Лях є братом козака – а чи дійсно так?

Щось тріщить у стосунках між Польщею та Україною. Може це лише тріщинка, дрібна подряпина. А може це щось серйозніше – щілина, яка може зруйнувати те, що вдалося звести впродовж останніх років. А якщо й не зруйнувати, то завдати шкоди, послабити, віддалити, затримати.

Я спостерігаю за польсько-українськими відносинами багато років. Від певного часу я не можу втриматися від рефлексії, що після періоду запального зближення, розуміння, взаємного відкриття у різних аспектах – від політики, через історію, до міжособистісних контактів та економічних відносин – настає час стагнації, заморожування, закриття, сумніву, що польсько-українська співпраця має сенс і може принести достатню вигоду. Ця байдужість стосується переважно польських еліт і ЗМІ. Часом її називають "втомою від України". Ось жменя прикладів.

ГП не чує Сходу

На політичній площині Польща і Україна надалі запевняють один одного у стратегічному партнерстві та чудових відносинах. Все частіше, проте, це ритуальні заклинання, позбавлені суті. З певністю у цьому винна політична криза, що триває вже декілька років над Дніпром, на яку від кінця минулого року наклалася серйозна економічна криза. Наслідком є те, що провідні українські політики не мають часу на відносини з Польщею, оскільки зайняті важливішими справами. А польська еліта не знає, як ставитися до України, що переживає проблеми. Зберегти доброзичливу терплячість, махнути на неї рукою чи взагалі відвернутися.

Над Віслою панує переконання – з огляду на багато фактів, обґрунтоване – що Україна не використала шансу після Помаранчевої революції. Нас дивують чергові кризи, сварки, все більш незрозумілі звинувачення між провідними політиками над Дніпром. Ми не можемо зрозуміти, чому Київ із власного бажання перервав такі просунуті переговори про вступ до НАТО, а внаслідок політичної кризи віддалив у невідоме перспективу інституційного зближення з ЄУ. Вражає нас це все, оскільки після Помаранчевої революції всі ці цілі здавалися реальними і досяжними. А нині вони все більше в тумані. Крім того, знову чути голоси, що Україна не знає, чого хоче, а її прозахідний вибір п’ять років тому був ефемерним явищем, яке незабаром пройде корекцію, і Київ знову поверне на схід, де найвиразніше є його місце.

Серед польських політиків чути також відчуття гіркоти, що український маленький політичний світ призвичаївся до безумовної підтримки Варшави і трактує її як очевидність, про яку не варто старатися, дбати чи відповідати взаємністю. Дивують також останні рухи прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, яка виразно свою кампанію перед січневими президентськими виборами намагається будувати, спираючись на Росію. Київ під тиском Москви відмовляється – принаймні на рівні слів і жестів – від угоди про з’єднання його газової інфраструктури з інфраструктурою ЄУ. Тимошенко скасовує візити до Варшави та інших європейських країн. Традиційно відкритий до контактів із Польщею президент Віктор Ющенко все менше популярний над Дніпром, а його рішення все частіше саботують. Важко, отже, бути здивованим тим, що окрім символічних жестів після частих зустрічей Ющенка з президентом РП небагато чого залишається. Окрім того, дружба між Ющенком та Лєхом Качиньським не дуже подобається урядові Дональда Туска, отже, польсько-українські зустрічі на найвищому рівні не приносять жодної конкретики. Авжеж, через брак альтернативи це саме вони будують ще хоч якусь позитивну атмосферу відносин між нашими країнами.

Серед частини політиків – особливо ГП (Громадянська Платформа, PO) і ПНП (Польська народна партія, PSL) – чути, що як із Україною нічого не виходить, то може краще більше відкритися для Росії. А Москва – інакше ніж кілька років тому – до цього готова, роблячи певні, наразі дуже обережні, жести щодо Польщі. Питання тільки в тому, чи справді хоче покращити свої відносини з Польщею, чи йдеться переважно про те, аби нас відтягнути на безпечну відстань від України.

Суперечка про "Євро"

На політичний маразм накладається егоїстична суперечка про те, у скількох польських містах відбудуться матчі Євро-2012. Все більше голосів підказує, що якщо Україні не вдасться встигнути приготуватися вчасно, то ми охоче організуємо за неї весь чемпіонат або принаймні більшу його частину. Цю нелояльність фатально сприймають над Дніпром, перш за все серед українських еліт. Крім того невідомо, чи найбільші апетити на проведення якнайбільшої кількості матчів у якомога більшій кількості міст мають передусім органи місцевого самоврядування – це принаймні зрозуміло – чи також Польська федерація футболу [PZPN], міністерство спорту або товариство "PL2012", що організовує польську частину чемпіонату. Кожна з цих установ має на своєму рахунку не надто коректні заяви у цій справі, кожна пускає якісь витоки інформації, підморгує до журналістів, що "якщо не Україна, то ми".

Варто в цьому місці пригадати ще раз, що коли б не Україна – її ідея та її лобізм – то ми могли б лише мріяти про якийсь із матчів Євро-2012. Нелояльність щодо партнера, майже відкрите бажання йому поразки під час підготовки – це остання річ, яку ми повинні собі дозволити.

Здорове суперництво не є ще поганим. Мабуть, під впливом тиску і загрози, що Україна втратить частину чемпіонату, підготовка до Євро над Дніпром попри кризу йде під повною парою. Болючим є, проте, що з цієї нагоди в частині польських видань відроджуються упередження та стереотипи, такі як "Україна нічого не варта", "Україна нічого не вміє робити", "Не варто ставити на Україну", "Не варто з нею зв’язуватися і не лише у спорті, але й загалом". Найбільш далеко пройшов у цьому напрямку Павел Зажечни [Paweł Zarzeczny] з газети Polska, який у коментарі декілька тижнів тому запевнив, що "закладається, що всі матчі Євро-2012 відбудуться в Польщі", що прикрасив навіть цитатою з пісні: "Żal, żal Ukrainy..." [відома українцям назва пісні – Hej Sokoły. – Z]. Подібні – трохи лише м’якші тони – було чути в інших ЗМІ. Це настільки цікаво тому, що ми безперестанку вимагаємо емпатії з боку німців – також від тамтешньої преси, але перш за все від німецьких політиків – але не можемо навіть здобутися на поміркованість та відчуття настроїв України і українців.

Суперечка про історію

Те саме стосується минулого. Бризнули десь чари ейфорії після відкриття Цвинтаря Орлят у Львові навесні 2005 р. Виникла ілюзія, що після Помаранчевої революції не буде вже історичних суперечок між Польщею і Україною.

Провина покладається тут на обидві сторони. Через рік після відкриття Цвинтаря Орлят, у Павлокомі відбулися урочистості на знак вшанування пам’яті українських мешканців села, вбитих на початку 1945 р. польськими партизанами, що залишилися після АК. У 2007 р., не без скреготу, але проте відбулося відзначення 60-ліття антиукраїнської акції "Вісла". Можна було очікувати, що рік тому, у 65-у річницю вбивств на Волині, дійде до наступного жесту примирення, організованого цим разом українською стороною.

Нагоду змарновано, що лише збільшило напруження і підбадьорило середовища "кресовиків" [Kresowiacy] [поляків, колишніх мешканців Західної України, які були переселені до Польщі у 1945-1946 рр. – Z] до ще частішого нагадування, що їхній біль оминають увагою і ним нехтують політики в ім’я добрих відносин Польщі з Україною. Рік тому я сам закликав президента РП, аби він не брав участі у найбільш контроверсійній частині відзначення річниці, не надавав йому свого патронату, оскільки кресовики вимагали, аби етнічні чистки на Волині обов’язково визнали геноцидом. Але водночас не організовуючи урочистостей за участю обох президентів, змарновано було нагоду, щоб виконати наступний жест примирення. Урочистості у Гуті Пєняцькій декілька місяців тому не виконали цієї ролі, оскільки ця різанина, здійснена формуванням німецької поліції складеного переважно з українців, вписується в трохи інший процес. Відбулася вона в Галичині, а не на Волині, і головну відповідальність за неї несуть гітлерівці, а не український рух опору. У зв’язку з цим у правих середовищах, але також у ПНП і в старих кадрів СДЛ (Союз демократичної лівиці, SLD), згуртованих навколо тижневика Przegląd, наростає голос "про незагоєну рану Волині" і браку волі продовження Україною примирення з Польщею.

На це, у свою чергу, накладається наростаючий, особливо в Галичині, культ українського націоналізму з часу перед та під час Другої світової війни. Бракує тут рефлексії, що націоналісти, окрім того, що билися за незалежність України, захищали ці землі від совєтизації, і часто чинили опір НКВД, вчинили також етнічну чистку щодо поляків на Волині. І так далі. Nasz Dziennik шаленіє з кожного чергового пам’ятника в Україні на честь Степана Бандери і з виставки, що увіковічує УПА. Закликає не надавати вченого ступеня доктора honoris causa Католицького університету у Любліні президентові Ющенку, оскільки він підтримує реабілітацію УПА, яку в комуністичні часи вважали колабораціоністами Гітлера. А українські патріоти у відповідь на це звинувачують Польщу, що в нашій країні наростають ревізіоністські й антиукраїнські настрої. І так один радикалізм рухає іншим, а голосу поміркованих середовищ, парадоксально найчисленніших по обидва боки кордону, зовсім не чути.

Чи насправді все так погано?

Мабуть, я нарікаю, мабуть, я перебільшую, але я роблю це, щоб показати, що польсько-українські відносини опинилися на крутому повороті. Тим часом за останні 20 років вдалося нам досягти незвично багато у кожній сфері співпраці. Шкода було б це втратити.

Важко це прийняти польській вразливості, але в українській свідомості – особливо на Західній Україні – Польща відіграє трохи таку роль, як у польській свідомості відіграє Німеччина. Сильнішого сусіда, більш європейського, багатшого, краще організованого, такого, яким захоплюються, але одночасно він збуджує недовіру, заздрість, комплекси і злість, що століттями Польща перла на схід, просуваючи свою культуру, мову, релігію, а Україна навіть не мала своєї держави. Якщо для Польщі проблемами були два найбільші сусіди – Німеччина і Росія, то для України роль таких домінуючих сусідів відіграють Росія і Польща. Варто собі це усвідомити, перш ніж щось казати в українських справах. Необережними відповідями, патерналістським тоном, неконтрольованим відчуттям вищості дуже легко розбудити найбільш болючі реєстри української підсвідомості. І часто так відбувається. Ми не усвідомлюємо того, оскільки полякам, всупереч труднощам, досить добре вдається лікувати власні комплекси за останні 20 років. Ми не є такими багатими, і немає в нас такої ефективної держави, як мають німці, але ми є разом із ними в НАТО і ЄУ. Ми зуміли також змиритися з власним минулим, про що свідчить дискусія про Єдвабне. Україна лише переживає ці процеси, мабуть, ледве їх починає.

Через 18 років незалежності вона не справилася ще зі створенням однієї спільної історичної ідентичності. Вона весь час роздерта між совєтизованим сходом і націоналістичним заходом. Вона чекає на створення їхнього синтезу або на остаточну перемогу однієї з цих традицій. Крім того, багатьом людям з Галичини здається, що якщо певних речей не здійснять у цьому році – до кінця терміну президента Ющенка – то повторного шансу на реабілітацію УПА, вписування її вояків до пантеону героїв або визнання Степана Бандери загальнонаціональним героєм більше не буде, оскільки жоден наступний президент не буде таким зацікавленим в історичних і національних проблемах, як Ющенко.

Уникнути поглиблення кризи

Окрім цього, на політичну кризу, суперечки щодо Євро-2012 та історію накладаються ще економічні проблеми. Багатьох польських підприємців інвестувало над Дніпром після Помаранчевої революції. Може, це не були великі суми, але вони розраховували на успіх, а перш за все на прихильність української держави щодо польських інвестицій. Багато проектів не принесли очікуваних прибутків через кризу. Багато не розпочалися, оскільки обтяжена кризою українська держава не була в стані запевнити інвесторам стабільних і сприятливих умов. Я чув останнім часом багато розповідей, як українські митники, податкова служба та інші органи гноблять польський бізнес над Дніпром. Найчастіше для того, щоб видурити хабар. Рідше, щоб вибити більше надходжень до бюджету, що переживає кризу. Це також одна з ознак політичної війни нагорі, бо коли політики в Києві невпинно б’ються, то на місцевому рівні відкривається величезне поле для комбінацій, яких ніхто не контролює.

Наслідком є те, що багато польських підприємців знеохотилися бізнесом в Україні та хочуть зараз спробувати в Росії. "В Росії також є корупція, – каже польський підприємець. – Але як вже домовишся з місцевою владою, міліцією, то дотримують слова. На Україні такий хаос, що коли я вів там бізнес, безперервно з’являлися нові клієнти на данину. Ніхто це не контролював. У таких умовах не оплатиться жоден бізнес".

В останні роки не вдалося завершити жодного з великих польсько-українських проектів. Від слухання про трубопровід Одеса–Броди–Ґданьськ в’януть вуха, а його як не було, так і немає, і невідомо, коли і чи загалом він буде. Польсько-український університет у Любліні є досі радше віртуальним проектом і пам’ятником швидше незграбності, ніж співпраці обох держав.

Головний гріх України – це політична і економічна криза, нездатність перетворювати слова на вчинки, слабкість держави, часто відсталість та провінціалізм щодо західного сусіда. Можна також згадати декілька гріхів із боку Польщі. Не всі вони залежать від нас. Головний гріх – це Шенген і значно важча вже півтора року процедура отримання польської візи для наших східних сусідів. Черги перед консульствами, не надто ввічливе трактування, ускладнена і часто принизлива процедура – це напевно найбільш видимий доказ для українців, що Польща від них відвертається.

Я не знаю, чи у відносинах між Польщею та Україною вже почалася криза, чи це лише застій. Кілька років тому здавалося, що ніщо не в стані нас ані поділити, ані віддалити. Нині виявляється, що достатньо для цього декількох іскор, браку думок, хвилини неуваги, заняття важливішими справами, трохи цинічного націоналізму, браку відчуття чутливості іншої сторони, акценту, покладеного винятково на власні втрати та вигоди. Напевно, ще не є надто пізно, але щоб вилікувати хворобу, варто її спочатку зауважити. Отже, відкриймо очі.

Автор: Марцін Войцєховскі [Marcin Wojciechowski]
Назва оригіналу: Lach brat Kozaka – czy aby na pewno?
Джерело: Gazeta Wyborcza, 06.06.2009
Зреферував Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі