Давня Коломия: Від друкарні до сироварні

Хто з коломийців старшої генерації не пам'ятає будівлю на вулиці Горького, 46 (тепер проспект Грушевського)? Адже це була відома "камениця Білоусів".

Відповідно до усіх родинних домовленостей майбутню історичну архітектурну пам'ятку міста розпочали 1874-ого, а завершили через чотири роки. Акурат по одному поверхові на рік. Її утримувало двоє братів - Теодор та Михайло Білоуси. Перший був директором міської чоловічої гімназії. Він настільки успішно провадив навчальним закладом, що його просвітницьку діяльність схвалював сам Іван Франко, а з ним і Михайло Павлик. Молодший брат Михайло Білоус заснував у цьому величному будинку приватну "печатню", вивіску якої під самим дахом було видно здалеку. Спочатку друкарня розмістилася у підвальному приміщенні. Але одного разу Чорний потік вийшов з берегів і залляв подвір'я. І тоді наші друкарі врятували ситуацію тим, що перенесли цінне обладнання на перший поверх. Тут брати продовжували друкувати періодику, різноманітні інформаційні листки, а також власні творіння... Слід зауважити, що родина Білоусів належала до течії "москвофілів" або "святоюрців", тож друк відбувався "язичієм" - важкозрозумілим для місцевих мешканців. Хоча в щирих діяннях своїх вони були істинними українськими патріотами. Особливе зацікавлення серед покутян викликали небачені досі поштові картки або, як тоді писали, "Переписні листки", які виходили з портретами визначних українських діячів: письменників Гоголя і Костомарова, засновника професійного театру в Галичині Бачинського, князя Володимира Великого, преподобного Нестора Літописця, королів Данила та Лева, гетьманів Сагайдачного, Хмельницького, Дорошенка... На одній із поштівок уміщено портрет самого Теодора Білоуса, що цілком виправдано і заслужено, бодай за його подвижницьку працю на теренах коломийського шкільництва. Цікаво, що тираж тільки однієї газети-двотижневика "Хлібороб" сягав 1000 примірників, чого не мало жодне з видань тодішньої Галичини. З Коломиї її надсилали аж до берегів "туманного Альбіону", а також Швейцарії. Редактором видання був М.Павлик при співучасті І.Франка. Опісля, при переїзді Павлика до Львова, до 1893 року газетою опікувались Іван Герасимович та Северин Данилович.

1898-ого видавець М.Білоус у газеті "Руская рада", число 5, оголосив, що починає друкувати Шевченкових "Гайдамак". Отож хотів Михайло, щоб ілюстрували твір місцеві "артисти-малярі". За виконану працю він пропонував 12 корон і 25 екземплярів майбутньої книжки. У 400 золотих рейнських обійшлися послуги друкування. Та чи не знайшлося тоді охочих художників, чи виникли якісь інші причини, та видавець використав у цій книжці 17 ілюстрацій Опанаса Сластьона з Великої України. Книжка мала 140 сторінок і коштувала 50 корон. Ох і ополчилася тоді на "нашого брата" пихата польська шляхта, яка через свій видавничий орган присудила Білоусові "двадцять п'ять гарячих", до цього, звичайно не дійшло, однак на таку реакцію злободенними віршованими рядками відгукнувся краянин Микола Кубик:

...Калатають, дзвонять дзвони.
А панки лиш крутять вуса.
По церквах старих ікони –
Й ті сміються з Білоуса.

А тим часом, 1888 року, у друкарні і водночас видавництві працювало всього шість осіб - фахівці з інших міст, а також з-за кордону. На кінець XIX століття у Білоусовій "печатні" послуговувалися лише однією друкарською машиною і нескладним верстатом типу прес. Вони ще донедавна служили місцевій "типографії" на вулиці Валовій. Одного з них автор цих рядків уже не застав на звичному місці. Якщо музейним працівникам міста вчасно не подбати про останній "Білоусів раритет", то невдовзі про його долю зможемо лише здогадуватися.

Попри видавничу діяльність, у т.зв. "камениці Білоусів" відбувалися перші театральні аматорські вистави, допоки не побудували у місті Ощадну касу з великим, як на той час, концертним залом, а опісля й Український народний дім.

Як довідуємося з листа М.Павлика, датованого 30.X.1892 р., до І.Франка, одноповерховий, але доволі просторий "будинок з колонами", який прилягав до Білоусової "печатні", теж був власністю цих заможних коломийських книгодрукарів. Отож автор послання повідомляє: "Ми (себто Михайло та його сестри) вже найшли в Коломиї хати, котрі Білоус лишає вже за 860 гульденів (1 гульден прирівнювався до 1 золотого рейнського. - авт.). Ми ж важили на всі боки, й іншого виходу нема: з ділового боку Коломия важніша Львова, окрім того, дешевша, здоровша, а головно, що там сестрам буде сталий заробок. Так-от, я вдаюся до Вас: чи не хотіли би-сте разом взяти на себе хрест і чи не рішили бись-теся стало жити в Коломиї?". Але цьому задумові не судилося збутися, а шкода...

Минали роки. 1892 року помер Теодор, який ще встиг долучитися до започаткування і розміщення у власному будинку школи деревного промислу. 1913-ого не стало й Михайла, та залишився син Корнелій. Однак він не продовжував справи ні стрийка, ні батька, бо від природи хворобливим видався, тож невдовзі і сам упокоївся в Бозі. На цьому промисел Білоусів занепав, однак протягом майже півсотні літ тут побачило світ близько 600 книжок, брошур, понад два десятки різних найменувань газет і часописів. У родинній гробниці Білоусів, що перша з ряду стоїть між дзвіницею і церквою Благовіщення на цвинтарі Монастирок, поруч з Михайлом похована сестра Параска, його дружина Леокадія, син Корнель. Порівняно недавно, тільки завдяки старанням товариства "Поступ", вдалося відшукати поховання Теодора. "Його могила і хрест, без жодної епітафії, виконані зі строгого чорного мармуру, "знайшлися" зовсім поруч.

А далі була війна і входини нових власників до будинку, на березі непоказного Чорного потоку. На зміну розваленій Австро-Угорській імперії коротко прийшла така сподівана воля, яку задушила Польща у своїх "добросусідських" обіймах. Очевидно, старе приміщення ідеально підходило для друкування, та й, зрештою, самі машини нікуди не поділися, отож невдовзі тут розмістилася приватна друкарня Михайла Бойчука. Але восени 1939 року його контору націоналізувала радянська влада на чолі з головою "тимчасового управління містом" Андрієм Бойком. Внаслідок чого 1 жовтня, у неділю, вийшов перший номер "органу партійного комітету Коломийського міському КП УРСР, районної та міської рад депутатів трудящих" "Червоний прапор" під редакцією М.Котенка. За німецької займанщини директором друкарні був німець Зеццер. Перед відходом нацистського командування він планував вивезти все найцінніше і навіть позначив обладнання жовтою фарбою. Як не дивно, але справу з вигодою для міста врятував сторож Василь Жупник, молодятинський ґазда, який протягом двох діб тримав браму прохідної зачиненою.

І дотепер видається дивним, чому саме у підвалах колишнього видавничого центру Коломийщини розмістили склади готової продукції сирзаводу, головний цех - у згаданому "будинку з колонами", подвір'я було забруковане "диким" каменем, яке викладав сусідський майстер Сенюк, батько шістнадцятьох дітей. Офіційна назва підприємства звучала так: Коломийський відділ молочної кооперації "Маслосоюз". Першим повоєнним директором був Віктор Дубровін. Посаду начальника обіймав колишній січовий стрілець, командир коломийського куреня Володимир Левицький. У березні 1946 року його заарештували, а коли повернувся з місць покарання, призначили комірником і завгоспом за сумісництвом.

Від німецького правління зостався у спадок на цьому малому заводику великий кінь-тяговоз Фріц, яким возили з Пруту лід. Старі коломийські сировари ще довго згадували того роботягу-ветерана та його фірмана Гриця, який завше приходив на допомогу, коли серед весняного чи зимового розкислого бездоріжжя загрузала заводська "полуторка" водія Гаврила Клепача. Саме ці дві "технічні" одиниці доставляли на подвір'я квадратні блоки льоду. З нього складали пересипану тирсою поважних розмірів піраміду, а далі довбали кайлом чи ломом і закидали в діжки, які використовували в якості холодильної камери, де й зберігали сирно-молочні вироби. І це при тому, що такий продукт, приміром, як сир "Швейцарський", сягав в об'ємі до півтора метра, а важив 60-65 кілограмів. Стандарти головки сиру "Карпатського" були дещо скромніших розмірів, усього... 12 кг. Окрім того, тут власноруч розливали у літрові і півлітрові пляшки кефір, ряжанку, які запечатували смужкою скрученого паперу, при нормі 50 склянок денно. Із знежиреного молока виробляли навіть козеїновий клей... Виживали завдяки приймальним пунктам, чи-то пак сепараторним відділам, які діяли у Яблунові, Печеніжині, Коршеві, Заболотові, Перерові, Отинії. У цьому маленькому повоєнному підприємстві, яке на початках складалося усього з двох десятків осіб, праця була важка, шкідлива, часом без елементарних умов, без вихідних і лікарняних...

1944-ого радянська влада на перших поверхах "камениці" організувала польську мішану середню школу. Навчальний заклад довірено історикові Теофілю Ґадзінському. Правда, провчилися школярі недовго, через два роки їх з батьками депортували на "рідні креси". На кінці 1960-их, при директорові Миколі Чернію, завод перенесли з центральної зони міста на околицю у Дятьківці. Тільки льодяна піраміда лишилася розтоплюватися на сонці. Ймовірно, це спричинилося до того, що 1981 року могутній архітектурний "колос" помітно дав осадку, і приміщення було визнане аварійним. Основною причиною цього був лід, а точніше, те, що з нього стало. Тала вода підтоплювала фундаменти, аж поки у верхній частині не виявилися помітні тріщини. Здавалося, небезпеки не уникнути, і тоді мешканців відселювали кого куди. Аби випередити біду, за справу взялися військові, які у зворотному напрямі підривали поверх за поверхом. Проте "дідусь" і не гадав здаватися. І тоді потужні тягачі сталевими тросами заледве розтягнули товстенні стіни.

Лише тепер, коли прийшло запізніле усвідомлення цієї історичної "камениці Білоусів", розумієш, що можна було зберегти бодай зо два перших поверхи під музей поліграфічної справи в Галичині.

А тоді жалюгідні руїни простояли не довго. Майже на цьому місці для працівників Коломийського лісокомбінату звели типову п'ятиповерхівку, правда, дещо покращеного планування та з череп'яним дахом під псевдо-гуцульський стиль. І тільки на зорі незалежності України на честь перших коломийських видавців Теодора і Михайла Білоусів названо невеличку сусідню вуличку...

Автор: Василь НАГІРНИЙ, Коломийський вісник
Обговорити на форумі