Rzeczpospolita: Блоггери повинні зберегти анонімність?

Власні погляди – з відкритим забралом

Де закінчується хвалебна скромність анонімних блоггерів, і де починається конформізм і побоювання не висунутися?

Здавалося б, що у дискусії про право блоггерів на збереження статусу incognito сказано вже все. Мені, проте, не дає спокою стиль аргументації, який застосовують для захисту своєї анонімності найбільш відомі блоггери.

Отже, я читаю у заявах зірок блогосфери пихаті декларації: "Коли б не нік, я не міг би висловлюватися так відкрито. Тому що я шкільний вчитель, викладач в університеті, здібний менеджер, відомий науковець".

Як я розумію, псевдонім повинен відокремлювати одну, наприклад, професійну функцію від іншої, тої, що належить до блогосфери, поглинутої політичними суперечками. Я також усвідомлюю, що люди, які знають когось як звичайного колегу з роботи, можуть почуватися незручно, коли ця сама особа проголошує під своїм прізвищем політичні чи цивілізаційні погляди. Але чи визнання очевидним того, що особа не може ділитися своїми поглядами, оскільки побоюється, що скаже на це її виш чи компанія, не зміцнює домінування поглядів мейнстріму? Чи опосередковано не пропагує політичної коректності?

Що легше: заявити в коридорі в офісі, що нас смішить до сліз "Szkło kontaktowe" [сатирична програма на телеканалі TVN24. – Z] чи що нас зацікавила книжка Павла Зизака про Лєха Валенсу [у якій є чимало неперевіреної інформації про Валенсу, в тому числі з архівів спецслужб. – Z]?

Найвідоміша польська блоггерка Катарина любить розповідати, як пройшла метаморфози від некритичної читачки Gazeta Wyborcza до публіцистки, що розкриває нечесні прийоми у листі з вулиці Черської [де розташований головний офіс Agora S.A., видавця Gazeta Wyborcza. – Z]. Я хотів би запитати: які зі своїх поглядів пані Катарина розкриває у розмовах із колегами на роботі? Я пам’ятаю відносно добре часи ПНР, коли демократична опозиція виступила з думкою публічного розкриття прізвищ та адрес людей, які кидали виклик комуністичній владі. Людям, що борються зі страхом, дисиденти показували, що можна публічно висловлювати неблагонадійні погляди.

Ці мужність і відвага допомагали менше знаним – або менш рішучим – полякам переламати бар’єр страху.

Сьогодні за погляди не загрожує вже арешт чи звільнення з роботи, багато людей не перестає, проте, паралізувати страх перед висловленням некоректних думок. Люди побоюються, наприклад, що на роботі їх вважатимуть "мохеровими беретами" або "прихованими прибічниками ЗіС" [kryptoPiSior].

Отже, як я розумію, механізм є таким: анонімні користувачі інтернету в реальному житті уникають висловлювання своїх поглядів із відкритим забралом, щоб потім шкрябнути щось безкомпромісне в інтернеті. Залишаючись сам на сам із комп’ютером, вони реагують на власну боязкість гіперрадикалізмом. А розібравшись у мережі з іншими за їхній брак політичної принциповості, в "реалі" знову стають тихими службовцями у міській раді чи приватній компанії.

Мене не хвилюють ті люди, які живуть у селі чи в малих містечках. Але коли в анонімність починають втікати відомі науковці чи менеджери – то важко мені зрозуміти, де закінчується хвалебна стриманість та небажання підсовувати комусь свої погляди, а де починаються побоювання, аби з ними не висовуватися, оскільки, розкриваючи свої погляди, можна потрапити у вразливу ситуацію.

У "Потопі" [роман письменника Генрика Сенкевича. – Z] є знаменна сцена. Під час вечері в Януша Радзівілла один із полковників його війська спершу кидає під ноги магната-зрадника булаву, але потім потихеньку підіймає її із землі. Здивованим колегам-офіцерам пояснює: "Як громадянин, я протестував, але як солдат мушу слухатися".

Чи багато анонімних блоггерів не мислить аналогічно? На місце військової покори вони впроваджують поняття корпоративної дисципліни, яка виключає мужність мати власні погляди?

Де закінчується бажання зберегти свою приватність і починається конформізм? Я не знаю. Я знаю тільки, що ця проблема вписана у кожну анонімність. Шкода, що Катарина якось цього не помічає.

Коли в публічній дискусії панує рівновага і плюралізм, анонімність буває вибором, який диктує добрий смак і скромність.

Але коли в публічній дискусії одні погляди є у ласці, а іншим дістаються наліпки "йолоп" або "ворог демократії", важко зрозуміти, скільки у збереженні статусу incognito є стриманості, а скільки конформізму. Адже мужність виступу з відкритим забралом завжди була перлиною у короні консервативних чеснот.

Автор: Пьотр Семка [Piotr Semka]
Назва оригіналу: Назва оригіналу: Własne poglądy z otwartą przyłbicą


Суть демократії

Різниця між блоггерами і журналістами полягає, між іншим, у тому, що перші роблять це "після роботи", задарма і без жодного захисту.

Відколи голос блоггерів почав відігравати у публічній дискусії важливу роль, з’явилися запитання, чому частина з них – претендуючи на право оцінювати реальність і впливати на неї – має право приховувати свої прізвища? Чому, беручи увагу у тій самій дискусії, що й публіцисти, вони закривають обличчя? Чому, стаючи на тому самому полі бою, обирають собі кращі умови?

Ці питання є обґрунтованими. Особливо в устах людей, які публічно висловлюють свої погляди, підписуючи їх власним ім’ям і прізвищем, і приймаючи на себе похвали, а також із цим пов’язану критику. Я розумію ці сумніви, але я їх не поділяю. Авжеж, у цій суперечці я упереджений і мотивований, напевно, тим, що я керую блоггерською платформою Salon24 і мені можна закидати у різноманітних мерзотних мотивах. Але я також глибоко переконаний, що як суспільство ми багато виграємо від того, що раптом з’являться тисячі нових авторів, які включаються активно до публічної дискусії.

Що дала нам можливість висловлюватися – анонімно чи під власним прізвищем? Протягом усіх 1990-х років у ЗМІ домінував голос одного центру думки. Отже, дискусія була бідною. На щастя, це змінилося – також завдяки появі блогосфери. Право голосу отримали не тільки публіцисти, які раніше існували у головних течіях публічної дискусії, його здобули люди, які раніше не мали на це шансів. Які про свої погляди могли розповісти лише сім’ї чи колу друзів. Раптом вони отримали інструмент, який дозволяє їм дійти зі своїми думками до всіх. Багато з них цей інструмент чудово використовує.

Твердження, що завдяки цьому великого поширення набуло хамство і всі радикальні чи популістські погляди, є помилковим. Звичайно, хамство в мережі є, так само як у так званому реалі. Образ в інтернеті є не менше, ніж на польській вулиці. Але ті, хто творять клоаку, не здобувають популярності. Автоматично виключаються. Існують у своїх клоаках – там, де їхнє місце. Чи хтось зможе згадати нік якогось хамовитого троля?

Є натомість ціла рать блоггерів, які, виступаючи, чи то під власним прізвищем, чи під ніком, здобувають армію читачів, популярність і повагу. Тих, хто пише слабкі і дурні тексти, не читають, і через певний час вони зникають. У блогосфері вільний ринок діє у своїй чистій формі. Видавця чи головного редактора не існує. Вирішують усе на 100% читачі. Блоги все таки не поділяються на ті, які ведуть під власним прізвищем та анонімні. Поділяються на добрі та погані.

На старті кожен блоггер є анонімом. За ним не стоїть сила бренду Rzeczpospolita чи Gazeta Wyborcza. Лише важкою працею, блискучими спостереженнями блоггери пробиваються зі своєю точкою зору до читачів. Щоб стати поміченими, вони мусять написати набагато більше текстів, ніж журналісти великих газет. Я знаю, що кажу, оскільки знаю і одну, і другу сторону. Можна сказати: добре, тож нехай блоггери пишуть, відкриваючи забрала. Нехай покажуть свої обличчя. Суть у тому, що якби вони так вчинили, то чимало з них припинило б писати. Хоч би тому, що не хочуть, аби їхні керівники, контрагенти, ділові партнери, колеги за роботою знали докладно їхні погляди. Різниця між блоггерами та журналістами полягає також у тому, що перші роблять це "після роботи", задарма і без жодного захисту. Жодна редакція не надасть їм адвоката для захисту, не заплатить штрафу, якщо його визначить суд. Вони пишуть на власну відповідальність. Чому, отже, не дати їм можливості вільного висловлювання під псевдонімом? Такої поведінки багато років дотримувалися фейлетоністи, і ніхто не обурювався, не вимагав, аби вони відкрили свої обличчя. Чому ніхто не вимагає, аби обличчя показали Lexington чи Charlemagne [ці особи ведуть власні рубрики під цими псевдонімами, але у цьому тижневику усі статті є анонімними. – Z] з поважного британського тижневика The Economist?

Це тому, що анонімність не є проблемою. Блоггерів, які написали по кількасот текстів, на практиці досконало знають. Яке значення має те, чи називаються вони Ковальскі чи Масловскі? Чи походить із Варшави, чи з Грудзьондза? Їхні тексти чудово їх описують. А ті, хто хотів заборонити їм писати, завдають великої шкоди публічній дискусії та демократії.

Тож хоч я і знаю, що блоггери стають мисливцями на журналістів, що дивляться нам на руки і що часто з нами конкурують, я знаю теж, що вони становлять велику цінність для публічного життя. Для того життя, в якому ми не страждаємо аж надто на надлишок громадянської активності. А ці блоггери – громадяни. Дуже активні громадяни. Не варто з ними боротися. Варто з ними розмовляти.

Автор: Іґор Янке [Igor Janke]
Назва оригіналу: Sól demokracji
Джерело: Rzeczpospolita, 22.06.2009
Зреферував Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі