Вода наша — млини їхні

Ніхто вже не пам’ятає, відколи так склалося, але до початку розв’язання Другої світової кожна з коломийських національних меншин міста мала "свій" відведений для купання і засмаги куток.

Доволі обширна частина лівого берега Пруту територіально належала до невеликого, як на міжвоєнний час, але доволі ошатного Студентського парку — улюбленої зеленої відпочинкової зони української молоді міста. Протягом теплої пори року припарковий зарінок і галявини парку студенти використовували для спортивних тренувань і змагань, розваг, святкувань і побачень. Польське населення збиралося на "віцєчкі" з протилежного правого берега, вище моста, коло "стрільбища" (давній стратегічний об’єкт для проведення стрілецьких навчань, з дотами і захисним написом, який зберігся і досі).

На коломийському боці починався рукав Малинівки, яка протікала вздовж лівого берега Пруту, попри вулицю Закупелеву (тепер Карпатська). Широкі дубові ворота-шлюзи спеціальним сталевим гвинтом підіймали і спускали необхідну кількість води для ефективної праці млина, або й зовсім перекривали, коли, приміром, триби коліс і шестерень млина перебували на профілактичному ремонті. Правильніше було б написати слово "шіци" — технологічний термін шлюз прийшов до нас у радянський період. Останнім довоєнним "шіцмайстром" служив Тонцьо Хом’як з сусідньої вулиці Глибокої — старий чоловік, якого завше бачили з великим залізним "ключем" від загати. Щодва роки спеціальна служба займалася поглибленням і чищенням дна, яке, одначе, встигали заселяти пласкі мушлі, деякі завбільшки з долоню. Перед мостом було впорядковано зупинку "Купелева" для пасажирських вагонів потяга. Далі стояв дубовий комплекс легких споруд з кількома "перекинутими" через вузькі береги місточками, кладками, лавками. Отож цю затишну місцину пляжування облюбували місцеві ізраїлеві нащадки зі своїми родинами, коломийські пани з підпанками. У кабінах люди мали персональні переодягалки. На річку Прут більшість з них не воліли ходити, принципово. По-перше, вони панічно боялися течії і глибини, по-друге, — їхня мораль не дозволяла дівчаткам, дівицям, жінкам і молодицям купатися напівоголеними при чужих мужчинах. Щодо безпечного плавання, то між мостиками Млинівки закріплювали сітки. Звідси рукотворним каналом глибиною біля трьох метрів вода текла, спадаючи потужним каскадом на колеса одного з найвеличніших тогочасних борошняних підприємств краю — млин Ґольдберга. Фрагмент про цю споруду, яку одягнув у типові ідеологічні шори Б. Геник, подаю з коломийської газети "Червоний прапор", №127 за 11 серпня 1967 року. "...Познайомилися. Зустрічний був Василь Козяк — робітник з млина коломийського капіталіста Якуба Гольдберга.

Вийшли на двадцятип’ятиметрові городи, що біліли квітучими садами. Серед них, наче в раю, красувалась вілла на 20 кімнат. З кінця саду доносився розкотистий шум води, яка била на велику турбіну (вона також виробляла електроенергію, яка подавалася по усій припрутській зоні міста. Її залишки простояли ще до середини 1970 років. — Прим. автора), що в п’ятиповерховім млині беззупину крутила 32 пари вальців і п’ять млинних каменів. Зайшли всередину. Побачив мізерних робітників, що в куряві двигали 150-кілограмові міхи. Млин працював цілодобово, а робітники — у дві зміни. За 12 робочих годин заробляли по золотому (приміром за 15 золотих можна було придбати 100 кг зерна. — Прим. автора)".

Одразу за триповерховою спорудою млина над майже завмерлим плесом Млинівки дугою завис кам’яний віадук — широкий міст зі стовпцями над високими краями. А в його могутній тіні — гуси, жінки на кладці рушники полочуть, хлопчина з вудкою застиг між гіллям верболозу... Пишу про те, що так яскраво живить пам’ять уже майже півстоліття й не віриться, що все описане, наче небіжчик, давно вже закидане землею, замулене подіями іншої вартості...

Автор: Василь НАГІРНИЙ
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі