Обожнювання техніки, на яке ми нині страждаємо, є марновірством

На інший пам’ятний уривок енцикліки Caritas in Veritate ми натрапляємо наприкінці послання, в главі, яку Бенедикт XVI присвячує тому, що можна назвати обожнюванням техніки.

Супроти прометеївських устремлінь, властивих нашій епосі – епосі, яка постулює абсолютну свободу панування матерії і засліплена її фальшивими чудесами – Бенедикт XVI висуває такий технічний прогрес, у якому би утвердилось панування духу над матерією, де людську свободу поліпшувати умови життя, заощаджувати зусилля чи уникати небезпек перевершуватиме моральна відповідальність. Як говорив великий Леонардо Кастельяні [аргентинський письменник і теолог. – Z], "свобода – це не є власне рух, це лише можливість рухатися; і в цій можливості найважливішим є, куди саме рухатися. Філософи кажуть, що поняття "куди" визначає рух, робить його великим чи малим, добрим або ж поганим". Свобода, яка не знає, куди вона рухається, є гіршою, аніж її відсутність; так само, як софістика є гіршою, аніж відсутність філософії, а марновірство є гіршим за відсутність релігії. Обожнювання техніки, на яке ми нині страждаємо, є марновірством, в якому людина, – мовить нам Бенедикт XVI, – "задається лише питанням "як?" замість того, аби замислюватися над тими "чому?", які спонукають її діяти".

Оце обожнювання техніки (яке, зрештою, є "боготворити витвір замість його Творця", як читаємо ми в Посланні Апостола Павла до Римлян) виступає в якості нової "ідеологічної сили", різновидності трансценденталізму, яка ставить себе вище моральної відповідальності людини і не дає їй оцінювати наслідки її дій далеко за межами "технократичного культурного горизонту". Наслідки такого технічного абсолютизму, звільненого від моральної відповідальності, від обов’язкової гуманістичної лінії, Бенедикт XVI зауважує повсюдно: "підприємець єдиним критерієм своєї праці вважає максимальний прибуток у виробництві, політик – зміцнення влади, учений – результат своїх досліджень". Урядовці вихід із кризи бачать у фінансових технологіях, у відкритті нових ринків, у зниженні (чи піднятті) податків та в інституційних реформах. Однак усі ці технічні засоби не можуть вирішити проблему, бо, як застерігає нас Папа, "розвиток неможливий без чесних людей, без економістів і політиків, у свідомості яких міцно закладено поклик спільного блага".

Такий же марний, цілком технократичний труд ми виявляємо в зусиллях урядів досягти миру, що опирається не на "цінності, засновані на правді життя", а виключно на дипломатичну рівновагу та економічний обмін. Ми помічаємо його також у ЗМІ, які завдяки технічному прогресу розширюють можливості поширення інформації, втративши при цьому свою антропологічну сутність. І зрештою, ми його виявляємо в царині біоетики, де технічний абсолютизм досягає свого максимального вираження, ховаючись за суто матеріальною і механістичною концепцією людського життя. Це обожнювання техніки, яке обмежує можливості духовного росту людини, пригнічує душу, досягаючи при цьому вершин матеріального розвитку, витворює "свідомість, нездатну розпізнати людське", неспроможну "розпізнавати саму себе і пізнавати ту правду, яку Господь закарбував у ній ще в зародку". Воно творить епоху, отупілу від марнославства розуму, ув’язненого у цілковитій іманентності; епоху, яка врешті-решт є нелюдською.

Автор: Хуан Мануель де Прада [Juan Manuel de Prada], іспанський письменник і журналіст
Назва оригіналу: Benedictinas (II)
Джерело: ABC, 13.07.2009
Зреферувала Галина Грабовська, Західна аналітична група
Обговорити на форумі