В.В’ятрович: Минуле потребує не переоцінки, а оцінки

В Україні триває слідство у кримінальній справі за фактом здійснення геноциду 30-х років. Служба безпеки України, яка 22 травня і порушила цю справу, хоче юридично довести, що тодішній голод був штучно організований і є злочином.

"Досі дивна ситуація складалась: усі розуміють, що йдеться про злочин, і водночас немає юридичного підтвердження того, що це злочин”, - каже директор Галузевого державного архіву Служби Безпеки України Володимир В’ятрович.

Заголом, найбільш втаємничена Служба України почала охоче розсекречувати архіви свого попередника КДБ. Окрім, розпочатої справи щодо Голодомору, на початку липня СБУ повідомила про збір матеріалів у справі депортації кримських татар у 1944 році з метою дати "історичні та правові оцінки".

З чим повязана така активізація СБУ у розсекречені архівів, як триває розслідування у цій справі Голодомору, чому саме зараз виникла потреба у її провадженні, які наслідки вона матиме - детальніше в інтерв’ю В’ятровича для Новинаря.

Чому саме зараз визріло питання детальнішого вивчення і розсекречення матеріалів щодо Голодомору?
За останній період накопичилось багато історичних тем, які вимагають по-новому подивитись на українське минуле. Крім того, приходить нове покоління істориків, що мають можливість неупереджено подивитись на минуле.

Наше минуле потребує не переоцінки, а оцінки. Бо протягом ХХ сторіччя українцям ззовні нав’язувались оцінки чи то росіянами, чи то поляками, чи іншими сусідами. Тиск на українську свідомість, історію був настільки потужним, що цієї інерції вистачило навіть на понад 10 років незалежної України.

Окрім того, до 2004 року політична еліта була представлена часто в минулому радянською партелітою, що не приховували своєї тяглості з радянським минулим. У 2004 році до влади прийшли люди, серед яких хоч і були ті, що пов’язані з радянським минулим, але які готові до перегляду своїх поглядів.

Кримінальну справу за фактом Геноциду порушено проти, по суті, неіснуючої держави. Це безпрецедентний крок. Хто виступатиме позивачем, хто відповідачем?
Кримінальну справу порушено не проти певної держави, а за фактом злочину Геноциду, передбаченого 442 статтею Кримінального кодексу. Відкриття цієї справи є дуже логічним та потрібним кроком, наступним на шляху оцінки Голодомору.

Адже вже достатньо чітко дано наукову, історичну оцінку Голодомору. Наступним кроком стали політичні рішення Верховної Ради та десятків закордонних держав, що визнали Голодомор як трагедію українського народу. Відповідно, цілком логічно говорити про перехід на юридичну площину. На жаль, досі дивна ситуація складалась: усі розуміють, що йдеться про злочин, і водночас немає юридичного підтвердження того, що це злочин.

Як буде організовано сам процес у цій справі? Хто буде його учасниками?
Зараз важко казати, як виглядатиме процес, бо як і у будь-якій справі, це залежатиме від того, коли буде зібрано усі докази. Триває робота слідчої групи, що збирає усі відомі на сьогодні та нові документи, свідчення постраждалих та свідків для того, щоб оформити це як докази. Щойно дані буде зібрано, за результатами ми приймемо рішення в який суд передати справу, і яким чином сформулювати звинувачення.

Не так давно у Сіверодонецьку невідомі викрали пам'ятний хрест жертвам Голодомору. Тобто, попри усі зусилля та віднайдені матеріали, українське суспільства неохоче чує правду?
Суспільство сприймає правду. Соціологічні дослідження останніх років засвідчили значне зростання кількості тих людей, які відкрили для себе трагедію Голодомору - 60-70% наших співгромадян вважають Голодомор Геноцидом.

Але є доволі активні маргінальні групи, підтримувані певними політичними силами з-поза меж України. Вони вважають визнання Голодомору викликом для себе. Адже це означало б однозначне поривання з радянським минулим.

Очевидно, тим політичним силам, що намагаються черпати свій електорат з прорадянськи налаштованих громадян, така інформація невигідна. Вони готові як до саботажів та інформаційних акцій, так навіть і до аморальних вчинків, як то знищення пам'ятників.

Відкриття кримінальної справи збіглось у часі з початком виборчої кампанії. Чи не передбачаєте ви спроб політичних спекуляцій на результатах вашої роботи?

В Україні ще не було жодного року, коли б ми не говорили про вибори. Ми свідомі того, що хтось говоритиме про прив'язку до виборів, але це не повинно впливати на нашу важливу роботу. Чи закінчиться вона до президентських виборів, чи після, - думаю, це не настільки важливо. Важливо, чим вона закінчиться. І важливо, щоб закінчилась юридичним висновком про те, що злочин проти українського народу 1932-33 року був Геноцидом.

Багато сказано про сам Голодомор, і набагато менше уваги приділяється рухам спротиву. Знаю, що ви публікуєте матеріали і щодо таких рухів спротиву. Чи були вони масовими?
Ми публікуємо і, думаю, й надалі публікуватимемо інформацію про рухи спротиву, яких в ті часи було багато. Наприклад, у нашому збірнику "Розсекречена пам'ять" є мало не щоденні звіти головного політичного управління керівництву партії про те, який організований спротив викликає політика колективізації. Про одне з таких повстань, що передувало Голодомору, - в Павлоградському районі Дніпропетровської області, – ми видали навіть окрему книжку.

Є інформація про спротив цілих населених пунктів, і важливо про це говорити, бо це доводить, що Голодомор розглядався радянською владою як останній рішучий удар придушення українського національного руху.

Про це свідчать документи ГПУ та партійні документи, як то висловлювання Сталіна. Він застерігав, що якщо не буде вжито рішучих кроків, то Україну буде втраченою. Цими кроками було жорстоке придушення українського національного руху через ліквідацію його головних носіїв, яким в 20-30-х роках було селянство.

Наші сусіди по-різному трактують та долають своє радянське минуле? Що з їхнього досвіду варто запозичити?
Шкода, що Україна так пізно звернула увагу на цю проблему. Зараз якраз відзначається 20-річчя незалежності країн центрально-східної Європи. По-суті 20 років там активно тривав процес декомунізації.

У чому він полягав? Відновленні держави чітко відмежувались на законодавчому рівні від тих квазі-держав, що входили до радянського блоку. В деяких країнах (Литві, Чеській Республіці) прийнято закони, що засуджують комуністичну ідеологію. У деяких - заборонено діяльність комуністичних партій. У Чеській Республіці є цікавий закон, сформульований одним реченням про те, що комуністичний режим, який панував в Чехії з 1948 по 1989 рік, був злочинним режимом. Відповідно, органи безпеки цього режиму визнаються карально-репресивними органами.

В більшості згаданих держав пройшов процес люстрації, який у нас часто не розуміють і демонізують, подають як своєрідне полювання на відьом. Проте практично у всіх державах це відбувалось відповідно до спеціально прийнятого закону: людям, які співпрацювали з комуністичними органами безпеки, було заборонено обіймати державні посади протягом певного періоду.

Ці люди могли самостійно повідомити про свою співпрацю, відповідно держава брала на себе зобов’язання не розголошувати таку інформацію. У випадку, якщо людина приховала цю інформації, держава мала право її оприлюднити.

І найважливіше, що було зроблено – опрацьовано та оприлюднено величезний масив документів органів державної безпеки радянського періоду, що стали основою для переосмислення минулого, і показали наскільки жорстоким був тоталітарний режим СРСР.

В той час в Росії створено спеціальну Комісію з вивчення фальсифікацій історії, які йдуть на шкоду інтересам Росії...
Кожна країна має право на власний погляд на історію. Історики завжди будуть між собою сперечатись. Очевидно що Богдан Хмельницький для нас завжди буде героєм, а ось для польської історії він далеко не має такого героїчного ореолу.

На жаль, важко просувається наша співпраця з російськими колегами. Ми запропонували підписати окрему угоду про співпрацю в архівній сфері. Проте, нашу пропозицію відхилили.

Взагалі поява згаданої комісії при президентові Росії відверто насторожує, нагадує радянські спроби політичного контролю над історією. Дивно, що не історики, а політики – а таких в комісії понад 80% - будуть вирішувати, що таке фальсифікація. І дуже дивне саме формулювання: що є інтересами Росії? І чому історія, минуле таке яким воно було, повинно підпорядковуватись сьогоденним, теперішнім інтересам Росії або їх баченню теперішньою російською владою?

На жаль, зараз в Росії дедалі більшої популярності набувають неосталіністські тенденції, виправдання радянського тоталітарного минулого. Власне, це і є джерелом історичних непорозуміння.

СБУ часто закидають те, що служба займається історичними питаннями, залишаючи поза увагою загальніші питання. Наскільки, на вашу думку, доречно вирішувати питання історії на рівні СБУ?
Питання Голодомору вже достатньо серйозно вивчено науковцями. Очевидно, що воно дозріло перейти в юридичну площину. І абсолютно в повноваженнях СБУ розслідувати злочини проти миру та людства, що прописано в законі про СБУ.

Якщо говорити загалом про активну гуманітарну діяльність СБУ в розкритті документів, то справа у тому, що галузевий державний архів СБУ успадкував величезний масив документів СРСР, надзвичайно важливих для розкриття українського минулого. Власне, мене як фахового історика було запрошено саме для такої роботи. Але я б не хотів, щоб ця робота протиставлялась іншій фаховій роботі СБУ, адже робиться і та, і інша. Просто інша робота СБУ є специфічною діяльністю спецслужби, яка не завжди розголошується.

Які документи на черзі до оприлюднення після Голодомору?
Зараз ми взялись за системну роботу і хочемо розсекретити документи, що висвітлюватимуть весь радянський період з 1918 по 1991 рік. Готуємо кілька проектів.

Один з них – це діяльність так званих отаманських антибільшовицьких загонів, що діяли на сході, півдні та в центрі України до середини 20-х років. Інший проект – це підбір і оприлюднення документів про діяльність агентурно-бойових груп НКВД, що діяли під виглядом УПА. Наступним етапом нашої роботи стане дослідження та оприлюднення документів про український дисидентський рух.

Якою може бути стратегія поширення історичної правди в східних та південних регіонах нашої держави, які здаються найбільш несприйнятливими до цього?
Стратегія можлива лише одна – донесення історичних фактів, правди. Я категорично не погоджуюсь з тими політиками, які зараз заявляють, нібито правда про Голодомор про визвольний рух здатна розколоти українське суспільство. Думаю, що навпаки, історична правда – це якраз та платформа, яка здатна об’єднати українську націю, стати основою для руху вперед.

Очевидно, що в південних та східних регіонах, що більше постраждали від тоталітарного режиму, ніж захід України, потрібно докладати більше зусиль для донесення інформації про те, чим був радянський режим. Але з власного досвіду можу сказати, що для дослідників в цих регіонах працювати значно цікавіше. Коли ми їздили з нашою виставкою про УПА по всій Україні, то саме на сході та півдні України ця інформація для людей була сенсацією, люди відкривали для себе абсолютно нові сторінки історії.

А скільки відвідувачів побачило вашу виставку?
За нашими підрахунками це понад шістдесят тисяч людей. Очевидно, що це не мільйони, як мало б бути, але це достатньо велика кількість для того, щоб змістити акценти в розумінні українського минулого.

Важливо, що серед відвідувачів наших виставок понад 70% - це молодь. Студенти і школярі неготові сприймати стереотипи, як це, на жаль, притаманно старшому поколінню, звиклому читати газету "Правда". Молодь вимагає більше інформації для того, аби самостійно робити висновки. Власне, на молодь і зорієнтована наша робота.

Як давно ви працюєте з архівами СБУ?
Почав я працювати на початку 2000-х років як дослідник. Був обурений роботою архіву СБУ, бо зустрічався з дуже багатьма перешкодами. Все відбувалось вкрай важко і довго. Дуже багато інформації було засекречено, і відповідно жодної відповіді на мої питання надати не могли.

Врешті-решт це мене обурило настільки, що я написав велику статтю про те, що СБУ зберігає секрети неіснуючої держави. Це стало приводом для зустрічі мене, тоді як історика, з представниками СБУ.

Очевидно, що я перелякався, таке спілкування мені здалось трохи дивним. Але мені запропонували написати своє бачення того, як має виглядати ця робота. Я написав. Після цього було організовано зустріч з тодішнім тимчасово виконувачем обов’язків голови СБУ Валентином Наливайченком, який мені запропонував: "вмієте критикувати – то спробуйте попрацювати".

Я взявся за цю роботу. І думаю, дуже багато штучних перешкод мені вдалось усунути, зокрема, тому що як історик я із середини бачив усі проблеми, вузькі місця, що заважають нормально і спокійно працювати дослідникам. Сподіваюсь, що дослідники, які працюють з кінця минулого року чи з початку цього відчули суттєву різницю у роботі з нашими матеріалами в порівнянні з тим, що було раніше. В цьому я бачу свою місію – створення максимально комфортного доступу до цієї інформації.

Чи стикали із спробами втручатись у вашу роботу з боку, наприклад, певних політичних сил?
Очевидно, що заважає галас, спроби надмірно політизувати нашу роботу. Те, що ми робимо має значно більше значення, ніж сьогоденна політична метушня довкола цього. На мою думку, надання доступу до раніше секретних архівів має стратегічне значення державного масштабу, і відповідно нам зараз не варто зважати на тимчасові закиди, тому що теперішні політики скороминучі, а історична правда, коли вона буде відновлена, може стати платформою для відбудови держави.

Якби у нас були тверезо мислячі політики, державні мужі, ми б мали з ними про що поговорити і про що попросити. Йдеться про цілий ряд законодавчих змін, які суттєво полегшили б нашу роботу, і могли б значно покращити роботу нашого архіву і загалом дослідження матеріалів.

Автор: Ольга МИГАЛЬ
Джерело: Новинар
Обговорити на форумі