Кримінальне право "головніше"

В Росії кримінальний закон відіграє більшу роль, ніж це властиво його природі. Звичайно, теоретично кримінальний закон захищає особистість, суспільство і державу від злочинних домагань і не стосується облаштування громадянами приватних справ. Проте наші співвітчизники ще з радянських часів успішно використовують Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси з приватною метою.

Посадити партнера
Часто сторона господарської суперечки звертається не до арбітражного суду, а до правоохоронних органів. І тоді щодо іншої сторони негайно порушують кримінальну справу і один із опонентів у діловій суперечці опиняється за ґратами. Якщо отриманий урок швидко засвоєний, конфлікт вирішується без знищення суперника, між учасниками можуть навіть зберегтися партнерські відносини. Проте значно частіше втручання правоохоронних органів має серйозніші наслідки – повне захоплення спірного бізнесу стороною, яка зуміла вчасно опертися на кримінальну юстицію.

Однією з умов такого використання кримінального закону є стан діючого російського кримінального законодавства і правозастосовної практики.

Звичайно, законодавча і судова влади не провокують свідомо громадян для звернення у правоохоронні органи для вирішення економічних конфліктів. Ідея регулювати економічні відносини кримінальним правом – якби вона було сформульована прямо – була б вартою пера Джорджа Оруела. Проте на наших очах саме з допомогою кримінального права вирішуються корпоративні та договірні суперечки, відбувається переділ власності й боротьба за ринки.

Тиск на конкретну людину завжди ефективніший, ніж висування претензій компанії, слідство по кримінальній справі – процес не швидкий, не публічний і практично ніким збоку не контролюється. І головне: слідство і кримінальний суд можуть дійти висновків, які відрізняються від висновків арбітражного (цивільного) суду. Жертву кримінального переслідування змушують зробити те, до чого б її не міг змусити арбітражний суд.

Стан справ, при якому висновки кримінального суду можуть не співпадати з висновками цивільного, влаштовує влада. Розходження висновків органів кримінальної та цивільної юстиції дозволяє державі контролювати учасників цивільного обороту безпосередньо, так би мовити, через голову цивільного законодавства. Руйнівності такого стану справ для правової системи влада не помічає. Ось як один слідчий мені – щиро – відповів, коли я зауважив йому, що обвинувачений діяв у повній відповідності до цивільного права: "Це нічого не означає, кримінальне право головніше за цивільне!".

Із цього переконання витікає, по суті, і пленум Верховного суду Російської Федерації у своїй постанові "Про судову практику щодо справ про шахрайство, присвоєння і розтрату" від 27 грудня 2007 р. №51, допускаючи можливість кваліфікації в якості шахрайства ніким не опротестованої, тобто законної точки зору цивільного права, угоди, або вживаючи термін "лжепідприємство" стосовно законно зареєстрованої, а отже, легальної юридичної особи. Можливість різної оцінки кримінальним і цивільним судами одних і тих же обставин закладена у формулюванні, яке збереглося ще з радянських часів, статті 159 Кримінального кодексу, яка визначає шахрайство як "отримання права на чужу власність шляхом обману або зловживання довірою". Самі криміналісти звертають увагу на хибність такого визначення: право може бути отримане тільки законним шляхом – інакше його не можна назвати правом. У радянські часи некоректність цього формулювання не створювала практичних перешкод: обставини економічних злочинів були примітивними, але в умовах розвинутого господарського обороту ця некоректність стає неприпустимою.

Постанова пленуму Верховного суду підштовхує органи кримінальної юстиції до вручання у цивільний оборот. Наприклад, Верховний суд називає шахрайством дії особи, яка не виконала своїх зобов’язань за договором, якщо намір порушити договір виник у неї до отримання оплати. Мотиви Верховного суду зрозумілі – захистити добропорядних і покарати недобропорядних учасників обороту. Але майнові права кредитора захищаються цивільним законодавством більш повно, ніж кримінальним: у цивільному процесі, зокрема, допускається стягнення втраченої вигоди, а в кримінальному – ні. Відповідно, порушення кримінальної справи нічого не дає захистові прав кредитора. У той же час вища судова інстанція надала правоохоронним органам якнайширшу можливість порушення кримінальних справ: достатньо за будь-якими частковими ознаками вирішити, що боржник від самого початку не збирався виконувати договір. Оцінка доказів може бути доволі суб’єктивною. Не дивно, що у схожих ситуаціях до послуг кримінальної юстиції вдаються не лише для повернення боргу. Відомі випадки, коли після засудження суперника переможець навіть не стягав борг – він цього не потребував. В якості прикладу злочину Верховний суд наводить невиконання особою обов’язку покласти на банківський рахунок власника грошові засоби, довірені власником цій особі. Один відомий криміналіст висловив із цього приводу майже захват: тепер у якості злочину можна розглядати просте невиконання цивільно-правового обов’язку. Іншими словами, відбувається штучна криміналізація звичайної господарської діяльності: цивільне правопорушення перетворюється на кримінальний злочин, а головним гравцем на економічному полі стають правоохоронні органи.

Що первинне – цивільне чи кримінальне право
Постанова пленуму Верховного суду – лише один із проявів нехтування нормами цивільного права з боку кримінальної юстиції. Так, правоохоронні органи практикують встановлення "дійсних", як вони вважають, інтересів господарського співтовариства і його "дійсної", на їхню думку, волі. Встановлення правоохоронними органами "дійсних" інтересів і "дійсної" волі господарського співтовариства слугує наступному висуванню претензій керівництву співтовариства у тому, що воно діяло начебто наперекір "інтересам" і "волі" самого співтовариства. При цьому ігноруються основоположні норми цивільного права про те, що інтереси юридичної особи визначає вона сама або її учасники (акціонери), а волю господарського співтовариства формулюють виключно його органи.

У такій ситуації виникає запитання, чи обов’язкові висновки арбітражного (цивільного) суду для кримінального, який розглядає ті ж обставини. Кримінально-процесуальний кодекс однозначно каже – не обов’язкові. Людина може бути визнана цивільним судом законослухняною, а кримінальним – злочинцем. Минулого року цією проблемою займався Конституційний суд за заявою громадянина Т. Р. Сурінова, засудженого за розкрадання державного майна, незважаючи на те, що арбітражний суд встановив законність усіх угод, здійснених із цим майном. Конституційний суд визнав, що висновки арбітражного суду, які свідчать на користь обвинуваченого, обов’язкові для суду кримінального, який розглядає ті ж факти. Проте законодавець так і не вніс відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу.

Можливо, особливе ставлення влади до кримінального права – це спадок епохи, що минула, коли держава вирішувала виключно власні завдання, а інтереси громадян не вартували і гроша. А можливо, держава втручається у господарський оборот, оскільки не вважає його учасників здатними самостійно захищати свої права. Проте важливі не мотиви, а результат. А результат катастрофічний: ігнорування кримінальною юстицією норм цивільного права руйнує господарський оборот і створює корупцію. Одна з причин того, що відбувається, – недовершеність кримінального законодавства і правозастосовної практики, їхня невідповідність сучасній господарській реальності. Жодних серйозних і системних реформ у цій галузі, наскільки відомо, не планується. У ситуації, що склалася, така бездіяльність не просто ненормальна, але й надзвичайно небезпечна.

Автор: Андрєй Рахміловіч[Андрей Рахмилович], партнер адвокатського бюро "Маргулян и Рахмилович"
Назва оригіналу: Уголовное право "главнее"
Джерело: Ведомости: №96 (2366), 28.05.2009
Зреферувала Юлія Павлишин, Західна аналітична група
Обговорити на форумі