Чи неуцтво повинно тріумфувати

"Ринок надає перевагу фахівцям, а не ерудитам" – написав у Gazeta Wyborcza 17 червня Адам Лєщиньскі. Ми публікуємо дві думки у дискусії над його статтею.

Казімєж Споронь: Вчитель – це не наглядач

Люди школи ніколи не хотіли бути винятково функціонерами системи. Вони працюють із наївним переконанням, що розвиток учнів не повинен бути сферою вибраних.

Я намагаюся наївно себе тішити тим, що деякі фрагменти тексту Адама Лєщиньського "Тріумфи неуцтва" (17 червня) є ввічливою іронією ("для чого проводити 20 годин на обговорення «Трилогії», якщо можна зі шпаргалки дізнатися, хто кого вбив"). Проте це дуже складний звичай для тих, хто "захищає як незалежність" нинішню систему екзаменування. Я побоююся, що в тексті Лєщиньського не побачать глузування, прихованого під позірною похвалою, а знайдуть у ньому аргументи для своїх дій ("доведеться звикнути, що завдання на випускних іспитах із польської та історії щороку ставатимуть поверхневішими та тупішими").

Школа як установа, мабуть, дійсно служить фіксації і відтворенню суспільного ладу, але, що парадоксально, вчитель завжди працює так, неначе його дії мають емансипаційний та революційний вимір. Завданням школи може бути реалізація програми, проте люди школи ніколи не хотіли бути винятково функціонерами своєї системи.

Вони працюють із наївним переконанням, що їм вдасться допомогти учневі подолати обмеження у прагненні до розвитку і самореалізації. Без цього переконання краще вже йти працювати наглядачем у заклад із виконання покарань.

Вчитель повинен наївно припускати, що розвиток і самореалізація не є сферою вибраних. Він може шукати для цих ілюзій підтримку у персоналізмі, у традиціях лівих рухів... Коли люди школи і університету б’ють тривогу, що система випускних шкільних іспитів моделює і проектує позірно освічених випускників, треба задуматися над тим, чи дійсно ми маємо справу з буркотливим наріканням на "часи і звичаї".

З прикрістю у статті Лєщиньського я знайшов симптоми безальтернативного мислення (ми живемо у світі, здомінованому корпоративними цінностями, і цим принципам ми повинні підпорядковуватися). Якщо це поєднати ще з культом професіоналізму ("серед добре навчених фахівців знайдуться також фахівці з історії, театру, літератури чи філософії") і презирством щодо темної маси, яка мусить залишитися недовченою, оскільки це зашкодило б їй у кар’єрі та в насолодах споживання... Жаль і сором!

Але ж є альтернативи, і критики нинішньої системи не хочуть повернення до форми проведення випускних іспитів, яка була 20 років тому, і будь-які зміни не приведуть до національної трагедії (тобто розпуск Центральної екзаменаційної комісії та окружних екзаменаційних комісій). Замість того, щоб розповідати небувалі речі про цінність шпаргалок, можна змоделювати найслабші ланки випускного іспиту з польської мови, наприклад, найчастіше критикований усний іспит, під час описів якого з’явився новий журналістський стереотип, що він начебто має шахрайський характер, оскільки всі (окрім простаків) купують готові роботи [усний випускний іспит із польської мови проводиться окремо від письмової частини, під час нього учень має виголосити напам’ять реферат із обраної ним раніше теми. – Z].

Всі ми знаємо, що нинішня система екзаменування не схиляє учнів до читання чого-небудь. А якби впровадити до усного іспиту принцип опитування змісту текстів, які обговорює учень із екзаменатором, чи впровадити до підготовки виступу обов’язковість літератури з-поза шкільної програми, обов’язок проходження консультацій із вчителем під час підготовки до виступу або прочитання одної додаткової книжки чи тексту, вказаного вчителем за місяць перед іспитом? А якби запровадити у ключ відповідей на завдання письмового іспиту з польської додаткові бали за влучні посилання на інші тексти, в яких з’являється мотив із аналізованого літературного фрагмента? Що як давати високі бали за посилання на твори з-поза шкільної програми і висновки з цього порівняльного аналізу?

Думки можна множити. Кожна з них має свої вади, але всі представлені тут зосереджуються на основній меті – зробити щось, щоб учень читав і був за це винагороджений.

Автор: Казімєж Споронь [Kazimierz Sporoń] – полоніст, екзаменатор на випускних іспитах, директор ІІ Загальноосвітнього ліцею ім.Станіслава Сташіца в Тарновських Ґурах


Адам Чех: Які часи, такі й тріумфи

Це не школа змінилася аж так сильно. А інституція корпорацій теж не нова.

"Тріумфи неуцтва" – так свою думку у дискусії щодо дедалі нижчого рівня знання абітурієнтів назвав Адам Лєщиньскі. Песимістичний заголовок, але звучання тексту – все таки ні. Автор, який дивиться на себе як на 34-літнього "динозавра", "інтелігента старого розливу", втішає себе тим, що це не молодь із року в рік дурніша, лише школа виховує інакше – оскільки виховує нині чергових працівників корпорацій, а не інтелігентів, про яких би ми мріяли.

Я є ледве 28-літнім динозавром, але реальність бачу у темніших кольорах. Я скажу прямо: якщо нічого не зміниться у найближчі роки, ми будемо свідками не так "тріумфів неуцтва", як одного великого Тріумфу.

Звідки ця різниця у поглядах? Перш за все, використовуючи припущення: "колись було так, а зараз є інакше", Лєщиньскі спрошує реальність. Пише, що колись багатство створювали у фабриках, а нині в корпораціях. Я б не визначав такої виразної межі, принаймні не у сфері освіти.

Спрощенням є твердження, що у XIX ст. школи виховували майбутніх працівників промисловості, отже, професійні школи були організовані на взірець фабрики, і в цей спосіб адаптували учнів до механічного повторення певних видів діяльності протягом багатьох годин. Тому що так вчилися всі. І це не тільки у XIX столітті, але й у XX, і навіть у XXI.

Робота на фабриці та робота в офісі не відрізняються аж так дуже. В одному і в другому місці критичне мислення не вважається особливою чеснотою. Тому учень, який сидить вісім годин у школі, вчить визначення та ще краще коли ходить у формі, становить ідеал майбутнього працівника, відтоді як дві революції – французька і промислова – породили модерність.

Суперництво та рейтинги, на які посилається Лєщиньскі, не є нічим новим, ані типовим для "школи у часи корпорацій". Ми, "інтелігенти старого розливу", ми пам’ятаємо таки з книжок сторічної давнини, з "Серця" Едмондо де Амічіса, роману про учня, який здобув якесь там місце чи медаль. Реальність школи завжди була далекою від романтизму, а справжній геній народжувався, як правило, не з її натхнення.

Коротше кажучи, Лєщиньскі шукає втіхи не там, де потрібно. Це не школа змінилася аж так сильно. Сама інституція корпорації не є чимось новим, хоча ми в Польщі можемо її так сприймати.

Те, що дійсно змінилося, то це світ навколо. Заголовки деяких книжок останніх років непогано цю зміну підсумовують: "Вибух неуцтва", "Розважитися на смерть", "Модні бздури", "Куди поділися всі інтелектуали?", "Культ аматора", "Корумпована наука? Про негласні зв’язки науки і бізнесу". Професор Ян Хартман у своїй критиці нинішньої системи освіти (Gazeta Wvborcza, 9 квітня) підкреслює, що явище, яке нас тут цікавить, є предметом занепокоєння також у Франції, США чи в Ізраїлі.

Тому я не втішався б нашим непоганим результатом у міжнародних оцінюваннях якості освіти PISA [Програми міжнародного оцінювання знань учнів, Program for International Student Asssessment. – Z] – на тлі інших ми не виглядаємо, може, на найбільших ідіотів, але тому, що це тло погане.

Проблема не полягає, отже, в інституції школи, лише у всій нашій цивілізації. Тим, що є небезпечним, є антиінтелектуальний дискурс, що виходить далеко поза освітні проблеми, і в останніх роках підсилений неоліберальними зразками, що прищеплюються на наш ґрунт. Показником цього може бути, наприклад, вимога, аби управління культурою доручити економістам, що не знаються на ній, або у дискусіях про освіту часта формула "знання і вміння" (якщо я знаю, як забити цвях у дошку, це значить, що я вмію це робити), яка знецінює інтелект.

Як слушно зауважує Лєщиньскі, зростання ваги так званої меритократії, або залежності між рівнем формальної освіти та доходами, не виливається у зростання кількості інтелігентів. Усе навпаки. Лєщиньскі, проте, вважає, що культура через це не занепаде, а я думаю, що якщо навіть не занепаде, то до цього прямує. Як же я хотів би помилятися.

Автор: Адам Чех [Adam Czech] (1981 р.н.) – соціолог культури, лауреат Премії Знанєцького
Назва оригіналу: Czy ignorancja musi triumfować
Джерело: Gazeta Wyborcza, 01.07.2009
Зреферував Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі

 друкувати