний Рамадан в кожній оселі вариться суп харіра – наваристий м’ясний бульйон (в основному на баранячому м’ясі) з великою кількістю цибулі, чечевиці, помідорів, гострих приправ і кориці. Його подається після заходу сонця. У мене було таке відчуття, що під час Рамадану все місто насичене ароматом апетитної харіри.

Вперше в Марокко ми відвідали смак солоних лимонів, які подаються до м’яса риби, птиці, як додаток до гарніру. Досить цікавим є їх приготування - кожен лимон надрізають уздовж на кілька частин, але не до кінця, начиняють однією столовою ложкою солі, заливають лимонним соком, в який додають корицю, насіння коріандру, горошки чорного перцю, сушені перчики чілі. Щільно закривають посуд і ставлять в холодильник на 4 тижні.

Марокканська кухня особлива тим, що потребує тривалого повільного приготування – тушкування, запікання, але кожна страва має неповторний смак.

Автор: Любов ДОВГАНЮК для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі