Про "чистоту крові" й українську мову

В інтернеті й часописах нині мусується тема расизму в Україні. Молодіжні угруповання ратують за "чистоту нації", не знаючи ні її історії, ні мови. Підґрунтям для зверхності є псевдонауковий і застарілий науковий матеріал та цілковите невігластво стосовно сучасних досягнень мовознавців. Адже їхні праці дають можливість по–новому побачити й осягнути процеси формування націй.

Українським прихильникам "чистоти крові" буде корисно дізнатися про формування нації українців. Загальновідома інформація та матеріали наукових праць, зокрема професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Костянтина Тищенка, мають дещо очистити "чисту кров" від непритаманного українцям вірусу ксенофобії.

Скіфське відлуння сучасної мови. Відомо, що на території нинішньої України в різні часи мешкали трипільці, арійці, скіфи, кельти, ґоти, різні племена слов’ян, русичі, козаки і, врешті, "десь узялись" українці. Мовознавці дослідили тяглість існування тут попередниць нашої сучасної мови — прото— і праукраїнського варіантів говірок місцевих слов’ян. Утім зараз згадаймо про скіфів, кельтів та ґотів.

Завдяки Геродоту відомо, що його сучасники уявляли собі Скіфію як великий квадрат зі сторонами по 20 днів дороги (приблизно 700 км) обабіч Дніпра. Розмовляли скіфи та їхні родичі сармати мовами, що належали до індоіранської гілки індоєвропейської родини мов. Найбільший слід у Європі по собі залишили алани. Групи аланських племен воювали навіть на теренах Іспанії та Північної Африки. Інші племена, до яких "влилися" алани, іноді позичали їхнє ім’я. У наш час особливо близькою до мови скіфо–сарматських племен є одна із сучасних іранських мов — осетинська.

По собі іранці на теренах України залишили близько 6000 топонімів. Іранські назви на теренах України дають найраніші (VII—V ст. до н.е.) мовні свідчення про виробництво міді й заліза, виготовлення цих металів із руди, про кування металевих знарядь. І про те, що тутешні мешканці мали міста й судову владу. У топонімах України представлені імена майже всіх іранських племен. Словник української мови має десятки слів, спільних з іранськими мовами. Два українські божества мають іранські імена — Хорс і Симаргл. Учені доводять, що й сама система сформованих релігійних понять була запозичена слов’янами від іранців. Авеста була відома пращурам українців упродовж тисячоліть: її потужний лексичний і семантичний вплив є в усіх трьох хронологічних пластах іранізмів українського словника. На всіх українських етнічних територіях місцеві говірки містять іранізми. Та найпомітніший іранізм сучасних українців — це фаринґальне "г", яке ще є у словаків, чехів, верхньолужицькій мові та в прикордонних говірках сусідніх з Україною держав.

"Державна мова" кельтів. У середині I тисячоліття до н.е. на просторах Європи від Ґаллії та Ґалісії (Іспанія) до української Галичини й турецької Галатії проживали кельто–венедські племена індоєвропейців. Цей хоробрий і яскравий, фізично сильний народ створив своєрідну імперію. Кельтські племена поважали сфери впливу сусідів, але рідко діяли разом. У 3 ст. до н.е. від Малої Азії до Шотландії і Андалузії можна було подорожувати в єдиному культурному й мовному просторі.

Причетність до цієї "кельтської осі" Галичини вперше унаочнив Сергій Шелухин у книзі про кельтські корені Руси, виданій ще 1929 року. А відкриття у селі Бовшів безперечних археологічних свідчень присутності кельтів на Дністрі остаточно поклало край наївним тлумаченням походження назви "Галичина" від пташки.

Латинська назва кельтів, за Цезарем, була галлі, а грецька — галатаі. Об’єднання з трьох кельтських племен, що переправилися до Малої Азії з Балкан, греки й римляни звали галатами. Слов’янським звуковим відповідником етноніму "галати" виступає "голот". Значення слова "гал" у мовах самих кельтів — війна, могутність, могти, відвага, міць, жорстокість, пристрасть, ненависть. З огляду на це цікавим є значення українських слів: "галай" — запальна людина, крикун, зірвиголова; "ґаламаґа" — нахаба, зухвалець; "галабурда" — бешкетник; "голінний, голенний" — хвацький, жвавий, охочий до чогось, заповзятливий. Ці слова описують певні риси кельтської вдачі. Поряд із даними археології, топоніміки, антропології, етнографії, до слідів кельтського перебування в Галичині слід зарахувати й мовне явище реґресивної асиміляції, відоме на всій території Галичини.

За сучасними уявленнями археологів, експансія кельтів уперше торкнулася слов’ян близько 500 р. до н.е. Просуваючись із Ґаллії на схід південним краєм тодішніх ґерманських теренів, вольки–"мандрівники" стали відомі слов’янам під германізованою назвою "волохи". Літописці поселяють витіснених угорцями з Паннонії волохів на Волині, а латинська та німецька назви Волині досі пов’язують цю українську землю з вольками. Згодом кельти–волохи стали слов’янами–волинянами. Арабський історик Аль–Масуді у 947 році пише про волинян: "це корінь із коренів слов’янських, поважаний між народами слов’янськими і має першість між ними". Аль–Масуді також згадує ім’я князя волинян — Маджака. Через кельтську мову отримуємо прямий відповідник легендарного валлійського князя на ім’я Мадог (добра людина, справедливий, праведний).

Древляни із насіння неврів. В останні століття до н.е. на території Полісся з’являється кельтське плем’я неврів. Вони були добре відомі не лише історикам античності, а й поетам. В одній з античних поезій згадується невр на вкритім бронею коні. Неври спільно з древлянами та за участі ґотів створили потужну державу, яка розбудовувала єдину оборонну систему, ідеально припасовану до місцевого рельєфу — Змієві вали. За тисячу років неври розчинилися у древлянах. По собі вони лишили специфічний поліський діалект, назви населених пунктів та річок. Цікавими є літописні згадки про древлян. Ще у Х столітті свого князя Ніскиню деревляни називали Мал Ніскиня (давньою ірландською mal означає "князь, шляхтич, пан"). А знахабнілого столичного Ігоря стратили суто по–кельтськи, розчахнувши його між двома пригнутими деревами.

Дивує замовчування літописцем доварязької державності у Подесенні, а вона існувала і залишила масштабні археологічні пам’ятки. Столицею сіверської землі міг бути розташований за 20 кілометрів від Чернігова Седнів, в околицях якого спостерігаємо багату кельтську топонімію. Рюриковичі перейменували Седнів у Сновеськ і розмістили в ньому гарнізон у тисячу воїнів. Але місцеве населення через тисячоліття зберегло свою назву — Седнів. Варто зазначити, що типовим озброєнням похованих у сіверянських курганах були броня, щит і меч: у словнику слов’янських мов слова "щит" і "броня" визнані кельтськими запозиченнями.

Перші оприлюднені академіком Олексієм Шахматовим у 1911 році кельтизми у слов’янських мовах були сприйняті критично, але тепер учені до кельтських запозичень відносять десятки слів, навіть слово "сало".

Блиск ґотів. Про міграцію ґотів у II—III ст. із Південної Балтії через Волинь у Надчорномор’я та їхню державу вченим відомо чимало завдяки праці археологів. Згодом на територію України приходять інші ґерманські племена: ґепіди та ланґобарди. По собі вони лишили згадку, зокрема, в українському весільному обряді. Суфікс масового вжитку –енко у найпоширенішому типі українських прізвищ — також прадавня ґерманська мовна спадщина мільйонів українців. Те саме стосується суфіксів –инк–/–інк–/ен(ь)к— у назвах річок і 700 населених пунктів України. Скептики можуть відвідати італійську Ломбардію, де мешкають нащадки ланґобардів, ґотів та ґепідів. Тлумачний словник італійської мови виводить етимологію імен осіб і назв населених пунктів Ломбардії із суфіксом –енґо від германського суфікса –інґ, який вказує по батькові. Одним із прикладів є Мартиненґи (нащадок Мартина) — відомий рід військових із Брешії. Досить поширеним у Ломбардії є і прізвище Романенґо. Має свій слід того ж явища й Іспанія. То з погляду прихильників "чистоти крові" виходить, що іраномовні скіфи подарували нам "гекання", а самі кудись безслідно зникли? Та ще й кельтів із ґерманцями разом із собою прихопили? Ні. Ніхто нікуди не подівся. Вільні скіфи, майстровиті кельти й блискучі ґоти залишилися поміж нас. Із сусідів вони стали родичами — єдиним народом. І хоча назва його змінювалася не раз — це все ті ж наддніпрянці й наддністрянці. Увесь час тутешні люди.

Автор: Володимир БОГАЙЧУК член Комісії людських та громадянських прав Світового конгресу українців, "Україна молода"
Обговорити на форумі