Аристократичний клуб з Коломиї

Більш як півсотні покутян стали членами екзотичного як для України закритого чоловічого клубу — прикарпатського варіанта зібрань англійської знаті. У Коломиї про їхній клуб говорять усіляке.

Найбільше пересічних громадян інтригують оті два незвичні для пострадянського вуха уточнення — "чоловічий" і "закритий".

А чого вони там закрилися? Чи не з гріховними намірами? Чи, може, це якісь таємничо–містичні послідовники тамплієрів, переінакшені на покутський манер? Трохи "прояснилося" торік у листопаді, коли зусиллями членів клубу (про це стало відомо широким масам) було виготовлено й урочисто відкрито в історичному центрі Коломиї пам’ятну дошку на честь Івана на прізвище Богдан, уродженця міста. Цей чоловік, за версією керманича клубу Миколи Савчука, яку офіційно ніхто не заперечив, ступивши в 1608 році на узбережжя Вірджинії, став українським першовідкривачем Америки. Листівки й книги з історії Коломиї, авторами яких були члени клубу, додали авторитету закритому чоловічому товариству.

Отож завіса таємничості довкола Клубу коломийців трохи піднялася, але не настільки, аби вгамувати спраглу допитливість до нетипового зібрання. Можливо, цьому посприяє наша розмова з автором проекту, організатором і керівником клубу, журналістом за фахом Миколою Савчуком. Із ним легко спілкуватися, бо добре знає "історію предмета" і розуміється на гуморі — звання заслуженого артиста України отримав саме на цьому поприщі. Тому перше запитання — від народу: що приховується під отим "чоловічим" і "закритим"?

З орієнтацією — усе гаразд

— Ідею появи нашого клубу, — пояснює пан Микола, — ще не зрозуміли й не оцінили належним чином. Мене теж дехто з "приколістів" запитує, чи не зрадили ми природній чоловічій орієнтації? Ні, відповідаю, з орієнтацією в нас усе в нормі, хоча спеціальних тестів не проводили. Або натякають на причетність до якоїсь масонської ложі чи зібрання міської еліти. Та я ніколи нікому не казав, що в клубі — найпорядніші люди Коломиї. Ніде й ніколи. Але це люди — бізнесмени, медики, педагоги, душпастирі, які люблять своє місто і не хочуть бути сірими. У нашому суспільстві, яке стає все більше урбанізованим, прийнято вважати, що будь–яке об’єднання виникає лише з корисливою метою. Я відповідаю, що наш клуб створено не для боротьби за владу, не за і не проти когось. Клуб не рятує від міліції і не надає матеріальної допомоги. Це організація іншого типу. Ми об’єдналися, аби робити щось приємне та корисне, не прагнучи винагороди.

— Ой, щось тут ідеалізм "прокльовується".
— Так і є. У нас панує ідеалістично—романтичний дух. Ми хочемо довести, що в океані сучасного холодного прагматизму не потонули острівці романтики. Коли я бесідую з кандидатами у члени клубу, то передусім з’ясовую, чи не вивітрилися з їхніх душ залишки юнацьких мрій і прагнень. Якщо збереглися і людина за типом характеру неконфліктна, патріотична, інтелігентна — просимо до гурту.

— І все ж, чому до вашого товариства жінкам вхід заборонений? Чи не затаїв керманич образи на прекрасну половину людства? Ваш сімейний стан?
— Жонатий. Старшому синові 25 років, молодшому Остапчику — рік і вісім місяців. До речі, у січні нинішнього року ми зробили виняток із правил і на перший після 1939 року коломийський бал, що збігся з Маланчиним вечором, запросили дружин і дітей. До нас на Маланку після зйомок Різдва в Карпатах потрапив всесвітньо відомий журналіст із Нової Зеландії Кевін Мілн зі своєю знімальною групою. Він зізнався, що спершу очам своїм не повірив, побачивши в ХХІ столітті в невеликій Коломиї таке дійство. Фільм уже монтують, і якусь частку в ньому буде присвячено нашому клубові.

Романтики на дві години. Щомісяця

— Ідея створення клубу цілком інноваційна чи має місцеві історичні корені?
— Певною мірою має. До 1939 року Коломия належала до європейського простору, і клуби, перекочувавши до Галичини з Англії, були однією з міських традицій. Особливе місце в культурному житті Коломиї посідала громадська організація (її цілком можна назвати клубом) "Родина", яка проводила цікаві тематичні вечори. Коли, приміром, був день Японії, то з цієї далекої азійської країни навіть виписали "лампіони" для оформлення зали.

Наші українські традиції назагал є сільськими. З міських прижилися лише дні міста і храмові свята. Тому наш задум спрямований на те, аби частково відродити довоєнні клубні традиції і започаткувати нові, як би претензійно це не звучало.

— Для Старої Європи це — норма життя.
— Так. Якось прогулюючись вечірнім Лондоном, я побачив особняк із відкритими вікнами. За столом у вишуканій обстановці сиділо п’ятеро джентльменів і грали в бридж. Їм підносили питво і закуски. Все відбувалося неквапно й гонорово. В Англії здавна діють різноманітні клуби — корпоративні середовища, куди стороннім вхід заборонений. Щоправда, в український клуб у Лондоні може зайти будь–хто: посидіти в барі, поспілкуватися.

— То ви й собі вирішили погоноруватися?
— Ми збираємося на вечірки щомісяця в останній четвер у залі Музею історії Коломиї. За його порогом залишаємо всі проблеми і на дві години занурюємося в зовсім інший позитивний світ, де панує рівність і християнська смиренність. Ми обговорюємо найсвіжіші новини, влаштовуємо виставки (серед наших членів — кілька відомих колекціонерів), зустрічаємося з цікавими гостями. Минулого квітня до нас приїжджав зі Львова правнук Івана Франка — Петро Галущак, мама якого народилася в Коломиї. Він розповів чимало невідомих фактів із життя родини Франка, подарував його книжку "Мозаїка", заборонену в часи СРСР. Зібрання зазвичай відбуваються у супроводі камерної музики.

Знакові постаті минулого — на службу місту

— Скільки вас уже згуртувалося в клубі і чи перебуваєте на повній самоокупності?
— У нас передбачені невеликі, але фіксовані членські внески. Постійних членів клубу наразі — півсотні, чотирнадцять, як ми їх називаємо, далечних членів (ті, що жили або навчалися в Коломиї, а тепер перебувають в інших місцевостях) і двоє гречних членів — відомий письменник Роман Іваничук та львівський професор Юрій Ясіновський. Маємо намір до категорії гречних запросити Отто фон Габсбурга, останнього з цісарської родини, який побував у Коломиї. Феноменальна людина, член Європарламенту. Він ще в 95 років виголошував промови без папірців. Найближчими днями один із членів нашого клубу побуває в Мюнхені і передасть лист–прохання особисто панові Габсбургу.

— Окрім пам’ятної дошки Іванові Богдану, Коломия ще щось отримає в дарунок від вашого клубу?
Зважаючи на скромні фінансові можливості, ми не можемо змагатися з владою в реалізації масштабних проектів, проте маємо кілька важливих культурологічних та соціальних задумок. Плануємо увічнити пам’ять дотепер маловідомих, але цікавих особистостей, долі яких пов’язані з нашим містом. Передусім ідеться про останнього коломийського війта–українця Воронка (у польських хроніках він згадується в 1398 році). Відтоді й до 1848 року на чолі міста стояли лише іноземці. Отже, ім’ям Воронка варто було б назвати вулицю у старій частині міста або проводити конкурс його імені з визначенням кращих громад. Ми ще маємо земляка (вочевидь — першого студента–українця) Івана Григоровича, який навчався в Ягеллонському університеті в 1495 році, що підтверджено історичними джерелами. Ці та інші знакові особистості можуть додати слави сучасній Коломиї і заохотити до неї туристів, що відкриває нові можливості для розвитку міста.

Автор: Іван КРАЙНІЙ
Джерело: Україна молода
Обговорити на форумі