Дивна віра: Українські еміші на берегах Дністра

На стрімких берегах Дністра, серед полів, віддалено від інших сіл, розкинулося у Тлумацькому районі на Прикарпатті село Мостище. Маленьке, чепурненьке, ніби з пасторальних картинок. Кілька десятків хат, кам’яна дорога, кілька раз на день їздить з району автобус. Але живуть тут незвичайні сім’ї, які останнім часом стали принадою для журналістів і тривогою для суспільства. Так багато українських газет і телеканалів заговорили про грізних і дивних місцевих сектантів, які через релігійні переконання доводять до смерті своїх дітей.

Начебто затуманені релігією родичі не годують своїх кровинок, яких у кожній родині є не менше п’яти, не лікують їх, не спілкуються з людьми, а коли побачать представника сільської ради, міліціонера або лікаря, то ховаються у великих норах на дністрових берегах. Ще, мовляв, немає у них ніякої цивілізації, ходять у лахмітті, не пускають своїх дітей до школи, а можливо, й приносять у жертву. Як насправді живуть ці люди, віра та спосіб життя яких надзвичайно побідні до общин американських емішів.

Дорога до відлюдьків

Добратися до села непросто. Воно одне із найвіддаленіших у районі. Навіть сільради тут немає. По дорозі розпитую про дивних сектантів. Думки мешканців із сусідніх сіл розходяться. Одні кажуть, що мостищани люди як люди, тільки одягаються дивно: жінки у яскравих блузках і спідницях та ледь не від народження в хустках, чоловіки завжди у великих картузах.

Проте сектанти не п’ють, не курять, жінки не роблять абортів, діти не сваряться з батьками. Все це заслуговує на повагу. Інші селяни, махаючи кулаками з криком кажуть, що треба би їх давно звідси повиганяти, тільки смуту серед людей сіють. Та таку, що вони вже за своїх дітей бояться.

Їдемо далі. По обидва боки дороги з білого каменю розкинулися маленькі городи. Тут і пшениця, і огірки, і картопля, і буряк — усе, що дає щедра українська земля. Біля однієї з ділянок порається молодий чоловік. На голові у нього великий картуз. Отже "віруючих". Молодик назвався Петром. Прізвище сказати хоче. Мовить, що із журналістами спілкуватися не має жодного бажання, як, зрештою, і всі його односельці. "Про нас останнім часом дуже багато неправди пишуть, тому ніякої розмови не буде", - каже, хижо блимаючи виразними карими очима мостищанин.

За кількасот метрів зустрічаємо молоду родину. І знову чоловік у картузі, а дружина у яскраво зеленій хустині, зав’язаній під шию, картатій спідниці та синьому светрі (таки полюбляють сектанти яскраві кольори). І знову люди відвертаються. Ніякої бесіди. Тільки після довгих вмовлянь таки погоджуються на кілька слів. Але сфотографуватися - в жодному разі. Кожна світлина - це гординя. Тому віруючі фотографуються лише раз в житті - на паспорт. Звісно, можна зробити знімки і крадькома, проте цей "гріх" буде на моїй совісті.

Звідки єсть пішла дивна віра

За мить підходять ще кілька віруючих. Один з маленькою донечкою. Дівчинка також у біленькій хустинці, але аж ніяк не виглядає голодна чи стомлена. У дитини рожевенькі щічки, вона жвава та, вочевидь дуже любить свого татуся, бо міцно тримає його за руку та усміхається.

"Ми віримо в Бога Живого, стараємося жити просто, як Ісус Христос і слідувати кожному слову з Біблії, бо через цю Книгу до нас говорить Сам Господь, - розповідають вже трохи подобрілі сектанти. - Але у нас немає традиційних ікон, ми не ходимо до церкви, збираємося тільки помолитися та порадитися, що кому допомогти треба. Усе разом робимо. Сестрам і братам своїм допомагаємо".

Звідки і коли з’явилася їхня й досі ніде не зареєстрована община на дністровських берегах мостищанці не знають. Кажуть, що їхні діди та прадіди такими були. Схоже, що сюди десь наприкінці ХVIІІ на початку ХІХ століть примандрували з Європи менноніти або еміші*. Чимало поселень останніх є у США. До речі, представники американських емішів нещодавно приїжджали у Мостища. Їх прийняли гостинно, але про подальшу співпрацю не йшлося.

Священиків, пасторів чи старійшин у мостищанських сектантів також немає. Кажуть, що до січня жив у них пророк Іван. Великий був чоловік, натхненний Святим Духом. Усе знав, усім допомагав. Селяни його як рідного батька слухалися. Навіть про політичні події розповідав. Коли він жив, то навіть до лікарні не ходили. Хворих до нього приводили. Він помолиться - і хворобу як рукою зніме. Перед смертю пророк Іван сказав, що він останній, і більше такого, як він, не буде. Ось і не вибирають у сектантському селі старійшину. Чекають кінця світу, що настане, за уявленням мешканців дністрянського села, незабаром після смерті останнього пророка.

Релігійні закони секти дуже суворі. Одна з найбільших заборон пов’язана з кров’ю. У ній, кажуть віруючі, є душа людини. Тому й часто мостищанці мають проблеми з медиками. Адже коли жінки при пологах сходять кров’ю чи діткам потрібно переливання - нізащо не згоджують. Навіть при загрозі смерті. Тоді тільки моляться і на чудо сподіваються . А якщо відійде людина у Вічність, то така Божа воля. Бог дав - Бог взяв.

Життя без цивілізації

Згодом дізнаюся, що, слідуючи Святому Писанню, мостищанці ще й відкидають усі блага цивілізації. Не користуються світлом, газом, автомобілями, телефонами. Добравшись до села, заходжу у перший будинок. Але ж тут… автомобіль. "Не дивуйтеся, я відійшов від віруючих, тепер ось маю машину, телефон і можу робити, що хочу", - каже, гостинно запрошуючи до хати 29-річний Михайло. На порозі стоїть його мати, у великій зеленій хустині. Отже вона віруюча.

У будинку немає підлоги тільки вимазана червоною глиною з трачкою (подрібненим деревом - авт.) долівка. Кілька раз на тиждень, за словами хлопця, цю "підлогу" перемазують, аби чисто було. Усі двері, вікна, меблі віруючі виготовляють власноруч, без допомоги механічних станків. Вироби не лакують і не фарбують. Стіни білять тільки вапном. І ніяких картин, тільки маленьке дзеркало. Посеред стелі - гачок, на який підвішують гасову лампу.

На ліжку акуратно складені подушки. На поличках, що висять по стінах, рівнесенькими рядами - одяг. Колись усе старалися шити самі, але цивілізація невпинно добирається до Мостищ. Тепер в більшості випадків пальта, светри, спідниці, штани купують. Хоча чимало віруючих з-над Дністра вважають, що багато одягу - зайва розкіш. Адже їхні діди та батьки мали тільки пару чобіт на велику родину, одежину носили допоки не порветься. Тільки тоді шили нову.

Родина, діти і … блуд

Михайло так жити не хоче. Таких, як він, що відійшли від тоталітарної общини та прийняли усі блага цивілізації, - небагато. Віруючі із ними майже не розмовляють. Але мати хлопця не покидає надії, що син вернеться.

"Мене блуд вчепився, - сміливо визнає свою "провину" Михайло. - Я захотів ходити на дискотеки, зустрічатися із дівчатами, займатися сексом. У нас таке суворо заборонено. Ось мені 29, якби зостався у секті, то певно би вже мав родину та зо п’ятеро дітей. А так - вільний козак. Ще встигну".

Родину мостищанські віруючі створюють рано. Одружуються у 16-20 років. І тільки на своїх. Дуже рідко у громаду приводять дружину "зі світу" і тільки у тому випадку, коли вона приймає усі спосіб життя секти. Зрештою, жінка тут слова не має. Право вибору тільки за сильною половиною До весілля молоді навіть не зустрічаються. Хлопець, який вподобав собі юнку, йде до поважних членів общини і говорить про свій намір одружитися із тією чи іншою дівчиною. Вони переказують їй цю новину. У разі згоди відбувається шлюб. Хоча дівчина може й відмовити, але тоді може залишитися назавжди без пари. Таких панночок тут також вистачає. І жодного шансу на одруження. Хіба що виходити з общин та знайти собі обранця поза селом.

На весіллях віруючих жодних гостей, білого плаття, фати та перстенів. Наречені просто розписуються у сільраді. Так створюються нові родини. І ще вчора малознайомі люди починають жити разом. І, як на диво, живуть добре. Стерпиться - злюбиться. Та й тяжка робота і діточки не дають часу сваритися й вияснювати стосунки. Малят у родинах мостищанців вистачає. Щороку по дитині. П’ятеро - щонайменше. Середня родина - вісім-дванадцять нащадків.

Та й не дивно ніякими контрацептивами тут не користуються, а про аборт навіть подумати гріх. Скільки Бог дає дітей, треба з вдячністю приймати. Не вистачає грошей - громада допоможе. Від держави допомоги на діти не беруть. Звання "Матерів-героїнь" також не приймають. "Що такого ми зробили, аби нам марна слава була, - ніяковіють молоденькі багатодітні матері, - Жінок на те Бог створив, аби людський рід не загинув".

Віра - світло, навчання - марнославство

Великі проблеми з місцевою владою має община через несистематичне відвідування дітьми школи. Маленькі віруючі тільки зіп’явшись на ноги починають допомагати батькам по господарству. Дорослі кажуть, що своїх дітей до цього не примушують. Малюки самі роблять все охоче, тому що люблять та поважають рідних.

Усі діти у мостищанців бажані. Матері щоденно приділяють їм увагу, а батьки натішитися не можуть своїми численними синами й доньками, а старші так піклуються молодшими, що й позаздрити можна. І це все щиро. Бо ж не можна зіграти дитячу любов. І ніхто ні за які гроші не купить усмішки та ласкавих поглядів задоволених, ситих та здорових малят.

Щодо школи, то туди діти таки ходять, але вчаться не вельми охоче. Аби тільки вміли читати, писати, рахувати, а різні премудрості їм ні до чого, вважають дорослі, адже далі вчитися, навіть у професійно-технічні училища, юні члени общини не йдуть. Їхні батьки вважають, що якби світ не був настільки злий, жорстокий та сповнений спокус, то ймовірно діти би й далі вчилися, а так нехай їхні душі та серця не будуть засмічені.

Тому хлопці після закінчення дев’яти класів їдуть з батьками та старшими братами на заробітки. Умілих та надзвичайно акуратних і чесних майстрів знають у Києві, Донецьку, Львові, Одесі. Депутати, актори, олігархи, великі чиновники доручають їм будувати свої дачі, курорти, довіряють їм гроші й майно. Ці ж бо не вкрадуть і не збрешуть. Дівчатам після закінчення школи роботи вдома вистачає. А далі - одруження та щоденні клопоти. Так що ніякого вибору діти не мають, як і знань про навколишній світ, який для них чужий та ворожий. Проте вони щасливі у своєму незнанні.

Чим гординю прикрити

ід інших селян віруючі відрізняються дивним одягом. "Наші картузи та хустки на головах жінок - ознака покірності та смирення, - розповідає поважного віку мостищанець Богдан. - Кожна людина "зі світу" робить якусь зачіску, купує одяг, намагаючись відрізнятися один від одного. Отже хизується. А ми живемо просто, як Христос. Гординю у вигляді волосся ми прикриваємо і робимося однаковими перед лицем Божим і братами й сестрами".

Їжу члени общини вживають просту, й невибагливу. Їдять все, що вирощено на городі. Купляють тільки найнеобхідніше. Хліб печуть самі. З цим чудово вправляються навіть всі чоловіки. Не відмовляються і від м’яса. У кожному дворі - дві-три крови, свині, кролі, кури. Тільки собак ніде немає. Для членів общини ці тварини чомусь уособлення зла. Більше на цю тему говорити не хочуть. Кажуть тільки, що у них нема що охороняти, бо і так тут ніхто нічого не краде.

Так за неспішною розмовою, відвідинами кількох будинків, щедрим столом з простими та ситними наїдками, спогляданням зовсім іншого життя непомітно промайнув день. Щасливі у своєму незнанні люди, які не вміють гарно висловлюватися, зате щирі в почуттях, проводжають аж до кінця села. І ніхто не знає, кому живеться краще: оцим простим й ззовні дивакуватим людям, чи нам, які усе життя женемося за грошима, славою, кар’єрою, пошуками кохання, піднімаємо на ноги дітей і… старіємося на самоті.

*Еміші - послідовники вчення Якоба Аммана, менноніта, який в XVII столітті вийшов зі своєї секти і вибрав суворіший та консервативніший релігійний шлях. Еміші приймають хрещення у зрілому віці, вважають, що держава і церква мають бути відокремленими, живуть великими патріархальними родинами, не носять зброї та не приймають благ цивілізації.







Автор: Галина ПЛУГАТОР, Мостище для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі