Рейс до капища з легендами про Довбуша

Усе більше туристів та гостей Прикарпаття, побувавши у нашому краї , неодмінно хоче відвідати містичне прадавнє язичницьке капище, яке в народі до того ж називають Скелями Довбуша, що у селі Бубнище Волинського району.

Дві години у маршрутці Івано-Франківськ-Стрий пролітають у бесіді про містичне Бубнище із шофером. "Бував я на цих скалах", - попахкуючи цигаркою, сміється вусатий дядько. - Природа чудова: гори, ліс, річка, залишки якогось замку, але щоб містика, - то все дитячі вигадки. Переконати його у зворотному мені так і не вдалося, бо автобус вже під’їжджав до Болехова. Тут, біля ратуші на мене вже чекав товариш місцевих привидів, знавець усіх закутків, художник та екскурсовод Олесь Тимків.

Сідаємо в машину і тр-р-р-рясемося кілька кілометрів по дорозі до Бубнища. "Смакуй адреналін, - лукаво каже Олесь. - Це тебе жреці так підготовлюють до входу в капище. Таке відбувається з усіма, хто знає, куди їде, але не вірить у привидів. Хоча більшість туристів про нашу святиню просто не знають. Вони їдуть у заповідник "Скелі Довбуша". Але його, до речі, тут ніколи й не було. Це казка, придумана у радянські часи для втомлених життям курортників з Моршина та Трускавця.

Привид з Панської дороги. Нарешті ми доїхали до довгої палиці, яка перегородила дорогу. Це пропускний пункт, де з кожної машини беруть по кілька гривень. Піші проходять безкоштовно. Олеся тут знають всі, тому ми проїжджаємо безкоштовно. Уже з перших метрів заїзду на територію заповідника починаються таємниці. "Двісті років тому, ще за Австрії серед цих скель була лісничівка, - розповідає провідник. - До цієї хатинки для панів, які любили тут відпочивати, була прокладена дорога. Старі люди кажуть, що одна пані, дізнавшись, що її чоловік у хатинці "розглядає місцеві красоти" з якоюсь місцевою селянкою, бігла по цій дорозі боса та поранила ноги. І тепер на місці, де пролилася її кров, завжди росте пишна трава. А, коли у горах злива, то за стіною води, можна побачити постать пані. Та зараз погода сонячна, привид пані не з’являється, та й трава тут уже добряче витоптана туристами і скелелазами, які, здається, ніколи не покидають це дивне місце.

Батарейка для жреців. Оминаємо настирливих бойків, які пропонують за невелику плату прокататися на конях, і піднімаємося до кам’яного серця Бубнища. Навколо пісковикові химерні каміння, яким понад 70 мільйонів років. Колись тут було тепле море, яке давним-давно висохло, а підводні каміння у вигляді скал й донині мовчать про все, що бачили за цей час. От якби їх послухати! Та древні жреці, які 2-3 тисячі років тому збиралися у кам’яних печерах на ради та приносили жертви богам, напевно, розуміли їхню мову.

Мій екскурсовод сідає на широку кам’яну лавку, заплющує очі, і дивно усміхається. "Тут волхви набиралися сили від каміння, - тихо говорить Олесь. - І, між іншим, цьому є й цілком наукове пояснення: пісковик має кристали кварцу, які акумулюють космічну енергію. Тому ці лавки були для древніх мудреців своєрідною батарейкою, від якої вони "заряджалися". Сідай і ти", - пропонує Олесь.

Заплющивши очі, лечу крізь довгий і вузький коридор до яскравого світла... Отямилася від того, що Олесь тряс мене за плечі. "Печери по-різному діють на людей. Мені знайоме це відчуття, - зазнається хлопець, - Ти ніби повертаєшся давно знайомою дорогою додому, тебе огортає світло і ти розумієш, ТАМ тебе чекають, але дійти ТУДИ ніколи не можеш. А все це від потужної енергії. Екстрасенси, які сюди приїжджали, кажуть, що тут дуже потужна і чиста енергія, а художники говорять, що біля скель можна годинами малювати, а їсти зовсім не хочеться".

Буває, що тут трапляються й не таке. Олесь розповідає, як він одного разу опинився поза часом. "Я сидів і малював, раптом мене огорнула біла імла, з якої вийшли три сиві старці з довгими до землі бородами, одягнені у довгі домоткані сорочки. З тиші, що аж дзвеніла навкруги, почувся тягучий звук: "О-о-о-о-м-м-м, у-у-у-ум-м-м!". Це тривало десь хвилин п’ять, а потім видиво розтануло. Я добре знав, що вони мені хотіли щось сказати, проте більше я їх не бачив". Можливо, комусь пощастить більше, і він дізнається, що означають рунічні письмена на каміннях, куди ведуть загублені в скалах сходи...

Сучасні фантоми. Живуть у скелях і зовсім молоденькі привиди. Їм не більше 80 років, що для такої серйозної істоти ну просто немовлячий вік. Це курячоногі хлопчаки, які у 1940-их роках лякали усі села. Одного разу вони прийшли у село на танці, але там їм, вочевидь, не сподобалося і вони швидко пішли . А місцеві дівчата ще довго розглядали сліди курячих ніжок на свіжому сніжку. Їхні батьки окропили дороги довкола села свяченою водою, і тут вони й попалися та назавжди залишилися серед скель. Отож у Бубнищі любителі містики знайдуть собі гарну компанію, проте можна просто насолоджуватися Карпатами і сміятися з усіх цих побрехеньок.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі