Рятуйся, хто може? Недоторканні проти смертних

Абсолютній більшості депутатів, які були позбавлені депутатської недоторканності, вдалося перетнути кордони України. Виникає запитання: наскільки вони були обізнані з ходом слідства в Генпрокуратурі та яким чином працював контроль перетину кордону?

Переможна заява Генеральної прокуратури про розкриття вбивства мешканця Кіровоградської області, коли головного фігуранта справи знайти неможливо, нагадує добре режисований фільм. Депутат Верховної Ради від БЮТ Віктор Лозинський зникає, провідник БЮТ прем’єр-міністр Юлія Тимошенко відтепер може робити заяви про неприпустимість знаходження подібних персонажів у лавах партії та фракції.

Мало того, Тимошенко може нагадати, що саме за її проханням Лозинський звернувся до Генпрокуратури з проханням позбавити його депутатської недоторканності. Верховна Рада України теж виглядає як Понтій Пілат, який умив руки – недоторканність з Віктора Лозинського знято і всі питання адресувати до правоохоронних органів.

Корпоративна честь української еліти – захищена. Президент України Віктор Ющенко взяв справу на свій особистий контроль. Але залишаються сумніви, що це пришвидшить пошук Лозинського.

Моральна злиденність сучасної української еліти стала результатом не стільки факту існування депутатської недоторканності, як це хочуть показати окремі політики, а відсутністі громадянського суспільства та правової держави.

Вісімдесята стаття Конституції, яка передбачає імунітет депутата Верховної Ради, часто ставала об’єктом уваги українських Президентів. Першість належить Леоніду Кучмі, який навіть ініціював проведення референдуму, на якому більшість громадян висловилися за вилучення норми Конституції про депутатську недоторканість.

Напередодні світанку державності, в 1990 році, був позбавлений депутатської недоторканності депутат Верховної Ради УРСР Степан Хмара. Під час зняття недоторканності він знаходився у сесійній залі і арешт відбувся прямо там.

Після арешту він провів майже рік у СІЗО. Операцією з позбавлення Степана Хмари недоторканності провела комуністична більшість ВР УРСР під керуванням Олександра Мороза. Це був яскравий зразок політичної розправи над опонентом.

В незалежній Україні першим депутатом, позбавленим депутатської недоторканності, став Юхим Звягільський, якому вдалося безперешкодно покинути межі України. Наступним "безімунітетним" депутатом у 1999 році став Павло Лазаренко. На той час уже перебував за межами України під пильним наглядом американських правоохоронців.

Після нього, в 2000 році, настала черга Віктора Жердицького, якого арештували німецькі правоохоронці. Потім була справа Миколи Агафонова, якого позбавили депутатської недоторканності і який помер від інсульту в лікарні – за офіційною версією.

Якщо говорити мовою аналізу, то виходить, що абсолютній більшості депутатів, які були позбавлені депутатської недоторканності, вдалося перетнути кордони України. Виникає запитання: наскільки вони були обізнані з ходом слідства в Генпрокуратурі та яким чином працював контроль перетину кордону?

Якщо навіть відкинути питання міри вини, яку мають визначати судові органи влади, цікаво – а чи не були їхні виїзди за кордон наперед сплановані, в тому числі і представниками органів? Чому іноземні правоохоронні органи виявилися більш успішними у затриманні Павла Лазаренка та Віктора Жердицького? Напевно, тільки тому, що вони не були пов’язані корпоративними інтересами та етикою української "еліти".

Участь у вбивстві сільського мешканця Олійника Голованівського районного прокурора Євгена Горбенка та начальника Голованівського райвідділу міліції Михайла Ковальського є знаковим. Той факт, що бізнесова та політична еліта України має в своєму оточенні "ручних" прокурорів та представників МВС, готових на полювання за людьми, говорить про природу їхньої влади.

А вона полягає у цілковитому підпорядкуванні місцевих представників силових відомств, які відчувають повну залежність від свого "патрона" з Києва, який гарантує їм безхмарне майбутнє і свою кампанію на відпочинку.

Полювання на людей було середньовічною "розвагою" феодалів, які вважали селян своєю власністю, такою ж як худобу, або землю. Нове Середньовіччя знову приходить в Україну в своїй "цивілізованій" подобі.

Місцеві "князі", які отримали від Києва мандат на здійснення влади не відчувають жодних перешкод у своєму свавіллі. Тому питання вирішення контролю за місцевою владою і виведення із залежності правоохоронних органів від місцевої та загальноукраїнської "еліти", залишається тим надзавданням, яке має вирішити українське суспільство.

Суспільство має нарешті визначитися, чи надавало воно народним обранцям та іншим представникам влади право здійснювати над собою насильство у довільний спосіб, в обхід конституційних прав і свобод.

Як не будуть намагатися політичні речники країни пояснити випадок з Лозинським винятком, суспільство навряд чи повірить обіцянкам знайти головного винуватця. Те, що резонанс справи припав на неоголошений старт президентської кампанії, лише дасть змогу штатним та позаштатним технологам вкотре маніпулювати громадською думкою у потрібному напрямі.

Українська влада як міфічний вершник без голови здійснює свій сліпий маршрут країною, в якій навіть право на життя поширюється не на всіх.

Автор: Станіслав ФЕДОРЧУК
Джерело: Новинар
Обговорити на форумі