Die Zeit: Комплекс 1968-го

Якщо бути цинічним, то можна сказати: нарешті ми знаємо, що штазі спотворило не лише східнонімецьку, але й західнонімецьку історію.

Штазі зі своїми стукачами зіпсувало життя багатьом мешканцям НДР. Жертви політичних репресій, переглядаючи нині свої справи, намагаються знайти відповіді на запитання: чи мій друг був моїм другом, чи кохана була коханою, а турботлива вчителька турботливою вчителькою? Чи, може, насправді всі вони були моїми ворогами, співробітниками Міністерства державної безпеки. Той факт, що буденне життя перебувало під пересиченим наглядом сексотів, змушував знову й знову задавати собі запитання: що ж врешті-решт у моєму житті було справжнім?

Цей глибокий, дуже особистісний досвід не стосувався мешканців Західної Німеччини, проте й вони нині щоразу більше помічають, що штазі втручалося й у їхнє життя. Останнім із таких фактів стало з’ясування того, що західноберлінський поліцейський Карл-Гайнц Курас [Karl-Heinz Kurras], який другого червня 1967 року застрелив студента Бено Онезорґа [Benno Ohnesorg], насправді був членом Соціалістичної єдиної партії Німеччини та співробітником штазі.

Того, кого це визнання зачіпає за живе, вдається у роздуми: що було б, якби це стало відомим ще тоді? Але ці ігри думок не заведуть далеко. Застосування умовного способу до написання історії перетворює її на рівняння з багатьма невідомими. Якщо йдеться про сенс історії, то тут важливим є не те, "що було б, якби...", а те, що було насправді.

Звичайно, міф історії, позначений кодом "68", сформувався б явно по-іншому, якби Кураса вдалося викрити раніше. Досі смерть Бено Онезорґа, з якої все й почалося, вважалася нічим іншим як "годиною невинності". Сам Онезорґ був невиправним ліриком, а не якимось радикалом і аж ніяк не ідеологом. А держава ж, на противагу йому, вважалася капіталістичною, все-ще-фашистською. Саме вона спершу вистрелила, а потім благословила насильство молодіжного руху 1968 року та його терористських пасинків як спротив владній машині.

Так вже ніхто ніколи не напише, оскільки тепер відомо, що першою вистрелила не держава, принаймні не західнонімецька. Найімовірніше, що стріляла взагалі не держава, а один-єдиний чоловік.

Навіть фільм Улі Еделя [Uli Edel] і Бернда Айхінґера [Bernd Eichinger] "Комплекс Баадера Майнгофа" [Der Baader Meinhof Komplex – фільм, знятий 2008 року за мотивами бестселера Штефана Ауста [Stefan Aust], розповідає про діяльність Фракції Червоної Армії. – Z] після цього історичного відкриття не зможе більше повчати глядачів тому, як благі за своєю суттю наміри перетворюються на свою протилежність. Ні, молодіжний рух від своїх початків мав цілком спотворене уявлення про державу, він прагнув образу ворога, в його основу були покладені страждання, а не возвеличення, сумне і трагічне непорозуміння.

Друге червня 1967 року вважалося народженням студентського руху. Тиждень тому ми дізналися, що це було мертвонароджене дитя.

Але не варто казати, що все, що тоді відбулося, було неправильним. І вже аж ніяк не слід надавати перевагу "іншій стороні" у тодішній суперечці, тобто пресі Шпрінґера [Axel Springer – один із найбільших газетних магнатів Німеччини, до його концерну входять, зокрема, видання Bild і Welt. – Z], яка захищала Кураса, вважаючи його лише солдатом, який виконував свій обов’язок. Газета Bild мала б у ці дні пекти раки й тисячу разів вибачатися, зрозумівши, що тоді вона підтримувала комуніста. Але, звичайно ж, цього не сталося.

Але, безумовно, міф молодіжного руху через цю історію зі штазі суттєво втратив на своїй вазі. Якщо б "68" було акціонерним товариством, то за минулий тиждень його акції впали може й не до самого долу, але в будь-якому випадку суттєво. Один за одним почали брати слово відомі особистості, які мали стосунок до руху "68". Створилася доволі дивна спілка, в яку увійшли, зокрема, такі люди, як Бомі Бауман [Bommi Baumann] – колишній член руху "Друге червня", і відомий анархіст, Геріберт Прантль [Heribert Prantl] – провідний журналіст газети Süddeutsche Zeitung, та його латентний противник Отто Шилі [Otto Schily] – колишній адвокат Фракції Червоної Армії, а згодом – міністр внутрішніх справ, а ще Крістіан Землер [Christian Semler] – колишній активіст К-групи [K-Gruppe – маоїстський студентський рух уНімеччині 60-х років. – Z], а нині дописувач газети Die Tageszeitung. Їхній месидж можна сформулювати так: нічого не сталося, принаймні нічого суттєвого, наші акції все ще утримують свою вартість. Найрішучіше став на захист своїх ідеалів пан Замер: "Невже через відкриття якихось таємних документів необхідно переписувати історію «Другого червня»? Це повна нісенітниця!". Ще б пак!

Бунтівники були авторитарними, але вони демократизували країну

Упродовж десятиліть спадкоємці студентського руху в жорстокій боротьбі за славу сперечалися про те, хто скільки набунтував, хто скільки виголосив запальних промов, від кого тхне шкіряною курткою, кому належить більше честі й поваги з тих буремних років. І нині саме тоді, коли ця суперечка вже вгамувалася й кожен отримав свою частку ментальних дивідендів, історія ставить цей міф під сумнів. Що за халепа! Що за іронія долі!

Можливо, саме це допоможе тим, що на Заході, краще зрозуміти східних німців, які мусили боротися за збереження своєї ідентичності проти руйнуючої сенс історії штазі, але також і проти західних німців, які свої власні біографії вже давно виставили у вітрину, перед якою вони так люблять юрмитися.

І що тепер залишиться з "68"? Викриття Кураса й усвідомлення того, що початок не мав сенсу, дозволяє розгледіти діалектику цього політичного руху значно чіткіше, ніж раніше. Тепер ми впевнено можемо стверджувати, що студентський рух доволі часто мав абсурдне уявлення про світ, його революція була в кращому випадку театром, його ставлення до насильства було безвідповідальним, його егоцентричність була надмірною, його характер – здебільшого авторитарним. Проте, він зробив великий внесок у те, щоб країна стала більш демократичною, ліберальною, гнучкою, справедливою та відкритою. Це вже не погано і не мало. Але не варто це виставляти у вітрину.

Автор: Бернд Ульріх [Bernd Ulrich] Назва оригіналу: Der 68er-Komplex
Джерело: Die Zeit, 01.06.2009
Зреферував Любко Петренко, Західна аналітична група
Обговорити на форумі